up-arrow
ГЕРОЇ НАШОГО ЧАСУ Архів рубрики
«Росіянин з українською душею змайстрував семиметровий іконостас»

Мешканець Володимира-Волинського Юрій Віслобоков (на фото) створює унікальні речі з дерева, пише музику та вірші

 

Євгенія СОМОВА

 

ЖИТТЯ ПРИСВЯТИВ СЛУЖІННЮ МУЗИЦІ
У довгих коридорах районного Будинку культури, проганяючи застояну тишу, лунала музика. За піаніно сидів сивочолий чоловік і натхненно торкався клавіш. Закінчилась репетиція хору, тож, пояснив, вирішив перепочити, пограти для себе, для душі. Музика пана Юрія заспокоює, створює настрій, дає наснагу до життя. Вона — невід'ємна частина його буття. Чоловік тридцять років працював у Локачинській музичній школі, вів хор у Володимир–Волинській школі–інтернаті для сиріт.
— Я щасливий, що доля дала мені змогу робити те, що люблю, служити музиці, — каже мій співрозмовник. — Таких, як я, певне, небагато.
Не пориває з музикою він і нині. Керує хором працівників культури «Любисток», виступи якого так подобаються мешканцям міста. У репертуарі колективу є пісні на музику та слова Юрія Віслобокова. Чоловік вправно володіє й художнім словом. Його вірші не раз друкували на сторінках газет. Свідченням поетичного таланту є і колективна збірка творчості неповносправних людей «Життя прекрасне — ти лиш збагни», видана міською організацією інвалідів, у якій вміщено аж тридцять його віршів — і ліричних, і патріотичних.

Коли звертаються з проханням зробити щось для церкви, незважаючи на те, що і роки вже не молоді, і здоров’я підводить, не відмовляє. Каже, Бог врятував його від смерті, продовжив життя, щоб він виконав свою місію на землі.

А цьогоріч у видавництві «Надстир'я» побачила світ і перша власна збірка автора «И я живу, и я творю любя», вихід якої спонсорували діти Юрія Степановича. У ній — вірші українською і російською мовами. Остання для нього — рідна, адже народився і до вісімнадцяти років жив на Тамбовщині. Втім, слухаючи його гарну українську, і не здогадуєшся, що він росіянин, видає хіба що прізвище. А щирим українцем Юрія Степановича зробила дружина Людмила, корінна волинянка. Завдяки їй чоловік розмовляє і читає українською. Звела їх доля випадково, бо якби не пішов рядовий Віслобоков на вечір у Луцьке музичне училище, то, певне, не зустрівся б із майбутньою дружиною і не став студентом цього закладу.
— Я з дитинства був голосистим, — розповідає. — Співав у селі і в армії був «запєвалою». Тож коли виникла потреба відрядити представника частини на вечір, який організовувало Луцьке музичне училище, командир послав мене. Попросив виконати щось зі свого репертуару. Я довго не думав. Заспівав свою улюблену «Если друг оказался вдруг». Молодь тоді захоплювалася Висоцьким. Після виступу підійшла до мене заввідділом училища Елла Бабарикіна і поцікавилася, чи маю музичну освіту. Чесно сказав, що ні. А вона: «Як же ви, молодий чоловіче, співаєте?» — «Як чую». — «А чуєте ви чудово! Вступайте до нас, будемо раді мати такого студента». Звісно, гріх було не скористатися запрошенням.

МЕРЕЖИВО З ДЕРЕВА

Іконостас церкви у селі Маковичі Турійського району.


Окрім музичного таланту в Юрія Степановича є ще один. Він майстер художньої різьби по дереву. Вперше я побачила його вироби на виставці творів декоративно–ужиткового мистецтва інвалідів у Луцьку. Рамки із різьбленням для ікон, які тоді представляла дружина Людмила Михайлівна, привертали увагу чіткістю ліній, художнім смаком. У них відчувалася рука майстра. Талант різьбяра у пана Юрія — від батька.
— Він усе життя возився з деревом, — гортає сторінки пам'яті мій співрозмовник. — Тричі будував хату. І щоразу лиштви і віконниці, як у нас казали — «налічнікі», «ставні», прикрашав ажурною різьбою. Я любив спостерігати за його роботою, але сам взявся за різця, вже коли одружився. То були 70–ті роки. Ми тоді з дружиною отримали квартиру. Зайшли всередину — голі стіни. Треба було обзаводитися меблями. Людмила попросила спершу купити дзеркало. Вибрав простеньке. Вирішив прикрасити його, змайструвати гарну раму. Не знав, як саме, але був упевнений, що зроблю. Намалював ескіз — букет троянд у рослинному орнаменті на папері, а потім уже втілив його в дереві. Побачили друзі — і стали просити то зробити їм рамку, то стіл чи поличку різьбою прикрасити.
З того часу пройшло чимало літ. Юрій Степанович вдосконалився у різьбярстві, перепробував багато видів дерева. Найбільше любить працювати з горіхом, бо, каже, на ньому видно ефект зрізу, є своєрідний малюнок і добре виходять дрібні деталі. З–під його рук з'явилося чимало ужитково–декоративних виробів. Їх роздаровував, частину залишив собі і зараз вони прикрашають оселю. Знайомі, котрі вперше переступають поріг квартири пана Юрія, кажуть, що в ній, наче у музеї, бо ж де ще побачиш ікони в різьблених рамах, дерев'яні панно, столик, прикрашений ажурним мереживом із дерева чи орнаментоване ліжко, зроблене руками майстра. Чимало оригінальних декоративно–ужиткових виробів, виготовлених батьком, є й в оселях дітей. А в колисці, яку колись зробив маленькому синові, гойдаються вже внуки.

БРАВСЯ ДО РОБОТИ ІЗ БЛАГОСЛОВЕННЯ СВЯЩЕНИКА
Предмет особливої гордості Юрія Степановича — іконостаси, речі художньо–релігійної культури.
— Коли розвалився Союз і почали будувати церкви, до мене прийшли люди із села Павловичі Локачинського району, попросили оформити виносну ікону. Вона мала півтора метра висоти. Це так звана дівоча ікона, бо її несуть дівчата. Зробив, залишилися задоволеними.
З тих пір і почали звертатися до Юрія Степановича представники церковних громад, замовляти обрамлення для ікон та іконостаси. Останніх на рахунку майстра вже п'ять. Найбільший — майже сім метрів заввишки і понад вісім завширшки — змайстрував для Свято–Покровської церкви села Маковичі Турійського району.
— Це моя остання робота, — розповідає. — Працював над іконостасом рік і чотири місяці. Він найбагатший і найбільший з усіх, які виготовив. Має п'ять рядів ікон, розміщених у визначеному порядку.
Працюючи над іконостасом, чоловік не порушив релігійних канонів. Це відзначив і художник, який писав ікони. «Ви найняли знаючого майстра», — сказав церковній «десятці».
Юрій Степанович розповідає, що, дивлячись на дизайн іконостасу, відразу може сказати, хто робив його: різьбяр, обізнаний із церковними канонами, чи просто столяр, який вправно володіє різцем. До речі, до оформлення церковної атрибутики майстер ставиться дуже відповідально. Спочатку робить ескіз: малює елементи оформлення на папері, обговорює усі деталі із замовником. А отримавши згоду, просить священика благословити на роботу.
Юрій Степанович — скромна людина і ніколи не афішує себе як майстра церковної атрибутики чи різьбяра. Але замовники самі знаходять його. Тож коли звертаються з проханням зробити щось для церкви, незважаючи на те, що і роки вже не молоді, і здоров’я підводить, не відмовляє. Каже, Бог врятував його від смерті, продовжив життя (кілька років тому чоловік переніс серйозну операцію на серці), щоб він виконав свою місію на землі.

Минулої неділі жителі села Роговичі Локачинського району вибігали зі своїх осель, хто в чому був вбраний. Люди летіли, як на пожежу, бо лихо, що спіткало їхню громаду, за масштабами не менше
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ