up-arrow
ГЕРОЇ НАШОГО ЧАСУ Архів рубрики
«Ще не вміла добре говорити, а вже «лікувала» ляльок»

— Моя Галя хотіла бути медиком з двох рочків. Ми з чоловіком Федором дивувалися, як той пуп’янок «лікував» ляльок, ще й не навчившись добре говорити. Думали, що дівча переросте кумедні забави, — з усміхом поглядаючи на головного лікаря Горохівського центру ПМСД Галину Майко, розповідає її мама, 82-річна Лідія Олександрівна. Обидві мої співрозмовниці дуже схожі добротою в очах і долями. Кожна у свій час залишилася без чоловіка, мусила стати мамою і татом дітям, господинею і господарем у хаті

 

Леся ВЛАШИНЕЦЬ


Галина Федорівна 33 роки працює в галузі медицини, переважно на керівних посадах. 60–ліття теж зустріла авторитетним лідером 320 своїх колег. Напередодні ювілею щиро і відверто розповідала, як ішла до своїх життєвих висот. Ними найперше називає сім’ю і роботу. Місію жінки і медпрацівника Галина Майко упродовж чотирьох скликань успішно поєднувала з обов’язками депутата Волинської обласної ради.


ДО ВИШУ ВСТУПАЛА ТРИ РОКИ ПОСПІЛЬ
— Мої Галя і меншенька Тамара росли слухняними. І вчилися добре, і город та порядок у хаті змалку взяли у свої руки. Не слухалися мене хіба що тоді, як заміж виходили, — жартома задає мажорний тон розмови Лідія Олександрівна.
Майбутній медик вступила до вишу з третьої спроби. Двічі поверталася після вступних іспитів засмученою, але ще впертішою у прагненні стати лікарем. Рук не мала коли опускати, бо, живучи в селі, мусила працювати у колгоспі. Вибір був невеликий: навесні і влітку сікла буряки, восени і взимку доїла корів.
— Сама вдосвіта йти боялася — хотіла я чи ні, а мусила з нею о 4–й ранку по болоті й снігах ходити на ферму, — пані Лідія вдає, що гнівається, але ж і гордиться, що донька таки здійснила свою мрію, ставши студенткою санітарно–гігієнічного факультету Київського медичного інституту імені
О. О. Богомольця.
Бути успішною у навчанні дівчині не завадило заміжжя на першому курсі, а її історія кохання — дуже романтична.

Виголошувати догани, сварити, гніватися — то стиль слабкого керівника. Ситуації, звісно, бувають різні, але завжди собі повторюю: «Якщо не вмієш керувати, роби сама! Усе в житті вдасться, треба лише цінувати і шанувати людей», — достойними поваги є ці та багато інших слів Галини Майко, які не розходяться з ділом.

Сусід Микола — моряк — частіше не був, ніж був удома, та врода юної Галини запала йому в душу. Не відаючи того, зійтися допомогла майбутня теща. Якось вона купила у нього заморські дефіцити, про які ще й не чули в сільських магазинах, а подякувати за них попросила доньку в листі з Києва.

Написати вперше Галю вмовила подруга, відтак листів було багато, їх жінка береже досі як згадку про юність. Кожен приносив усе більше слів для дівочого серця, яке чекало кохання, а в одному з них прочитала: «Виходь за мене заміж. Якщо згідна, дай відповідь телеграмою».
Телеграми посоромилася, а от із сестрою Тамарою своїми планами поділилася у телефонній розмові. Вона й «підготувала» батьків до приходу сватів. На четвертому курсі Галининого навчання молоде подружжя вже втішалося двійнятами. Русланом і Людмилою — прегарними іменами пушкінських героїв — діток назвав щасливий татусь. Отримали квартиру в Севастополі, зареєстрували там новонароджених, проте згодом повернулися на Горохівщину, де Галині як молодому спеціалісту обіцяли золоті гори.

«У ЖИТТІ НАДІЮСЯ ЛИШЕ САМА НА СЕБЕ»
Із обіцяного одержали хіба що квартиру у напівпідвальному приміщенні. Почали зводити дім — узяли кредит. Микола Іванович став їздити на заробітки, але тих грошей і мізерної зарплати дружини на будівництво, на дітей і на себе не вистачало. Новобудову продали незакінченою, а у Скобелці купили невеликий будинок. Господар ще почав робити у ньому ремонт, але не дожив до новосілля, помер вісім років тому.
Материнське щастя Галини Федорівни — дорослі діти. Руслана Миколайовича в районі знають як фельдшера–професіонала екстреної медичної допомоги. Людмила — вчитель англійської мови ЗОШ І–ІІ ступенів села Скобелка, улюблениця дітей, доброзичливою вдачею вже здобула авторитет серед колег–освітян.
Як і кожна бабуся, вона обожнює внуків. Розумницю Вікторію у вільний час вчить вишивати, і десятилітня умілиця вже майстерно творить на полотні складні візерунки. Дмитрик, якому лише чотири рочки, дуже любить, коли бабця порядкує у городі, на барвистих клумбах коло будинку і в молодому, але плодоносному саду.
Всі деревця поприймалися з її легкої руки. Хоч і прошу її кинути той город, не слухає. Живе, як звикла у селі. Встигає всюди наробитися, ще й до мене приїхати, — тішиться дочкою Лідія Олександрівна.

«ЗАВЖДИ ПЕРЕЙМАЮСЯ ТИМ, ЩОБ ЛЮДИ БУЛИ ЗАДОВОЛЕНИМИ»


У трудовій книжці нашої героїні — лише чотири записи, які свідчать про кар’єрний ріст: 7 років працювала лікарем, завідувачем санітарно–гігієнічного відділу санепідемстанції, потім заступником головного лікаря Горохівської ЦРЛ, а з березня 2013 року Галина Майко очолює Горохівський центр ПМСД.
У 2002 році колеги–медики висунули її кандидатуру в депутати обласної ради. Вона погодилася попри перестороги й невдоволення влади і перемогла на виборах. У телефонній розмові з головою обласної територіальної громади сказала, що хотіла би працювати у комісії, яка опікується проблемами медицини. Більше того, заявила про бажання очолити її. Чи то впевненість у її голосі, чи добра слава про жінку–лідера відіграли вирішальну роль — на сесійному засіданні вона побачила своє прізвище першим у списку постійної комісії з питань соціального захисту населення, охорони здоров’я, материнства й дитинства. Потому Горохівщина ще тричі обирала Галину Федорівну депутатом обласного рівня. Вважаючи це високою довірою, вона залишалася вірною своєму життєвому кредо — відстоювати думку людей. А щоб знати її, часто бувала у медичних закладах району, сперечалася з чиновниками, але таки домагалася позитивного рішення.
Галина Федорівна впевнена: у колективі кожному легше працювати, якщо між керівником і підлеглим є взаєморозуміння і порядність, — тоді колеги не підведуть, а навпаки, підтримають і допоможуть. Тому жодного разу не користувалася правом наказувати.
— То не мій метод. Виголошувати догани, сварити, гніватися — то стиль слабкого керівника. Ситуації, звісно, бувають різні, але завжди собі повторюю: «Якщо не вмієш керувати, роби сама! Усе в житті вдасться, треба лише цінувати і шанувати людей», — достойними поваги є ці та багато інших слів Галини Майко, які не розходяться з ділом.

Замість старих - встановлюють сучасні
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ