up-arrow
ГЕРОЇ НАШОГО ЧАСУ Архів рубрики
«Хлопець із Володимира так зіграв на бандурі, що американці заплакали»

На шоу «Україна має таланти» у 2009 році наш земляк із Володимира-Волинського пройшов у фінал. Глядачі не могли визначитися, кого обрати – художницю-новаторку Ксенію Симонову, що малює піском на склі, чи незвичайного бандуриста, що грає Стінга та іншу сучасну музику на народному інструменті, і робить це так майстерно, аж мурашки по тілу...

Лариса ЗАНЮК

УЧИТЕЛІ ВСЕЛИЛИ ЛЮБОВ І НАВЧИЛИ НЕ СХОДИТИ З ДИСТАНЦІЇ

Ми вболівали за нього, і не лише тому, що волинянин, а тому, що серцем відчували душу його бандури.

З того часу багато чого змінилося, — розповідає Валентин. — І досвід, отриманий на талант-шоу, можна порівняти лише з багатогодинною працею, завдяки якій і досягнув такого рівня. Спонсорів не мав, бо хотів робити своє, а не диктоване кимось. Батьки — звичайні люди, тому торувати дорогу на сцену довелося без чиїхось вкладень.

Але були у нього такі вчителі, що навчили не сходити з дистанції, а найперше – вселили любов до бандури. Це — викладачка Волинського училища культури і мистецтв імені Ігоря Стравінського Лариса Рихлюк та перша вчителька з музичної школи Надія Бабік. (Надія Михайлівна співала в архієрейському хорі й молилася за свого здібного учня. Ці молитви таки спрацювали, каже Валентин, бо оточений у житті людьми, які надихають).

Тепер Валентин Лисенко багато подорожує, пише власні твори, виконує класику та сучасні композиції, а ще – виготовляє бандури на замовлення, за власною методою за короткий час навчає учнів грі на чарівному інструменті...

А нещодавно повернувся із фестивалю «Дні України в США», що відбувся в Сіетлі у штаті Вашингтон. Ми підхопили його з валізами просто із автостанції, коли проїжджав через Луцьк по дорозі у Володимир. У редакційній фіолетовій студії розмовляли про мистецтво творити своє, не схоже на інше (творчу впертість чи вперту творчість?), про той важливий посил, що хоче донести Валентин Лисенко до слухача: і на народних інструментах можна грати якісну сучасну музику.

Ми підхопили його з валізами просто із автостанції, коли проїжджав через Луцьк по дорозі у Володимир.

У Сіетлі за два тижні він не відчув себе на чужині. Там, у п'ятій за чисельністю українській діаспорі, гарно розмовляють рідною мовою, ліплять вареники та варять борщі, але... живуть набагато успішніше.

Неначе побував в Україні майбутнього, — жартує Валентин, і на питання, чи не хотів там залишитися, відповідає банально, але чесно: — Я патріот, тому повернувся, хоча пропозицій співпрацювати отримав чимало.

ТІЛЬКИ ТОРКНУВСЯ СТРУН — І… ЗАКОХАВСЯ

Валентине, ти щойно з творчої подорожі. Розповідай, що побачив, що показав за кордоном?

На фестиваль у Сполучені Штати мене запросили почесний консул у місті Сіетлі Валерій Голобородько, україно–американський композитор Олег Майовський та громада українців у штаті Вашингтон. І ми об'єдналися у молитві за мир в Україні.

Знаю, що їздив не один. Хто ще був дипломатом у Штатах?

Мав почесну нагоду представити Батьківщину разом зі співачкою Тонею Матвієнко, ведучим Дмитром Хоркіним, переможцем «Голосу країни» Антоном Копитіним. У місті Белав'ю, де розташована корпорація «Майкрософт» та завод боїнгів, на цей фестиваль прийшло близько 12 тисяч людей.

Це було приголомшливо! Я познайомився із українським ілюзіоністом Євгеном Вороніним, котрий у Сіетлі заснував театр–вар'єте, що збирає аншлаги. Було дуже приємно бачити українців, котрі здобули велике визнання і мають зірковий успіх за кордоном. Отже, не всі там працюють чорноробочими.

Як вважаєш, в Україні він міг розвинутися до такого рівня?

Думаю, ним би захоплювалися, але в Америці співмірні оцінка й оплата.

А як оцінили тебе у Сполучених Штатах, чи зрозуміли твою бандуру?

Я ніколи не думав, що у США так можуть її любити! Там більше відомі наші шаровари, вишиванки, а моїм меседжем було: Україна має чим дивувати світ.

І ти здивував!

Звісно! За тим і їздив. З Тонею Матвієнко ми подали українську пісню і музику в сучасному звучанні. З Антоном Копитіним виконали «Два кольори». Я бачив, як люди, зачувши звуки бандури, плакали й не соромилися. Бо це дивовижний інструмент. Вони згадали всі стежки, якими ходили по своїй рідній землі, батьківську хату, дитинство. Підходили до мене, дякували і казали, що й тут залишаються українцями. Один чоловік сказав, що мріє, аби його дитина грала на бандурі. Так в Америці у мене з’явилася учениця Евелін. Я вчився грати на бандурі 20 років: у музичній школі, училищі, консерваторії, а тепер розробив таку методу, завдяки якій діти опановують ази гри за півроку.

Бандура має чудодійний вплив на мозок, тільки проведеш пальцями по її струнах, як вже потрапляєш в інший вимір. І в цьому є щось сакральне.

Маю навіть дорослих учнів, бізнесменів, які, граючи на бандурі, просто релаксують. Бандура має чудодійний вплив на мозок, тільки проведеш пальцями по її струнах, як вже потрапляєш в інший вимір. І в цьому є щось сакральне.

А як ти вибрав бандуру?

На півночі Росії, де я народився, були лише балалайки, домри та гітари. А в 1989 ми приїхали у Володимир–Волинський. Батьки завели мене у музичну школу, де я просто доторкнувся до струн бандури і…закохався. Вібрація її струн і моєї душі зливаються. Ніколи не примушував себе грати. Я це просто люблю. Хоч мама моя диригент і хотіла, щоб я співав. Коли навчався у консерваторії, було бажання покинути професію, бо не розумів, як зможу заробити бандурою собі на життя. Скажи комусь, що бандурист — виникає стереотип старого вусатого діда в опущеній шапці, який співає сумні пісні. Мені не хотілося такого. Я думав, як зробити, щоб бандура викликала захоплення. Після того, як мене побачили на прямих ефірах талант–шоу, життя змінилося. Надходили цікаві пропозиції.

Тебе просто побачили, а у провінції цього б ніколи не сталося…

Важлива навіть не перемога, а той шлях, який я пройшов. Цієї миті я чекав усе життя. Але це не на тарілочці. За цей успіх заплачена велика ціна. Я займався по 3—5 годин щодня, поки кількість стала якістю.

Коли повернешся у Київ, над чим працюватимеш?

Випустив свій дебютний альбом, тому працюю над наступним, де буде сучасна музика у тандемі із саксофоном, співом, будуть авторські композиції та відомі хіти. Динамічна, драйвова музика, яку можна слухати в дорозі. Музикант має бути бізнесменом, щоб на його таланті не заробляли інші.

«МИ ВЖЕ НЕ БУДЕМО ТАКІ, ЯК УЧОРА»

Валентине, після поїздок за кордон люди завжди по–іншому відчувають проблеми Батьківщини. Що зрозумів, повертаючись із США?

Україна — молода держава і тільки розвивається. В Америці легко відкрити свій бізнес і одразу його закрити. Там платиш податок тоді, коли отримуєш прибуток — країна можливостей, де кожен може себе реалізувати, але там не проходять речі протизаконні.

Як запозичити таке нам?

Мойсей 40 років вів народ через єгипетську пустелю. Він же міг цей шлях пройти за рік, але час був потрібен для того, щоб покоління з рабською свідомістю вимерло. Так і у нас — покоління зі старим радянським менталітетом має відійти в минуле, а нове, вільне — прийти до влади. Думаю, тоді буде все по–іншому.

Шкода лишень, що те нове мислення помирає зараз на війні… Чи не доведеться чекати ще символічних 40 років, щоб відбулися зміни?

За все треба платити. І ми платимо. Ми вже не будемо такі, як учора.

Ось такий він — сучасний бандурист Валентин Лисенко. Відкритий для спілкування і більше реаліст, ніж романтик. А його музика — потрясіння. Приємна хвороба, якої не хочеш позбутися. Валентин грає дивовижне «Я піду в далекі гори…», а я миттєво потрапляю на високу полонину без надмірних зусиль — що то сила музичної зброї!

Його чули у Києві, США, Казахстані, Єревані і т. п., дипломний концерт давав у Рівному та в рідному Володимирі… Хочеться чути його в Луцьку. А вам?

Відео з його мелодіями можете подивитися й послухати просто зараз на сайті volyn.com.ua. Цю мелодію створив талановитий бандурист ексклюзивно для «Волині–нової» просто у нашій студії.

 

Фахівці Волинського обласного лабораторного центру інформують, що з початку епідемічного сезону, котрий почався 2 жовтня, від вірусних інфекцій постраждало майже 7,5 тисячі наших краян
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ