«Від нас залежить, якою буде Україна»

Час створювати якісну освіту

Лучанка Анна Кирилюк (на фото) — одна з представниць покоління ровесників Незалежності. Правда, їй довелося кілька місяців прожити ще за Союзу. З розповідей мами знає, що це був час тотального дефіциту. Навіть пелюшки доводилося купувати на талони. Порожні прилавки у магазинах і черги за продовольчими і промисловими товарами — звична картина тих років. Тато розповідав Ані, як непросто було йому роздобути для донечки триколісний велосипед

Євгенія СОМОВА

Дівчина росла в робітничій сім'ї. З дитинства мала схильність до гуманітарних наук. Тож після закінчення Луцької ЗОШ № 15 вступила на історичний факультет Східноєвропейського університету на державну форму навчання. Нині працює лаборантом кафедри документознавства і музейної справи (а під час вступної кампанії — ще й технічним секретарем приймальної комісії), і є здобувачем. Своє майбутнє пов'язує з наукою, планує вступати до аспірантури на денну форму навчання, захиститися, здобути вчений ступінь.

— Найбільшим своїм досягненням вважаю те, що мене вибрав такий науковий керівник, як Оксана Миколаївна Карліна, — каже Аня. — Мені дуже пощастило.

Але вибір керівника не випадковий. Очевидно, педагог побачила у дівчині задатки майбутнього науковця. Ще під час навчання Аня брала участь у всеукраїнському конкурсі студентських наукових робіт.

Нам треба вчитися бути незалежними. У нас не було державницьких традицій. Ми не мали незалежності.

Дівчина переймається проблемами вищої школи. Вважає, що їй потрібні реформи, настав час якісної освіти. На її думку, слід запровадити нову систему, яка б cпонукала студентів учитися. Вона переконана, що Болонська виправдовує себе, бо змушує постійно працювати, стимулює до самостійної роботи. Її покоління, вважає, позбавлене ідеологічного тиску, обмежень, які були раніше, і ближче до своїх європейських ровесників, ніж покоління батьків. Незалежність дала йому можливість бути українцями, їздити за кордон, вільно висловлюватися, не боятися, що хтось втручатиметься в особисте життя. А це дуже важливо.

— Незалежність для держави, — каже дівчина, — те, за що народ боровся протягом багатьох століть, за що полягло багато його найкращих синів і дочок. Україна заслуговує на неї. Але нам треба вчитися бути незалежними. У нас не було державницьких традицій. Ми не мали незалежності.

Своїм ровесникам дівчина бажає більше впевненості у собі, а Україні — чесних, відповідальних людей при владі.

 

Рік народження вплинув на характер

Для Ірини Сесюк (на фото) День Незалежності ще й особисте свято. Адже народилася не лише в один рік, а й в один день із державою. Дівчина розповідає, що своєю появою на світ піднесла сюрприз батькам. Чекали ж сина, уже й ім'я придумали, а з'явилася вона

Євгенія СОМОВА

Від того, що її день народження співпадає із державним, Ірина не чекає ніяких благ, дивідендів. Правда, вважає, що у цьому є все-таки плюс — це завжди вихідний. Тож можна довше поніжитися в ліжку, поспілкуватися з друзями, відпочити. Дівчина переконана, що ті, хто народився і ріс у 90-ті, рано ставали дорослими. Вони звикли сподіватися на себе і всього добиватися самостійно. І приклад цього — вона сама. Усе, що має, чого досягла — завдяки власній наполегливості, працелюбності і знанням. Без будь-якої протекції, сторонньої допомоги вступила до Луцького національного технічного університету, здобула фах технолога. Вчилась на державній формі. Усі 5 років отримувала стипендію, старалася, бо знала, що у сім'ї кожна копійка на рахунку. Дівчина розповідає, що спершу намагалася влаштуватися за спеціальністю. Але не брали, бо не мала досвіду. А де його було взяти недавній студентці? Проте не опустила руки, довго не сиділа без роботи. Пішла працювати на завод «Кромберг енд Шуберт» робітницею на лінію. Мотала провідки. Місяць просиділа на робочому місці і захотілось освоїти інші процеси. Пішла на новий проект, а згодом подала анкету на вакансію тренера. І вже більше року працює помічником інструктора виробничого навчання у навчальному відділі, допомагає освоювати виробничі процеси іншим. Робота подобається.

Дівчина розповідає, що спершу намагалася влаштуватися за спеціальністю. Але не брали, бо не мала досвіду. Проте не опустила руки, довго не сиділа без роботи.

— Я люблю працювати з людьми, — каже Ірина. — У дитинстві мріяла бути вчителем. І тепер реалізувала мрію. Я вчу, хай не дітей, а дорослих, іноді значно старших за себе, переборювати труднощі і невпевненість у собі. Сама пройшла через це. Коли прийшла на завод, боялася, що не встигатиму за іншими, буду гальмом для всіх. Не приховую, було важ­ ко. Особливо перший місяць. Але я сказала собі: «Якщо протримаюся, буду працювати». І вже ось виповнилося три роки, як я на заводі. Зріднилася з ним і не уявляю свого життя без нього. Він для мене — як друга сім'я. Я отримую достойну зарплату. Можу дозволити собі і гарно одягатися, і відкладати гроші на відпочинок. Цього року вперше поїхала на море. Відпочивала за Одесою. Могла гайнути і за кордон.

Максималістка у житті, Ірина має чітку громадянську позицію і ніколи не забуває, що вона українка. У колі російськомовних ровесників розмовляє лише рідною мовою. Тому, спілкуючись із нею, вони нерідко переходять на українську. За 25 років життя Ірині не раз доводилось переборювати труднощі, і це загартувало її, зробило сильнішою. Вміння долати незгоди, вважає моя співрозмовниця, характерне й для її ровесників, бо ж росли у нелегкі для країни часи. Ірина хоче, щоб її батьківщина була такою, про яку мріяли ті, хто стояв на Майдані, — без корупції, шанованою у світі, економічно сильною державою.

 

«Коли вже іноземці сюди будуть їхати за кращим життям?»

Відповідь на це запитання хотілося б мати Павлу Омельчуку (на фото), який живе у селі Любче Рожищенського району

Катерина ЗУБЧУК

Коли мова зайшла про те, що він ровесник незалежної України, молодий чоловік вніс поправку:

— Я трошки старший, бо народився 20 липня 1991 року. А взагалі горджусь тим, що мені, як і нашій державі, — 25 літ. Ось тільки хотілося б, щоб через чверть століття досягнень було більше в країні. Адже від цього залежать і особисті успіхи кожного з нас.

А далі — вже конкретніше про те, якою Павлові хотілося б бачити Україну. Розуміючи своїх ровесників, котрі їдуть на заробітки в чужі краї, цей патріотично налаштований волинянин мріє, щоб удома люди мали роботу, яка достойно оплачувалася б. Щоб Україна стала процвітаючою, і вже не ми, а до нас їхали у пошуках кращого життя.

Великі надії покладали ми на Революцію гідності. І що? В країні не сталося змін на краще, виходить, загинули молоді люди ні за що.

— На жаль, у нинішній ситуації, — каже Павло, — ніяких перспектив для молодих нема. І так буде, поки вище керівництво не подумає про простих людей, про поліпшення їхнього добробуту. Не говорю про якусь розкіш. Взяти елементарне — житло для молодої сім’ї. Із заробітками, які мають українці, купити його нереально, тому-то і роз’їжджаються мої ровесники по закордонах, щоб заробити якусь копійку. Колись, знаю з історії, раби працювали за їжу. Ми, по суті, робимо так само за харчі. Різниця лише в тому, що нам дають гроші на руки, але їх вистачає лише на те, аби купити продукти.

Павло Омельчук працює в Луцьку, в «Епіцентрі» (він — представник одного з постачальників — німецької торгової марки «Хенкель»). А живе здебільшого вдома — у Любчі, де батьківська хата. Ось так поки що і виходить зі становища, не маючи свого житла в обласному центрі.

— Я був підлітком, — каже Павло, — коли в нас пройшла Помаранчева революція, яка, крім розчарування, нічого не принесла. Великі надії покладали ми на Революцію гідності. А що з того вийшло? За що полягла Небесна сотня? Якщо в країні не сталося змін на краще, то, виходить, загинули молоді люди ні за що. Взяти хоча б нашу армію. Говорять про великі кошти, які йдуть на оборону з державного бюджету. Крім того, з усіх, хто працює, відраховують військовий збір. А волонтери як були найпершими помічниками наших воїнів, так і є ними. Хотілося б, щоб у Верховну Раду прийшли такі народні депутати, які б справді були якщо не слугами народу, то їхніми захисниками. Щоб уболівали за людей, а не лише переймалися тим, де побудувати ще одну віллу…

Але найбільше хочеться Павлові, щоб мир настав у країні, щоб, як він каже, за майбутнє своїх дітей бути спокійним. Бо хоч сім’ї він ще не має («для цього треба на ноги хоч трохи стати»), але свою кохану дівчину — Вікторію із села Блаженик Турійського району — вже зустрів. І саме цією зустріччю і буде для нього найбільш пам’ятним нинішній рік.

 

«Мрію, щоб мої майбутні діти гордилися Батьківщиною»

Віталій Кондратюк (на фото) народився 15 липня 1991 року у робітничій сім'ї. Після закінчення Жидичинської школи він, золотий медаліст, вступив до Східноєвропейського університету на факультет міжнародних відносин

Євгенія СОМОВА

Тоді вперше було запроваджено зовнішнє незалежне оцінювання. За його результатами пройшов у 10 вишів країни на державну форму навчання. Але вибрав Східноєвропейський університет. І не шкодує. Каже, йому пощастило з викладачами. Дали грунтовні знання. Пощастило і з роботою. Віталій працює економістом на луцькому заводі «СКФ Україна». Але перш ніж зайняти посаду, на яку претендувало ще 6 фахівців, йому довелося пройти через суворий конкурсний відбір.

— Прийшов на роботу без досвіду, — розповідає. — Тонкощів професії довелося вчитися на місці. Але й тут підфартило. Мав гарних наставників. Учили, показували, терпляче відповідали на всі мої «чому?», «як?».

Хочеш змінити країну на краще — почни із себе, роби щось для цього. Від нас залежить, якою Україна буде.

Особистим досягненням молодий чоловік вважає те, що вдалося знайти хорошу роботу і створити сім'ю (16 липня цього року він одружився). Своє майбутнє мій співрозмовник бачить лише в Україні. Мовляв, маю роботу, перспективу кар'єрного росту, житло. Покидати усе, що надбали батьки і він сам заради примарного майбутнього у чужій державі, не планує. Правда, за кордон хотів би поїхати, щоб побачити світ. Звісно, він не ідеалізує Україну, не все йому подобається у державі нині. Скажімо, не може змиритися з корупцією. Країна, де є подібне явище, переконаний, не може бути успішною. Тож хоче бачити керівництво держави без маніпуляторів, крадіїв.

— Щоб ті, які стоять зверху, не думали: ой, у мене в кишені з'явиться ще один дармовий мільйончик, а дбали про добрі справи для народу, — каже Віталій. — Хочу, щоб людям, які прагнуть заробляти на хліб з маслом, ніхто не заважав, щоб ми, українці, разом навели лад у державі. І кожен з нас пам'ятав: хочеш змінити країну на краще — почни із себе, роби щось для цього. Від нас залежить, якою Україна буде. Незалежність треба вміти не лише виборювати, а й утримувати і розумно реалізовувати.

Віталій мріє, щоб його діти виростали у мирі і спокої, у багатій, щасливій країні і своїх нащадків виховували тут, щоб гордилися державою, в якій живуть.