Одна куля — для себе, друга — для коханої…

Поховати її на батьківщині матері пані Ярослава заповіла родичам, уже в зрілому віці довідавшись про трагічну долю своїх батьків, які загинули, захищаючи волю і свободу рідного краю

Тетяна АДАМОВИЧ

СОВЄТИ СПЛЮНДРУВАЛИ НАВІТЬ МОГИЛУ ПОВСТАНЦІВ
Якось, понад півтора десятка років тому, волинський дослідник історії Ярослав Царук, знайомлячись в обласному архіві з документами Комітету державної безпеки, натрапив на запис від 30 вересня 1949 року. У ньому йшлося, що в бункері села Хорів Локачинського району застрелилися двоє повстанців: Надія Панасюк, жителька Зимного Володимир-Волинського району, і Зіновій Самчук, мешканець села Садів тодішнього Торчинського району. Ця звістка зацікавила дослідника, і він поїхав у Зимне, аби розпитати про ці події у місцевих старожилів, адже саме в цьому селі народилася і до війни жила Надія Сидорівна. Найстаріші зимнівці Анісія Денисюк та Ольга Подзізей пригадали, що з їхнього села пішла у повстанці Надія, але вона мала прізвище Хвещук.

Того дня Ярослав Васильович зустрівся з далекими родичами дівчини, але про Надю вони знали дуже мало. Розповіли, що у сім’ї Хвещуків було чотири сини. Івана і Федора розстріляли 22 червня 1941-го у володимир-волинській тюрмі. Їх поховали на кладовищі в Зимному, а на могилі поставили хрест із написом. Але совєтам це не сподобалося, і в 1944 році могилу замінували й підірвали. Двоє інших братів — Андрій і Тиміш — воювали в УПА, але їх вважають зниклими безвісти. Про дочку Надію повідомили: вона і справді допомагала повстанцям. Ще показали краєзнавцю чотири світлини, на яких молода красуня з такими ж юними, як і сама, хлопцями й дівчатами.

 

30 вересня 1949 року там сталася трагедія: щоб не потрапити до рук ворога, Надя і Микола вибрали смерть. А як же їхнє дитятко?

Як виявилося пізніше, Надія вийшла заміж за Зіновія Самчука, їх обвінчав український священик, але, щоб убезпечити рідних від біди, вона обрала псевдо Панасюк.

«МОЯ ЗОЗУЛЕНЬКО, НАЩО ТИ ВКОРОТИЛА ЖИТТЯ?..»
У ті часи, ще маючи міцне здоров’я, Ярослав Царук щороку їздив у Новий Загорів. У цьому селі 9 вересня вшановують пам’ять 29 героїв-повстанців, які загинули у нерівному бою з німецькими окупантами. Дослідник узяв туди ці чотири світлини: можливо, хтось та впізнає, хто на них зображений.

Надія Панасюк (Хвещук).

Від Хорова до Нового Загорова всього п’ять кілометрів, тому спершу вирішив розпитати про Надію у Хорові. Його направили до жінки, котра у ті часи мала 11 літ і добре пам’ятає льох під будинком її батьків — саме у нім загинули повстанці. Після того сім’ю Доскочів засудили на десять років, а їхню доньку «приписали» у колгосп, щоб корів доїла. Трагічні події та непосильна праця наклали відбиток на юнку, на яку повісили тавро бандерівки.

— Донька Доскочів направила мене до односельчанина Петрука, який жив по сусідству з батьками, — згадує Царук. — Коли прочинив хвіртку, то побачив сивого дідуся, котрий стояв, спершись на ціпок. Розказав, чого завітав. І дід зайшовся плачем.

— Я їх бачив, як вас перед собою, бо Надя і Зіновій жили у моєму схроні, а опісля змінили його на Доскочів, — розповів дідусь крізь сльози, а побачивши на знімках молоду дівчину, взяв їх, цілуючи: «Це вона, моя зозуленька! Нащо ж ти так страшно вкоротила собі життя?..»

Із Хорова краєзнавець добрався до Нового Загорова, де відбувалася панахида за загиблими. Там від місцевої жительки почув, що у село ще раніше приїжджала незнайома жінка з Києва і шукала місце, де загинула її мама. І свій номер телефону лишила. «Невже це Надіна донька?» — вірив і не вірив, але, зіставивши події, підтвердив свою здогадку. Вирішив поділитися інформацією із родичкою Хвещуків Любою Храновською, котра також приїхала. Покликав її до себе зі словами: «У тебе є валідол? Бо він тобі знадобиться…» І розповів, що знайшлася її троюрідна сестра, про яку ніхто не знав.

Зіновій Самчук.

ОСТАННІЙ СПОЧИНОК – НА ЗЕМЛІ ПРЕДКІВ
Незадовго Ярослав Царук телефонував у Київ: «Хочу почути Ярославу Калиновську, яка колись у Хорові шукала місце загибелі своєї матері. Я знайшов ту могилу». Незнайома жінка відповіла, що її мама — Надія Полянчук із Рикович Іваничівського району. «Ні, не Полянчук, і не з Рикович. Ваша мама — Надія Хвещук із села Зимне». І розповів їй, як усе трапилося.

У Риковичах, у хаті Полянчуків, і справді знаходився схрон, у якім довгий час жило молоде подружжя повстанців. Жінка була при надії, і коли на світ з’явилася дівчинка, яку пізніше назвали Ярославою, її задля безпеки віддали господині цього будинку. Повстанці ж перейшли у схрон до Доскочів. Спершу Ярославу хотіли віддати одній із незаміжніх доньок Полянчуків. Але, щоби уберегти дівчину від лихої слави, а дитя — від байстряцької долі, вирішили, що «породіллею» буде хоч і старша, зате заміжня жінка — їхня мати. Та недовго маля виховувалось у цій родині.

Трапилося так, що один із колишніх військовополонених володимир-волинського концтабору жив у Полянчуків і закохався у їхню доньку, а пізніше одружився з нею. Його дружина, не підозрюючи злого, розповіла чоловікові про дівчинку — чия вона і хто її батьки. А той привів на їхнє обійстя енкаведистів…

Якраз тоді у схроні переховувалося двоє повстанців. Ніхто з них не очікував зради. Зав’язався нерівний бій, одного з них застрелили, другого тяжко поранили. Під час допиту і тортур, він не витримав і розповів про бункер у Хорові. Відтак 30 вересня 1949 року і там сталася трагедія: щоб не потрапити до рук ворога, Надя і Зіновій вибрали смерть.

А як же їхнє дитятко? Від Полянчуків маленьку Ярославу забрали до Ківерцівського дитячого будинку, а всю їхню родину вивезли у Сибір. У тім сиротинці дівчинку полюбила вихователька Калиновська, яка її й удочерила. Так дитя бандерівців знайшло собі нову маму. Пізніше жінка переїхала з донькою у Київ. Про Ярославу відомо, що вона працювала у київській газеті «Шлях перемоги», дітей у неї не було. Її названа мама Калиновська дожила до 102 років, померла у 2014-му і похована у Києві.

Тоді, розмовляючи з Ярославою, Царук просив її приїхати на Волинь, бо рідня з нетерпінням чекає на неї. І коли киянка ступила на малу батьківщину, окрім нього, її зустрічали родичі із Зимного, Нововолинська, Заріччя — близько двох десятків чоловік. То була радісна подія, про неї довго згадували і тішились, що доля звела їх разом через півстоліття.

На жаль, у січні цього року обірвалася земна дорога Ярослави Калиновської — вона прожила 67 років, а перед смертю все просила поховати її разом із рідними у Зимному. Наприкінці весни її прах привезли з Києва і помістили у могилу, де покояться мамині брати-герої.

 

Фото з архіву «Волині»: троюрідні сестри Ярослава Калиновська (в центрі) та Любов Храновська (праворуч) біля могили родичів, загиблих за волю України.