ПРО ТЕ, ЩО БУВ НА МАЙДАНІ, МАМА ДІЗНАЛАСЯ ПІСЛЯ ПОРАНЕННЯ СИНА

Павло Марчук із села Дерно Ківерцівського району повернувся додому після піврічного лікування в Америці...

20 лютого на столичній вулиці Інститутській снайпер поранив його у плече і руку. Друга Хому (під таким псевдо Павла знають друзі) взявся відтягувати з-під обстрілу бойовий товариш і односельчанин Сашко Гуч – Пегас. Та за трохи йому в ногу влучила ворожа куля. Вже обох побратими доправили до «швидкої». Відтак Сашко лікувався в Ізраїлі, а Павлові знадобилися операція й реабілітація в Америці (не розгиналась уражена кінцівка). Увесь цей час хлопцями опікувалася волонтерка Наталя Попова, уродженка Волині. За один день виготовила закордонні паспорти, вирішила питання з візами, перельотами, клініками. Переймалася, аби все було гаразд, а недавно зустрічала героїв Майдану на батьківщині.
Павло нині хазяйнує в рідному селі. «Давно тут не було господаря», — усміхається. Дехто вже пророчить йому майбутнє в політиці. Сам хлопець вважає, що про це говорити рано, але відповідальності за свою країну не уникатиме. «Революції і війни завершуватиме молодь, бо їй тут жити», – переконаний герой

Ярослава ТИМОЩУК


Уперше Павло поїхав на Майдан торік 28 листопада. Побував на мітингу і, не маючи певності, що «з цього щось вийде», через два дні рушив потягом додому. Вночі подзвонив Сашко Гуч і сповістив: «беркутівці» побили студентів.
Друг Хома був на головній площі країни, коли її штурмували вдруге. А від початку заворушень на Грушевського більше не полишав Майдану. Вдома сказав, що їде до Києва на будівництво. Про те, що брав участь у протестах, мама дізналася лише, коли сина поранили.
— Вирішив їхати сам, бо розумів, куди збираюся і що може статися, – пригадує Павло. – Не уявляю, як би почувався, якби когось вмовив, а тепер цієї людини не було б поруч.
Спочатку хлопець жив у Жовтневому палаці зі «свободівцями», а коли утворилася 35-а Волинська сотня, приєднався до своїх. У найменших деталях Хома пам’ятає «чорний четвер» 20 лютого.
— Уночі лягли трохи відпочити у Міністерстві АПК, – розповідає. – Зранку всіх збудили – штурм. Швиденько зібралися і рушили до Жовтневого палацу. Хто мав великі щити, пішов наперед, щоб прикривати. Йшли гуртом, поклавши руки один в одного на плечах. Коли піднімалися по сходах, зауважив, що «беркутівці» мають автомати Калашникова. Краєм ока запримітив у декого СВД (снайперські рушниці. – Ред.). Не здивувався — очікував, що Янукович готовий на все, аби зберегти владу і гроші. Ми підходили, а вони потрохи відступали. Думав про одне: як відтіснити «Беркут» з тієї висоти. Зайшли за Жовтневий, як на Інститутську спускатися. Там мене і поранили. Відчув, що запекло плече, і впав. Тільки став підніматися, як отримав кулю в лікоть. Сашко відсовував мене, доки і його не підстрелили. Прибігли хлопці і нас обох витягли. Біля мене лежали ще чоловіки в крові.
Павла доправили до лікарні в Києві, а вночі перевезли до Волинської обласної, де перебував два тижні. Наприкінці квітня разом із полтавським майданівцем Геннадієм Черевком полетіли в Сполучені Штати. У Філадельфії волинського героя прооперували й почали реабілітацію. Нині плече вже загоїлося, а ліктьовий суглоб ще слід розробляти спеціальними вправами. Павло дуже вдячний за турботу волонтерці Наталії Поповій, докторові Зені Черник, котрі допомагають пораненим на Майдані і на війні, а також усім, хто підтримував і переживав.
Представники української діаспори радили нашому землякові залишатися в Америці, але Павла така пропозиція не спокусила.
— За кордоном не так добре, як видається з чужих розповідей, – каже хлопець. – Деякі американці туляться на крихітних кухнях і тішаться клаптиком асфальту. Я ж мешкаю у приватному будинку, поруч – город, природа, ліс. У Штатах це багато коштує. В Україні бачу для себе більше можливостей.
З Америки Павло привіз жовто-блакитний прапор. Стяг, який оберігав хлопця на Майдані, загубився під час боїв. Тепер нове знамено прикрашає його кімнату. Тут же — вудки, з якими часом вибирається на рибалку, змайстрований за власними розрахунками підсилювач звуку, з десяток телефонів на поличці у шафі, які чекають ремонту, підручники з фізики, які читає на дозвіллі. Павло вивчився на радіомеханіка, лагодить побутову техніку. Роботу довелося покинути, коли зібрався на Майдан.
— Поїхав, бо знав, що там вирішується майбутнє України, – мовить хлопець. – Мені — 25, я надіюся на себе і на своїх ровесників. Нам тут жити, тож маємо дбати, аби дотримувалися закони, а люди могли добре заробляти. Виходити на революції, захищати свою країну на війні — справа молодих.

На фото: Волонтерка Наталія Попова вболіває за Павла Марчука й інших своїх земляків.