«Ти, Льоню, не думай, що нас повісять, а тебе пощадять…»

Андрій БОНДАРЧУК,
народний депутат України І скликання, Почесний громадянин Волині, Луцька

19 серпня 1991 р. Луцьк. Парламентські канікули. Гарний і гожий день. Погода аж ніяк не гармоніює з політичною напругою. Бо повіяло крижаним холодом мордовських і колимських таборів із Москви. Там сформувалась група закостенілих махрових реакціонерів з печерним мисленням, які претендували на роль рятівників комуно–більшовицької імперії, що закономірно розвалювалася. Загроза втрати безмежної влади штовхнула на велетенську авантюру, яка може мати непередбачувані наслідки. За змовницьким принципом сформовано «Государственный Комитет по Чрезвычайному Положению» — ГКЧП (Державний Комітет з Надзвичайних Ситуацій — ДКНС). Слухаю радіо, дивлюсь прес–конференцію змовників. Знайомі імена. Партійно–кадебістсько–армійська хунта. Численні демарші Москви нарешті ревізувались у диктатуру.

Нас повісять на Хрещатику, а тебе — перед Верховною Радою.

Якийсь крок з її боку очікувався, але не такий відверто агресивний. Ще перед тим, як ми роз’їжджались на літні канікули, на засіданні НР прогнозували різні варіанти розвитку подій і можливі дії з нашого боку. І все-таки це було неочікувано, раптово. Зателефонували з НР про обстановку і наші дії. Ситуація в Луцьку зовні була спокійною, якщо не рахувати стривожених облич, розмов людей. З обласного штабу Руху зателефонували про запрошення на мітинг. Однак із мітингом не вийшло. Навряд чи дозвіл на його проведення був би виданий. Тому мітинг був оформлений як «Зустріч з народними депутатами УРСР». Не втрачаючи часу, написав різкий відгук на подію, своє бачення ситуації і наслідків. Відніс до «Радянської Волині». Збереглись і тези мого виступу на мітингу, де мені першому надали слово. Ось деякі з них.

Блюзнірством віє з кожного рядка заяви ГКЧП: «в інтересах народу, іменем народу, референдум, наша влада тимчасова»… Прагнення до суверенітету союзних республік придушується танками, кров’ю, утисками ЗМІ, економічною блокадою. Хунта не має права на існування, вона недовговічна, її швидкий крах неминучий, як і осуд у всьому світі. Наша перемога буде, але якою ціною? Звертаюсь до працівників КДБ, правоохоронних органів, яких тут багато, не підтримуйте злочинної хунти! Звертаюсь до всіх: готуйтесь до масового політичного страйку, проявіть солідарність в боротьбі за незалежність України!»

І досі невідомо, чи ГКЧП був узгоджений з Горбачовим, чи ні. Версії є різні. І навряд чи ми докопаємось до істини. Але факт очевидний: і в останнього Президента СРСР, і у хунти наміри були одні — зберегти комуністичну імперію. Лише шляхи у них були, мабуть, не тотожні.

На наше щастя, на роль рятувальників СРСР були підібрані украй нездатні, неавторитетні особи, які своїми діями ще вище підняли хвилю несприйняття самозванців «керівної і спрямовуючої», прагнення пригноблених до свободи і незалежності.

Провід УРП розіслав наказ-інструкцію про перехід на нелегальне ста­ новище. У неспокійному чеканні минає один, другий день. Місто нуртує, всі живуть подіями, які відбуваються в Москві. Там барикади, танки. Є жертви. У виграші ті, хто ловить по приймачах «Свободу», бо телебачення йде з купюрами. Зв’язуюсь з киянами, які повідомляють останні новини. Вони невтішні. ВР розгублена, на канікулах, Кравчук все щось вичікує. Це в його манері. Нарешті дзвінок — в Київ. Навздогін пізніше — телеграма.

Київ нагадує прифронтову смугу. Наряди міліції, групи маніфестантів. У ВР зустрічаємось з членами НР. Ті, хто живе в Києві, тут щодень.

Маса свіжої інформації про події. З них і складається короткий літопис бурхливих незабутніх днів.

Ситуація була неординарною. Депутати–комуністи не були в захваті від подій. Вони дезорієнтовані. Вища влада в особі Генсека зрадила, керівництво ГКЧП безпорадне, його команди блокуються армією, Єльцин називає гекачепістів зрадниками, оголосив їм війну. Куди схилиться шалька терезів перемоги, ще не було відомо. І хоча народні маси в основному негативно сприйняли ГКЧП, партійні комітети від Києва до областей і районів вже одержали директиви і готові до рішучих дій, хоч і не були впевнені в успіху, бо згаяний час грав не на їхню користь.

Багров, Голова ВР Криму, пропонує на обговорення відвести кілька днів, а коли одержав відмову, гаркнув: «Я не могу здесь голосовать за независимость Украины!» і демонстративно вийшов. Щоправда, за його прикладом не пішли.

У приміщенні ВР зібралось чергове засідання НР. З інформацією і аналізом ситуації виступив Л. Г. Лук’яненко… В день путчу до Кравчука зайшли три генерали — Варенніков, Чічеватов, Шаріков. Останній разом з тим і депутат ВР УРСР. Були присутні С. І. Гуренко, К. І. Масик. Варенніков радив зайняти позицію ГКЧП як рятівника країни. Голова ВР повинен, мовляв, не розбурхувати ВР, а змінити її курс, бо армія в Україні в їхніх руках, а вони вже мають відповідний наказ, який за сигналом з Москви буде реалізований. Це насамперед надзвичайний стан, який може бути введений і в західних областях України.

Ось де згодились хитрощі Кравчука. Він відповів, що з Москви ніяких офіційних документів не одержував, треба почекати. Звичайно, тієї миті він діяв правильно, бо потужна сила армії була в руках генералів і Москви, ідейна ж сила України не мала збройної підтримки. А ЗМІ повідомили, що на Псковському заводі генерал–полковник Калінін замовив велику партію кайданок для українських патріотів, в т. ч. і для депутатів ВР.

Пізніше до Кравчука зайшли члени НР. Вони запропонували свою допомогу, розповіли про спільний план дій. Адже Україна вже підіймалась. Першою — Львівська обласна рада, яка закликала не визнавати заколотників, не підкорятись їхнім наказам. За нею — Івано–Франківська, Тернопільська, Волинська. В регіонах почались мітинги, формування колон підтримки з представників демпартій і рухів, об’єднаних у спілку «Демократична Україна». Ця потуга починає рух до Києва. Народорадівці вимагали від Кравчука зачитати заяву про осуд путчу, визнати арешт Горбачова злочином. Кравчук вагався. Вже пізніше Дмитро Павличко розповідав про свою розмову в кабінеті.

— Ти, Льоню, не думай, що нас повісять, а тебе пощадять. Нас повісять на Хрещатику, а тебе — перед Верховною Радою. Йди на телебачення, говори до народу.

Тоді Кравчук таки пішов на телебачення. Але ті, хто його слухав, були розчаровані його аморфною позицією. На вимогу НР рішуче підтримати Єльцина і Росію, він відповів, що «Україна піде своїм шляхом». Ніякої оцінки заколотникам глядачі не почули. Такою була і його позиція на засіданні Президії ВР, яке тривало три години. Члени Президії від КПРС Печеров, Білоблоцький, Шульга та інші підтримали заколотників, від НР — не визнавати ГКЧП. Голова тримав абсолютний нейтралітет, дії заколотників не назвав переворотом. Усі питання, мовляв, вирішить ВР СРСР, яку скличуть. Кравчук вичікував.

— Історія, — казав пізніше Левко Лук’яненко, — пропонувала йому п’єдестал. Якби Кравчук звівся на повен ріст, ми б і вся Україна пристали до нього. Але, маючи зв’язок з гекачепістами, він вичікував, геніально залишаючись в безпрограшній ситуації. Це Україна могла програти. Він — ні.

Вранці 22 серпня Юхновський, Ємець, Гриньов та інші члени Президії пішли до Кравчука з вимогою терміново скликати позачергову сесію ВР. Кравчук вагався і зажадав зібрати згідно з регламентом 150 підписів депутатів. У цю роботу впрягаються Крижанівський, Скорик, Завадська та інші кияни. Вони зробили неймовірне — зібрали, бо підписувались і ліві, і праві. Та на засідання Президії, яке мало розпочатися о 10.00, Кравчук не з’явився. Від НР прийшли усі, від більшості всього троє членів Президії. Лише через дві години був кворум… Кравчук відбув у Москву, на сесію ВР СРСР. Поразка гекачепістів виглядала очевидною.

23 серпня у ВР зранку зібралась НР. Левко Лук’яненко аналізує ситуацію. Вона сприятлива для опозиції. Комуністи, влада розгублені. Московські лідери їх «кинули», вони опинились без захисту перед своїм народом — що він скаже? Може, стане вимагати відповідальності за вчинені злочини? Та й від страшного Єльцина треба якось захиститись, хоч сюди він зараз не поткнеться. Але це може тривати недовго. Побачать, що ніхто їх не утискає, про злочини не питає. Переляк мине, вони оговтаються і знов сядуть на шию. Та й Кравчук поки що прихильний до опозиції. Отже час треба використати. Інакше можемо програти. Вирішено: підготувати документ про проголошення Незалежності України. І тут розгорілися дискусії: яким повинен бути текст — стислим чи розлогим, з деталізацією положень, якою повинна бути назва. Перемогла точка зору Лук’яненка: назви «Універсал», «Закон» дуже усталені, архаїчні. Найбільш підходить «Акт». А переваги короткого і стислого тексту ті, що при обговоренні він не потоне в словесних дискусіях, не буде відкладений для розгляду. Павличко запропонував виголосити текст Л. Лук’яненку. Адже якраз він із Сандуляком (народним депутатом ВР СРСР з Чернівців) готували текст, який тут же обговорили, схвалили, роздрукували. Та й дата у Левка Григоровича на завтра була особливою — день народження.

І ось настав момент істини. Нуртує сесійна зала, але помалу втихомирюється. Слово бере Кравчук. З доповіддю і відповідями на питання він виступав на трибуні півтори години. Спочатку тримався впевнено. Він уже рішуче засуджує ГКЧП. Але деякі гострі питання вибивали його з цієї колії, бо були досить дошкульні. В деяких не відчувалось стикування. Головними звинуваченнями були його млявість, вичікування. На його гострий осуд заколотників НР реагує виступами. Зала то вибухає, то стихає. А коли Леонід Макарович перейшов до практичних питань: підпорядкування Голові військ, КДБ, МВС, департизації правоохоронних органів тощо, зала втихомирилась. Кравчук входив у нову політичну роль демократа, напівпатріота на очах у депутатів, своїх учорашніх однопартійців, усієї України.

Виступили й лідери — І. Юхновський, О. Мороз, С. Гуренко. При оголошенні до виступу останнього здійнялося справжнє ревище. НР різко протестувала, комуністи захищали. Кравчук оголосив вимушену 30–хвилинну перерву, після якої виступив Павличко. Повторний виступ Гуренка сприйняли вже спокійніше. Певне, це вже не був той самовпевнений другий секретар ЦК КПУ. Єдине, проти чого протестував, — щоб стосовно обкомів не застосовувати «суду Лінча». А тим часом на Майдані вже готувались іти опечатувати ЦК.

Обговорення доповіді перетворювалось на словесний суд над КПРС. Комуністи, їхні лідери вперше в історії слухали справедливу оцінку своєї діяльності, терпіли нищівну критику і поразку. Поровський, Заєць, Чорновіл та інші не шкодували слів і фактів. Але коли справа дійшла до проекту Акта про Незалежність, словесні баталії завели в глухий кут. Комуністи оговтались і провалили голосування. Оголошується перерва.

Народна Рада засідає у фойє третього поверху, більшість — в кінозалі. Продовжуються дискусії, консультації, узгодження. Настала перерва на обід.

За гарячими баталіями ми не бачили, що змінилось довкола. Вся територія навкруги ВР — живе море, яке хвилюється, скандує, кричить, співає, розмахує прапорами, транспарантами. Пробитись неможливо, і шлях на обідню перерву до готелю нам прокладає міліція. Депутати йдуть через вузький людський коридор. Гнівом кипить народ і не жалкує епітетів на нашу адресу. До НР вони не стосуються, але ми не ображаємось: уніформи НР ми не носимо. Деяким з комуністів дістається персонально. Одна з жінок смикнула за рясу Агафангела (Саввіна): «Іуда!». Високий, ставний, він ураз зупинився, очі округлились. Жінку завбачливо хтось потягнув до себе. Після обіду проходимо той же шлях. Ті ж «щирі» слова лунають з натовпу. Даремно. Адже незабаром голосування.

Вечірнє засідання розпочалось о 13–й, на годину раніше звичайного. До трибуни за пропозицією Л. Кравчука вдалось прорватись Яворівському. «Давайте скажемо, що сьогодні настав не момент помсти, а момент істини»… Ця мирна передумова трохи стишила залу, і він зачитав проект Акта про Незалежність… Багров, Голова ВР Криму, пропонує на обговорення відвести кілька днів, а коли одержав відмову, гаркнув: «Я не могу здесь голосовать за независимость Украины!» і демонстративно вийшов. Щоправда, за його прикладом не пішли. Зала знов розбурхана, оголошується перерва. Знов узгодження, консультації… Є гаряча інформація із середовища Гуренка. Там нібито ставлять умову: коли КПУ не буде заборонена, вони будуть «за». «Будем голосовать за независимость, — нібито сказав Гуренко своїм прихильникам, — иначе они нас раздавят».

Накінець Кравчук впевнено йде до трибуни.

— Шановні народні депутати! Більшість і опозиція домовились з головного питання — про Акт проголошення Незалежності України… Спочатку я зачитаю проект Постанови і Акт… Ставлю на голосування…

Тиснемо на кнопки… Голосування поіменне…

17.57. Критична мить… Довго–довго тягнуться секунди… Нарешті на табло — 321 — «за»! 2 — проти, 4 — утрималось, 21 — не голосував. Ура! Ось він — момент істини! Обіймаємось, витираємо сльози радості. Стільки віків ішла Україна до цієї миті, скільки її синів і дочок поклали свої життя і здоров’я на вівтар свободи!

Пропозиція підняти над ВР національний прапор не проходить. А далі з неочікуваною заявою виступив І. Р. Юхновський: на знак підтвердження Акта про Незалежність України 1 грудня провести Всеукраїнський референдум. Це було небезпечно і ризиковано, тому багато членів НР висловились проти. Вчорашні проголосували за це з бажанням, бо то був шанс дезавуювати Акт про Незалежність. Я виступив теж із запереченням необхідності такого заходу. Микола Мельник, колишній голова колгоспу з Вінницької депутації, який сидів поруч, простягнув руку І. Юхновському, подякував за пропозицію. Хмара побачив і осудливо нахмурився:

— Кому ти руку тиснеш? Зрадникові…

На щастя, ми помилилися. Помилка, яка на радість. До речі, в проекті Конституції 1992 року Днем Незалежності України пропонувалось визнати саме 1 грудня.

Несподіваною була пропозиція Р. Лубківського, письменника зі Львова, який довго чекав своєї черги біля мікрофона. Він нагадує про те, що сьогодні звершилось свято історичної справедливості, і Україна повернулася в лоно цивілізованих держав Європи.

— Пропоную внести український синьо–жовтий прапор до сесійної зали…

На хвилину встановилась тиша. Кравчук теж не знає, що робити, бо це такий подразник для комуністів! Досвідчений В'ячеслав Чорновіл кинув для нього рятівний пояс: це, мовляв, прапор, з яким стояли українці на московських барикадах… Хто проти цього буде протестувати?.. Його встановлюють у ніші. А за ним до зали депутати вносять ще один, довжелезний національний прапор, яким застеляють стіл Голови і заступників. Здіймається неймовірний гамір, шум, гнівні виступи партократів. А ми встаємо, аплодуємо, кричимо «Слава Україні!» На балконах, де преса, гості, дипломати, теж коїться щось неймовірне! Нова доба історії почалась сьогодні…

Із зали вийшли на вулицю. Тут неймовірно радісна атмосфера, тисячі людей, маєво прапорів, скандують гасла, безкінечні обійми, поцілунки… Якесь невимовне душевне піднесення. Левка Лук’яненка підкидають на руках. Він закликав іти на головний майдан Києва, який нині носить назву Незалежності. Там відбувся велелюдний мітинг.

Для багатьох було незрозумілим, чому зачитував Акт Яворівський, а не Лук’яненко. У самого Левка Григоровича очі зволожились від цієї несправедливості: він співавтор проекту, 24 серпня його день народження. Вже через кілька років Леонід Кравчук пояснив цей хід: Лук’яненко був би подразником для комуністів, і ми б втратили немало голосів.

P. S. Дорогі волиняни! Щиро поздоровляю Вас з найбільшим і найдорожчим державним святом! Україна проходить нині важке випробування. Але ми переможемо. Цьому допоможе наша єдність, особиста відповідальність кожного за долю країни, подолання релігійного розколу. Україна — понад усе! n

 

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ
Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно–правовими документами,

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто

 

ПРОГОЛОШУЄ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ

та створення самостійної Української держави —

УКРАЇНИ.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

24 серпня 1991 року.

На фото: Вікопомне засідання парламенту. Андрій Бондарчук – третій справа.