up-arrow
РЕЗОНАНС Архів рубрики

Незаконне село на карті Волині

title
Чиновники Міноборони намагаються через суд довести, що населений пункт Бережниця Маневицького району... не повинен існувати

 

Якщо поглянути на Бережницю Маневицького району очима мандрівника, то побачиш звичайне поліське село. Місцевий мешканець через роки і кілометри впізнає рідні місця. А ось перший-ліпший чиновник Міноборони не помітить Бережницю навіть у бінокль. Чому? Бо, на думку військових, села… не існує. Хати, дороги, школа, церква, клуб, школа, ФАП — усе це фантом. Адже за міноборонівськими документами населеного пункту там не має бути. Але про все по порядку

Сергій НАУМУК

 «ПРО НАС ЗАГОВОРИЛИ, КОЛИ ГОРБАЧОВ ДІЗНАВСЯ, ЩО В РАДЯНСЬКОМУ СОЮЗІ ДІТИ ПРИ ГАСОВИХ ЛАМПАХ УРОКИ ВЧАТЬ»

 Сільська школа – одна з найновіших у районі.

Свого часу ще перед Другою світовою війною Бережницю виселили у Бессарабію. Та потім люди повернулися господарювати на батьківщину.

Однак у 1968 році було облаштовано Поворський полігон, до складу якого включили й територію Бережниці, яка підлягала виселенню.

 

Мешканці Бережниці живуть звичним життям і нікуди виїжджати не збираються.

— У 1968 році приїжджав Бездушний (Микола Бездушний з 1965-го по 1992 рік був головою планової комісії облвиконкому, згодом головного планового економічного управління. — Авт.). Ходили з хати в хату, щоб люди виселялися, — розказує про тодішні перипетії бережницький старожил Дмитро Смітюх. — Сусідка порадила їм: «Хлопці, якщо хочете, то я вам їсти дам. Поїжте теплого супу і їдьте звідси, ви нікого не зірвете з місця». Прийшли до мене. Бездушний каже, мовляв, я Гриву (село Камінь-Каширського району, вивезене у 1951 році в Дніпропетровську область за зв’язки жителів з УПА. — Авт.) виселив і з вами так само зроблю. Відповідаю, що Бережниці не зрушите. Пройшло зо два місяці, і я зустрів його у Троянівці. Питаю: ну що, змогли?

Дмитро Антонович розповів, що забороняли будуватися у селі. Попри те, що працював у лісгоспі, виписати дерева не міг. Довелося їхати на ліквідацію урагану в Латвію і звідти везти матеріал на Полісся для зведення хати. Коли вже влада зрозуміла, що не витіснить поліщуків із батьківщини, то махнула на них рукою. Люди не мали ні доріг, ні електрики.

Дмитро Смітюх пам’ятає, як виселяли Бережницю у 1960-х.

— Жили без світла. Лампами обходилися. Приїжджала кореспондентка і написала, як діти без світла при гасових лампах уроки вчать.

 Свого часу ще перед Другою світовою війною Бережницю вивезли у Бессарабію. Та потім люди повернулися господарювати на батьківщину.А я ту газету президенту СРСР Михайлу Горбачову вислав. Як до мене на подвір’я з’їхалося начальство! Мовляв, що я зробив щось постидне, бо вислав газету. Кажу, для нас не постидне діло жити без електрики, як для вас постидне, то не робіть такого. Після того порахували оселі і визнали, що це не хутір на 15 хат, як показували, а село, де є 78 будинків. І почали робити світло, а потім дорогу, — пригадує Дмитро Смітюх.

Завідувач бережницького клубу Леонід Сачук додає, що трапилося це наприкінці 1980-х років, а перша «лампочка Ілліча» в селі засвітилася вже на початку 1990-х. До того люди наловчилися встановлювати дизель–генератори, які давали струм на 12 вольт. Від нього навіть невеликі телевізори працювали. Їх, щоправда, було лише кілька. Тож до цих хат сходилися односельчани, щоб дізнатися новини.

 «ЩО Б НЕ СКАЗАВ СУД — НІКУДИ ЗВІДСИ МИ НЕ ПІДЕМО»

Микола Ясюк (праворуч) переконаний, що Бережниця житиме й далі.

Уже за часів Незалежності військове відомство більш ніж 20 років впритул не бачило, що на його землях існує село: з людьми, з будівлями. Але кілька років тому Міноборони подало позов, аби суд визнав незаконними рішення Троянівської сільської ради про надання земель жителям Бережниці. Військові чиновники сказали очільнику троянівської громади, що площа Поворського полігона має залишитися такою, як і була, тобто 24 тисячі гектарів.

— У ті часи все вирішували адміністративними методами, — розповідає троянівський сільський голова Микола Ясюк. — Село є, але юридично воно знаходиться на території полігона. Свого часу не було погодження від Міноборони на будівництво тут населеного пункту. Але сільська рада надавала землю під будівництво згідно з рішенням районної ради про встановлення меж села. Видані державні акти на землю. Міноборони позивається до нас, нібито ми приймали незаконні рішення про виділення ділянок. Але де ж ви були 20 років, коли люди тут будувалися? Треба було тоді позиватися. У всіх документах, які нам показували в міністерстві, говорилося, що це територія військового містечка і підлягає Володимир-Волинському квартирно-експлуатаційному відділу. Виходить, і село їхнє, і люди їхні. Така колізія.

 

Перша «лампочка Ілліча» в Бережниці засвітилася вже на початку 1990-х. До того люди наловчилися встановлювати дизель-генератори, які давали струм на 12 вольт. Від нього навіть невеликі телевізори працювали. Їх, щоправда, було лише кілька. Тож до цих хат сходилися односельчани, щоб дізнатися новини.

Бережниця попри те, що нібито існує незаконно, є, напевно, одним із найперспективніших сіл Волині з точки зору демографії. Судіть самі: там проживає близько 550 жителів, а в місцевій дев’ятирічці навчається 100 дітей! Деякі сер

едні школи мають менше учнів. А якщо врахувати ще дошкільнят та тих, хто вчиться у 10 — 11 класах, то вийде, що відсоток молоді до 18 років дуже значний. Навряд чи інше село може похвалитися такою часткою підростаючого покоління.

— На щастя, нібито вже Міноборони й облдержадміністрація приходять до спільного рішення, щоб виключити село з території Поворського полігона, — каже Микола Ясюк.Попри судову тяганину, і сільський голова, і люди переконані, яке б не було рішення Феміди — нікуди звідси не поїдуть.

 

 У «незаконному» селі споруджують сучасні будинки.

 

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
То про нашого селянина влада остаточно забула чи трохи пам’ятає?
Земний шлях лучанина Олега Твердохліба (на фото) завершився у Світлий понеділок, коли світ повнився життєствердними словами «Христос Воскрес!» Така була Божа воля, бо чоловік цей мав світлу душу, мужнє серце, здатне до самопожертви
На виборах голови Апеляційного суду Волинської області він здобув одностайну підтримку колективу
Другий тиждень тут працюють вісім перевіряючих від Ігоря Райніна — очільника Адміністрації Президента. Ревізують, як обласна та районні органи виконавчої влади реалізовують доручення глави держави. Попри видимий спокій, місцеві чиновники добряче нервують, бо після подібних візитів зазвичай хтось з голів втрачає посаду. Тим паче, що Рівненщина стала першою, куди у цьому році поїхав головний контрольний департамент Адміністрації на чолі з Андрієм Девком
Петиція про позбавлення колишнього футболіста звання «Почесний громадянин міста Луцька» на сайті міської ради достроково набрала необхідну кількість голосів. Ініціатива виникла через те, що вихованець волинського спорту на два роки підписав контракт із санкт-петербурзьким «Зенітом», власником якого є російська компанія «Газпром», й виконуватиме обов’язки асистента Мірчі Луческу. Як ви вважаєте, чи треба позбавляти Анатолія Тимощука звання «Почесний громадянин міста Луцька»? І чи повинні ми тоді виставляти такі ж вимоги до непублічних українців, які працюють у Росії?
Працівники СБУ та рівненської поліції побували у службовому кабінеті та вдома у «свободівця» і головного лікаря Рівненського обласного центру екстреної меддопомоги Андрія Бортніка 
Восьмеро людей втратили життя на колії за останні 15 років у селі Рогачів, що за 10 кілометрів від Рівного та неподалік траси на Луцьк. Попри близькість до обласного центру, у селі досі немає твердого покриття
У минулому номері газета «Волинь-нова» повідомляла, що у Береську Рожищенського району на околиці села були виявлені і знешкоджені вибухонебезпечні предмети. Сьогодні — детальніше про те, як на узліссі хтось викопав з десяток чималих боєприпасів. Та ще й добряче постарався, викладаючи зі страхітливого залізяччя чудернацьку піраміду. Про те, що ці предмети могли вибухнути будь-якої миті, жартівник, вочевидь, не подумав
Вісім років тому наша газета вперше розповіла про рятувальника з Луцька Олега Твердохліба — донора з чималим стажем, який став «кровним родичем» для багатьох сотень недужих волинян. Згодом писали про те, як він, кадровий військовий, опинився у батальйоні «Айдар». Коли приїжджав зі Сходу підлікуватися після поранень, завжди заходив до редакції. Ніколи не говорив про себе, тільки про своїх хлопців
Вона присвячена річниці Чорнобильської трагедії і діє у Волинському регіональному музеї українського війська та військової техніки
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ