up-arrow
ГЕРОЇ НАШОГО ЧАСУ Архів рубрики
«На дипломі, який отримав у 1943 році, була печатка з тризубом…»

Лучанину Костянтину Уляновичу Кравчуку (на фото), родоначальнику волинської стоматології, — 92 роки. Трудовий стаж — майже 70 літ. Під час війни вивчився на зубного техніка. Співпрацював з групою ОУН, за що згодом енкаведисти відправили до табору

 

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

 

БАТЬКО РАДЯНСЬКІЙ ВЛАДІ «НЕ СПІВЧУВАВ»
На запитання про те, коли він усвідомив себе українцем, Костянтин Улянович відповідає строфами давнього дитячого вірша про стрільців, якого досі пам’ятає від початку й до кінця. Мама мала кравецьку майстерню в Луцьку. І хтось із клієнток–галичанок нараяв їй передплатити дітям журнал «Дзвіночок», який видавали у Станіславі. Дух Української народної республіки після Першої світової, здавалося, витав у повітрі, захоплював навіть дітвору.

Про свою участь у національній боротьбі чоловік розповідає скромно: конспірація була дуже велика, кожен знав тільки кількох членів, з якими підтримував зв'язок.

— Батьки мої — уродженці Волині, але поїздили по світах. Тато за царської Росії закінчив залізничний технікум і його послали на роботу в Забайкалля. Там і застала революція 17–го року. Прийшли більшовики, сказали заповнювати анкету, в якій головним було питання: «Сочувствуєшь советской власти?» Батько чесно написав: «Ні». Після того мусив звідти тікати. Я народився вже у Луцьку і був свідком, а то й учасником багатьох історичних подій, які відбувалися в житті міста, — каже наш співрозмовник, привітний інтелігентний чоловік, який виглядає на років 20 молодшим за свій паспортний вік.
У домашньому архіві чоловік зберігає вирізки (є там і статті під рубрикою «Сторінки історії» з нашої газети), датовані 1949—1989 роками, коли правдиву інформацію про українську минувшину доводилося збирати по крупинці. Згадує, як обмінювався таким чтивом із колегами Іваном Шаваровим, Василем Кравчуком — лікарями обласної лікарні, які завжди позиціонували себе щирими українцями. Як під час навчання на курсах у Києві спілкувався з Іваном Гончарем, брав у нього літературу, а той радив йти до молоді, нести їй правду.
— Мав таку змогу, бо викладав у Луцькому медучилищі. Знав, як багато залежить від того, що тобі вкладуть у душу в юності. Я, наприклад, усе життя з вдячністю згадую уроки в українській гімназії, яка існувала в Луцьку за німців. Місто тоді було, напевне, найбільш українським за всю свою історію, на кожному кроці чулося рідне слово. Причому ми, гімназисти, намагалися говорити правильною, рафінованою українською. До дівчат зверталися: «Панночко…» Хлопці–парубчаки розповсюджували жартівливі листівки з написом «Візьму за жінку тільки українку», — усміхається Костянтин Улянович, який не зраджував ідеалам своєї юності ніколи.
Підтверджували це у своїх спогадах і колишні студенти Костянтина Кравчука, і молодші колеги, яких він навчав секретам стоматології, будучи завідувачем відділення щелепно–лицевої хірургії. Лекції, історії хвороби, доповіді, виступи — завжди послуговувався виключно українською, навіть тоді, коли за це по голові не гладили.

«ДОЛЯ ПОКАЗАЛА ПАЛЬЦЕМ НА МЕНЕ…»


Донедавна Костянтин Улянович сам водив автомобіль. Якось біля собору розговорився з незнайомими літніми чоловіками, які розповіли про бій між німцями і вояками УПА 19 січня 1944 року, в якому полягло 6 повстанців. Їх поховали в селі Угли Ковельського району. Шкодували оповідачі, що не знають, чи доглядає хто ту могилу.
— Я й подумав, що, певне, це доля показала пальцем на мене. Кажу: «Сідайте в мою машину, поїдемо, подивимося». Там справді потрібно поставити пам'ятник героям. І мушу за це взятися, підключу молодь, місцеву владу. У мене — борг перед минулим. Давно хотів знайти місце поховання своїх колишніх наставників із підпільної групи ОУН. Але пошуки, на жаль, були безуспішними, — зітхає Костянтин Улянович, який заради цієї місії долучився до Братства вояків УПА.
Про свою участь у національній боротьбі чоловік розповідає скромно: конспірація була дуже велика, кожен знав тільки кількох членів, з якими підтримував зв'язок. Хлопець найчастіше контактував із Миколою Миронюком, місцевим торговцем, який час від часу давав завдання: за фіктивними накладними треба було одержувати на складах продовольство, інші товари для потреб українського війська, нерідко їх доручали скуповувати й на ринку. Іноді виконував роль кур'єра, розклеював листівки. Костянтин тоді навчався на медичних курсах — вирішив стати зубним техніком. Отримав диплом, на якому зверху була свастика, а внизу — печатка із тризубом, почав працювати на «зубній станції» поруч із німецькими лікарями. І завдання стали відповідальнішими.
У мене вдома переховувалися підривники, яким доручили знести в повітря Луцьку тюрму, але потім цей наказ відмінили. Коли в лютому 1944 року німці почали тікати з Луцька, то разом із працівниками «станції» змушували виїжджати і мене. Микола Миронюк сказав, щоб я пересидів якийсь час у Боратині. Запам'яталося, була відлига і я місив дорогою підошвами чобіт білу глину: тоді багато хто в цьому селі робив криївки, а землю вивозили з двору подалі, — згадує калейдоскоп давніх подій співбесідник, пам'ять якого зберегла подробиці пережитого до найменших деталей.

«І В 92 ВЗЯВ БИ ЗБРОЮ ДО РУК…»
Потім Костянтина Кравчука забрали до радянського війська. А ще згодом його «вирахувала» військова контррозвідка, і наш земляк потрапив «під ковпак» «смершу». Два роки провів у фільтраційному таборі. І дивом уцілів: коли переводили з Брянська у Подольськ, загубили матеріали розслідування. Випадково дізнався про це, змінив покази, хоч і розумів, що ризикує.
— Стоматолога там не було, тому мусив виконувати обов'язки зубного лікаря. Пацієнтом був навіть військовий прокурор. Дякувати Богу, я багато в Луцьку навчився у професійному плані, працюючи поруч із німецькими лікарями. Завдяки заступництву високопоставленого пацієнта, мене зарахували у штат медичної служби підрозділу. А потім життя підготувало ще один крутий віраж: відбувши табір, став студентом Московського стоматологічного інституту, — досі вдячний долі за це Костянтин Улянович.
На його другому дипломі був радянський герб. Молодий, вродливий випускник мав шанс залишитися в Москві, дуже вже симпатизувала йому однокурсниця, донька працівниці ЦК. «А я не забував гімназійного гасла «Візьму за жінку тільки українку!». Поїхав за призначенням на роботу в Казахстан, де й зустрів свою Валентину Данилівну, лікаря–педіатра за фахом, з якою разом уже 58 років», — усміхається чоловік.
Відпрацювавши 3 роки, як належало молодим спеціалістам, Кравчуки приїхали до Луцька, де завжди сумлінно служили громаді. Мріяли про той час, коли Україна буде вільною. Костянтин Улянович був членом Народного Руху, брав активну участь у мітингах, зборах, акціях, які проходили на Волині і в Києві, намагався підставити плече тим, хто виборював Незалежність. Ніколи не був осторонь громадських справ: жив подіями на обох Майданах, шкодував, що не може бути разом із тими, хто захищає Україну на Сході.
Я й у свої 92 взяв би зброю до рук, якби ворог прийшов сюди, — каже сивий чоловік, який був громадянином трьох держав, поки діждався рідної, української.

Замість старих - встановлюють сучасні
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ