Заглянувши у наші календарі, знайдемо там, що 14 жовтня — День українського козацтва, а ось про день УПА — ні слова...
Широковідомий початок сучасної пісні «Десь там далеко, на Волині, зродилась армія УПА…» для волинян має конкретний зміст, особливо для старшого покоління, бо Українська повстанська армія народжувалася на їхніх очах. Днем створення УПА вважається 14 жовтня 1942 року, але ця дата вперше згадується в наказі головного командира УПА у 1947 році. Упівці закономірно вважали себе продовжувачами справи своїх попередників — борців за волю України, у тому числі й запорізьких козаків, а ті, як відомо, вважали своєю покровителькою Матір Божу і шанували свято Покрови Пресвятої Богородиці.
Заглянувши у наші календарі, знайдемо там, що 14 жовтня — День українського козацтва, а ось про день УПА — ні слова. Тож, гадаємо, варто ще раз пригадати, як створювалася УПА і чому на відміну від інших країн, де вшановують борців Опору і правого та лівого напрямків, в Україні армія, яка вже у своїй назві мала слово «Українська», досі не визнана воюючою стороною, більше того, щодо саме українських борців із фашизмом, а після війни — зі сталінізмом, існує упередження й досі живучі абсурдні міфи. Нещодавно у розмові зі мною один із колишніх партійних високопосадовців, хоч родом і волинянин, дорікав, що у нашій газеті Степана Бандеру названо провідником української нації, і доводив, що ніякої Колківської республіки не було. Розумію, що цьому чоловікові я вже нічого не доведу, він так і залишиться із зашореними очима, як й інші компартійці, котрим було добре у радянські часи. Але про весь героїзм і трагізм боротьби УПА варто нагадати, зокрема для покоління молодого, яке і співає часто «Десь там далеко, на Волині…». Власне, УПА було кілька. У своїй книзі «На білому коні» видатний український письменник Улас Самчук згадує, як йому довелося повертатися в Україну з колоритним Тарасом Боровцем, який потім стане новітнім «Тарасом Бульбою», створить спочатку «Поліську Січ», а потім — першу УПА. Отаман був сповнений мрій відродити Українську Народну Республіку. Січ, а потім армію створив, звісно, не для боротьби із червоними партизанами, як твердили радянські пропагандисти, бо їх у 41–му ще й близько не було у поліських лісах. Але «січовики», а згодом перші упівці не знали, що керівники бандерівської ОУН, котра після арешту Степана Бандери німцями 6 липня 1941 року перейшла у підпілля, тепер уже антинацистське, вирішили створити свою Повстанську армію. Відомо, що перші загони постали стихійно уже в серпні 1941 року. У квітні 1942–го на хуторі поблизу села Рудка–Козинська Рожищенського району на нараді керівництва, де були присутні і Микола Лебідь та Роман Шухевич, вирішили створити регулярну, озброєну, сформовану за всіма правилами воєнного часу армію. Не важливо, хто був її першим командиром — Сергій Качинський (Остап), Дмитро Клячківський (Клим Савур) чи хтось інший (називаються ще кілька осіб). Важливо, що вона постала. На жаль, далі сталося те, що не раз було в українській історії — поборювання кількох українських сил, змагання за те, хто має керувати визвольною боротьбою. Закінчилося це боями між своїми. Тарас Боровець–Бульба спробував створити іншу армію — Українську народно–революційну, але вона проіснувала недовго. Як би там не було, а підрозділи УПА восени 1942 року діяли вже на просторах усієї Волині. Більше того, на території України було створено чотири групи зі своїм командуванням — УПА–Північ, УПА–Захід, УПА–Південь і УПА–Схід. Тут саме час розвіяти ті живучі міфи. Найдовший за віком — співпраця з німцями. Так, якісь ілюзії були, але тільки до 30 червня 1941 року. Сталін теж, як відомо, дружив із Гітлером до 22 червня того ж року, але про це воліють чомусь не згадувати. У цьому не бачать нічого осудливого. Розсекречені нацистські документи свідчать про те, що існувала пряма вказівка знищувати українське підпілля вже восени 1941 року. Гарна «співпраця»! Міф другий: підрозділи УПА були такими собі бандами українських лісовиків. Але факти, як відомо, річ уперта, доводять: лише на Волині діяли три старшинські (тобто офіцерські) і підстаршинські школи УПА, які готували кадри для цієї армії. Діяли госпіталі, курси фельдшерів і медсестер. Більше того, існував свій Червоний Хрест, який до 1947 року очолювала Катерина Зарицька, а після її арешту — Галина Дидик. Міф третій: УПА була суто західноукраїнським явищем. Але ті ж факти доводять, що це теж не так. Уже у 70–ті роки минулого століття на Хмельниччині мені доводилося чути, що й там діяли «Степанові хлопці». Розсекречені архіви свідчать про викриття уже після війни націоналістичного підпілля на Київщині, Одещині, Полтавщині і навіть Донбасі. До цього міфу примикає четвертий: в УПА воювали тільки затяті українські націоналісти. Але документи, упівські листівки, спогади свідчать про те, що в рядах УПА були білоруси, узбеки, калмики, туркмени, литовці, навіть чимало євреїв. Серед багатьох фотографій на виставці, присвяченій 70–річчю УПА, організатором якої став старший науковий працівник музею Сергій Лис, є світлина, на якій зображено узбецьку роту, яка діяла під час оборони Колківської республіки. Таких, як полтавчанин Вадим Чепіга з моєї радіоп’єси «Полювання на брата», було багато. В УПА справді йшли колишні вояки і командири Червоної армії, які тут залишилися в оточенні після блискавичного наступу вермахту у червні 1941 року. Світлої пам’яті колишній повстанець Володимир Думанський з Гаразджі Луцького району розповідав, що був ординарцем і зв’язковим сотенного УПА Рибака, у минулому старшого лейтенанта Червоної армії. Взагалі в рядах УПА було кілька вищих офіцерів і генералів. Один із них, генерал–майор Синюков, після приходу в ці місця червоних партизанів подався до них, був вивезений до Москви і розстріляний. Невідома доля й інших, котрі у 44–му спробували повернутися до Червоної армії. До речі, президентом Української головної визвольної ради, яку створили ОУН і УПА у 1944 році, був обраний також східняк Кирило Осьмак. Чи не найпідступніший п’ятий міф — про участь вояків УПА в антиєврейських операціях, особливо ще в той час, коли вони служили в поліції. Але ті ж підтверджені й неспростовні факти свідчать, що дружина Романа Шухевича переховувала єврейську дівчину Ірину Райхенберг, із якою вже наприкінці минулого сторіччя зустрічався Юрій Шухевич. Відомий оунівський підпільник і вояк УПА Іван Вовчук визнаний євреями одним із «праведників світу». До міфів можна віднести і твердження про те, що активний опір УПА припинився вже у перші повоєнні роки. Якщо переглянути газети тих років, у тому числі й «Радянську Волинь», то знайдемо там звернення президії Верховної Ради і уряду УРСР до українських повстанців і підпільників, датовані 1944–им, 1945–им і 1946–им, 1947 роками. Чого б то звертатися, якщо, як вони пишуть, «банди ОУН уже розгромлені»? Опір на Волині тривав і в 50–ті роки, хоча й не такий активний. Я вже писав про бій біля мого села Згорани у липні 1950 року. Відомо про рейд підрозділу УПА у тому ж році до Литви, щоб встановити зв’язок із тамтешніми «лісовими братами». Архівні дані свідчать про бої у 1951–му, 1952 роках. А операція проти групи провідника ОУН у Ковельському районі «Ярого» була проведена у січні 1954 року. Мені доводилося розмовляти з колишнім працівником облуправління КДБ в області Іваном Смирновим. Іван Микитович розповідав про останні відомі йому спецоперації проти боївок УПА у Ківерцівському і Старовижівському районах у жовтні 1956 року. — Може ви помиляєтеся і це був 1952 рік? — уточнив я. — Ні, я добре пам’ятаю — це був жовтень 1956 року, — була відповідь. Тим, хто твердить, що Колківської республіки не існувало, відповім, що того 1943 року такої назви справді не було. Але існувала українська влада на території п’яти тодішніх районів (а в один момент вона охоплювала територію майже восьми районів), де діяли українські школи, госпіталі й підприємства. І розправитися з нею німці змогли лише, коли на початку листопада кинули дивізію (а повноцінна дивізія — це 15 тисяч добре навчених і озброєних вояків) і зробили два нальоти авіації на Колки. Ті ж незаперечні факти доводять, що лжебоївки під виглядом УПА, організовані чекістськими партизанськими загонами, діяли уже наприкінці 1943 року, про що свідчать акції в селі Боровичі Маневицького, поблизу села Кульчин Ківерцівського районів та ще в кількох місцях. У цілому ж цих фальшивих боївок, сформованих із енкаведистів, «ястребків», колишніх вояків УПА, які прийшли з повинною і мусили таким чином «спокутувати вину», діяло на території області близько 30. Діяло чимало кримінальних угруповань, котрі маскувалися під повстанців, або й просто тимчасових груп, котрі за однією із народних назв українських партизанів також називали себе «бульбашами». Згадуючи ту боротьбу, віддамо шану і тим, хто започаткував відновлення історичної пам’яті. Чимало зробили для цього перший голова крайового братства ветеранів ОУН–УПА Мелетій Семенюк, відома активна учасниця національно–визвольного руху Галина Коханська. Мій земляк Іван Сінчук із села Полапи Любомльського району (в рядах повстанців воювали четверо братів Сінчуків) роками, незважаючи на поважний вік, ходив селами, встановлював імена і завдяки йому постав меморіал у Любомлі, де закарбовані імена тих, хто загинув у боротьбі за волю України. Також покійний Ігор Савош збирав і вів записи про своїх побратимів, про рідне уже неіснуюче село Кіззя, яке нищили німці, поляки, а донищували «турботливі» сталіністи. Сподіваюся, що ті хвилюючі записи мого славного земляка таки пощастить видати. Кілька років тому на розгорнутій в приміщенні облмуздрамтеатру пересувній виставці серед документів і фотографій мене найбільше вразило свідоцтво про реєстрацію шлюбу хлопця і дівчини, українських повстанців, які вирішили поєднати свою долю. Те зашифроване свідоцтво датоване 1950 роком. І це надає особливого значення справді безцінному документу. Часто навіть знаючи, що боротьба уже приречена, молоді українці, в тому числі й волиняни, йшли в ряди УПА. Останній такий вступ на Волині датується 1952 роком. Повчитися б мужності у них тим теперішнім діячам і науковцям, котрі ще декілька років тому, за часів президентства Ющенка, виступали на мітингах і друкували статті та захищали дисертації про національно–визвольний рух, а тепер бояться навіть прийти на виставку, присвячену ювілею УПА. Усе ж маю сподівання на те, що пам’ять про боротьбу за волю України не вбити ніяким переляком. Якщо вже цю пам’ять не вбили довгі роки замовчування і репресій. І та молодь, яка продовжує іти по місцях, де діяли, вели бої повстанці, яка таборується в Антонівцях, Вовчаку, Колках, Згоранах, інших селах, вселяє надію, що страх помре якщо не в теперішніх, то в прийдешніх поколіннях. Чи не найбільшою ганьбою нашої держави я вважаю досі невизнання на загальнодержавному рівні ОУН–УПА воюючою стороною. Невизнання тих, хто своїм життям клав цеглини у підмурівок саме Української держави. Та як повстанці й підпільники значною мірою сформували свідомість дисидентів–шістдесятників, так і тепер я вірю, формується свідомість покоління, яке народилося вже у незалежній Україні. «Десь там далеко, на Волині…». Ні, це там, де живемо ми з вами, було, хочемо ми цього чи не хочемо. Варто наприкінці навести продовження отого пісенного рядка з тексту, складеного уже людьми повоєнного покоління: «Десь там далеко, на Волині, зродилась армія УПА, щоби воскресла Україна, щоби постала свобода».
БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ
1.Чому наша держава досі не визнала воїнів УПА? 2. У чому українські повстанці можуть бути прикладом для сучасного покоління?
Юрій МАКАРОВ, письменник, телеведучий ТВi (м. Київ): 1. УПА не визнана, бо наша держава де–факто є спадкоємицею радянської держави, яка була продовженням Російської імперії в різних своїх інкарнаціях. І саме фактом ігнорування воїнів УПА підтверджується проросійська спрямованість нашої влади. 2. За 70 років багато чого змінилося, і уявлення про можливості вольового впливу на світ також. Те, що сприймалося нормально у 30–ті роки ХХ століття, коли росли провідники УПА, сьогодні в сучасному політкоректному світі робити не прийнято. Але загальний підхід, безумовно, один. В умовах абсолютно безвихідної ситуації, коли немає на що сподіватися, багато простих людей знайшли в собі сили боротися за незалежність України, не рахуючись із тим, які реальні перспективи перед ними. Головне — віра в ідеали свободи і незалежності, у те, що ти не можеш діяти інакше, якщо це відповідає твоїм переконанням.
Василь БУБЕНЩИКОВ, вчитель історії школи № 15 (м. Луцьк): 1. Справа в тому, що маємо таку неукраїнську владу, якій бракує елементарних правдивих знань з історії. 2. Для сучасної молоді УПА є прикладом насамперед у героїзмі та відвазі. Повстанці чудово розуміли, що потрапили в жорна таких потужних держав, як гітлерівська Німеччина і Радянський Союз, піднялися на боротьбу за незалежну Україну, розуміючи, що ведеться вона у вкрай нерівних умовах. Їхній подвиг має велике виховне значення для прийдешніх поколінь.
Василь ШКЛЯР, письменник (м. Київ): 1. Тому, що наша держава має лише назву Україна, але ще не є українською за своєю суттю. А українська так звана «помаранчева» влада не знайшла для цього політичної волі. 2. Для сучасної молоді члени Української повстанської армії можуть бути прикладом, насамперед у жертовності, готовності покласти своє життя на вівтар Вітчизни.
Марія БУРМАКА, співачка (м. Київ): 1. Наша держава останнім часом взагалі демонструє проросійський напрямок розвитку. Вона не лише УПА не визнала, влада свідомо створює умови для російського інформаційного простору в Україні, де панує відверта антиукраїнська істерія. Керівництво нашої держави ділить країну на східну і західну за національними ознаками, зокрема державна мова й історія залишаються на задвірках. 2. Не лише повстанці, а всі, хто боровся за незалежність рідної країни, є достойним прикладом для наступних поколінь. Я харків’янка і знаю, наскільки тема УПА є болючою на сході україни, де досі люди перебувають в омані, навіяній радянською пропагандою. Якби у нас була українська влада, то її першим кроком мало б стати визнання УПА, бо це є і прикладом відстоювання національних інтересів нашої держави, захистом її справжньої історії. Для мене повстанці є взірцем патріотизму й мужності.
Олександр ПАЛІНКЕВИЧ, голова селищної ради (смт Колки Маневицького району): 1. На жаль, це вирішує не народ, а депутати Верховної Ради. Можливо тому, що внесок воїнів УПА у перемогу над нацистами порівняно з радянською армією менший. А можливо тому, що ми ще не мали такого парламенту, який би був одностайний у питаннях національної політики. 2. У нас у Колках у 1943 році існувала Колківська повстанська республіка — територія, яку УПА звільнила від гітлерівців і запровадила державне вільне життя. Уже сам цей факт є історичним прикладом, яким ми пишаємося. Це візитна картка нашого селища. Прикладом для сучасників є патріотизм і самопожертва повстанців, яким довелося воювати з двома великими супротивниками одночасно. Їхні помисли були благородні, саме вони — справжні борці за незалежність України.
