Курси НБУ $ 39.22 € 42.37
Для депутатів, які проголошували незалежність, забракло «металу»…

Волинь-нова

Для депутатів, які проголошували незалежність, забракло «металу»…

Київ, 24 серпня: святковий парад і поза ним


Андрій БОНДАРЧУК, учасник проголошення Акта незалежності України


Демонстрація сили чи її імітація?


Один мій знайомий, з яким у складі волинської делегації колись кілька разів їздили в Київ на святкування Дня Незалежності, обурився, коли дізнався, що я їду в столицю на святкування ювілею незалежності.


Ти диви, а мене не включили у склад делегації…


Яка делегація? Не той час. Я їду один, як депутат, який брав участь у народженні цієї держави. Запрошує наша Асоціація народних депутатів України, а не влада. Буде парад, урочисте засідання Верховної Ради, парад, прийом у Президента…


Тепер зрозуміло. Звичайно, вам будуть виявлені особливі почесті — засновники держави…


Невідомо чим була зумовлена відсутність квитків на потяг ще за два дні до свята. Швидше всього, їхньою вартістю: на маршрутці проїзд вартує 240 грн, у вагоні — вдвічі менше.


Вже при в’їзді в Київ почалися автомобільні затори і маршрутка рухалася з швидкістю черепахи. Але о 7–й ранку я вже був у столиці. Дві центральні станції метро закриті, тож до приміщення нашої Асоціації від станції на вулиці Городецького треба було добиратися пішки. Цей «транспорт» виручав тисячі киян і гостей. І хоча день святковий, він чимось нагадував про небезпеку: посилені наряди патрулів у повному спорядженні, перекриті вулиці, численні «рамки». І це виправдано: йде війна з підлим і жорстоким ворогом, провокації — його стиль, можуть бути будь-де, в будь–якій ситуації. Можливо, це і забезпечило спокій у ювілейний день нашої держави. Тож охоронцям за це слід подякувати.


На станції метро «Вокзальна», в поїзді метрополітену, по дорозі до вулиці Лютеранської у своїй святковій вишиванці я почувався «білою вороною». Однак на Хрещатику серед тих, хто прийшов подивитися парад таких «ворон» було багато.


Не буду зупинятись на деталях найбільшого з часів незалежності України військового параду. Він пройшов організовано, чітко, що засвідчило здатність проведення у нас таких заходів. От би бойову злагодженість ще й до військових дій на фронті! Чітко пройшли колони різних родів військ у новенькій формі. Незвично було бачити наших вищих військових чинів у ній, при нових знаках військових звань. Вона вже нічим не нагадує про вчорашню. Так, зовні ми щораз далі відходимо від свого північного сусіда, який став нашим найбільш агресивним ворогом. Та особливо дієвою відповіддю стали наші відроджені Збройні сили, їхня чисельність і вміння воювати. Про те, що їх підтримують і цінують, говорили щирі оплески, коли військові колони проходили Хрещатиком. А особливо колоні представників тих, хто на передовій боронить нашу країну і навіть цей святковий день був для них бойовим буднем. Щоправда, в параді не було колони добровольчих батальйонів, які першими перепинили шлях ворогу, не було їх і серед нагороджених.



Парад був потрібен ще й для того, щоб показати ворогові: ми не злякалися його, наш дух він не зламав і не зломить попри перевагу в озброєнні. Влада повинна усвідомити, що нею зроблено ще дуже мало для миру через перемогу.



Хвилюючими моментами стало вручення Президентом бойових прапорів частинам, коли їхні командири опускались на коліно перед знаменами, цілували їх, віддавали рапорти, вручення нагород Героя України тим, хто проявив мужність і розум на полі бою. Щемною була хвилина мовчання пам’яті про тих, хто поліг там, болючою раною зостається в наших серцях їхня смерть, особливо тих, хто впав від недбалості, зради військових чиновників, які непокарані, як і вбивці Небесної сотні. Глибоким співчуттям, болем і гордістю були сповнені оплески присутніх колоні родичів загиблих, волонтерів, медиків, бійців, коли вони проходили Алеєю Небесної сотні. Належно сприйняли присутні промову Президента.


По Хрещатику в той день пройшло 4 тисячі військових, 200 одиниць бойової техніки. Диктор оголосив, що багато її зразків ми бачимо вперше, бойові характеристики високі. Тож гордістю було те, що техніка є розробкою наших українських конструкторів, машинобудівників. Разом із тим це і наш внесок, бо бюджет формує народ.


Думаю, після військового параду поменшало людей, які засуджували його. Я теж сумнівався у його доцільності, однак нині переконався — він був потрібен. Це був (попри багато прорахунків і помилок) своєрідний звіт влади про те, що вона зробила і робить для захисту від агресора. Можливо, вона не усвідомлює, що цією демонстрацією військової потуги взяла на себе і велику відповідальність: паради вона організовувати вміє, а як реально продемонструє переваги своєї техніки на полі бою? За це ми й спитаємо її. Парад був потрібен ще й для того, щоб показати ворогові: ми не злякалися його, наш дух він не зламав і не зломить попри перевагу в озброєнні. Влада повинна усвідомити, що нею зроблено ще дуже мало для миру через перемогу, що нас ніхто не захистить, окрім самих, ніхто нам не збудує сильної держави, окрім нас. І починати треба з маленького — з себе. А чи потрібні були, окрім параду, інші пишні заходи — це питання.


Вшанували… себе самі


«Немає місця». У зв’язку з ювілеєм пригадалась цікава ситуація, що трапилась у Луцьку на святкуванні Дня Незалежності років 10 тому. На сцену облмуздрамтеатру піднялися члени президії. І тут мій парламентський колега, будитель спокою Олександр Гудима ледь не зруйнував сценарій.


Пропоную до складу президії Бондарчука…


Немає місця, — швидко знайшовся міський голова Антон Кривицький.


Зала зреагувала іронічним сміхом, всі зрозуміли, що йдеться не про зайвий стілець, навіщо, мовляв, ці «старі баняки» плутаються під ногами? Ми будуємо свою Україну…


І це не випадковий маленький штрих із провінційного життя. Таке ставлення офіційної влади до тих, завдяки яким вона усілась і сидить у прибуткових кріслах, разом із олігархами «латану свитину з каліки знімає», стала програмною і офіційною. Це абсолютно не якесь домагання мати від неї якісь преференції. Ми не чекали і не чекаємо нагород, посад. Вони нам не потрібні навіть з огляду на вік. Йдеться про елементарну людську повагу за зроблене. Тим більше, що йдеться про державу. Ми, депутати І скликання, батьки–засновники держави, вважаємо, що свій депутатський, громадянський і патріотичний обов’язок виконали, бо сама участь у цій вікопомній події і визнання цього вже є нагородою. На жаль, після закінчення каденції депутатам–патріотам не знайшлося місця у кабінетах, на обочину витіснялися і витісняються справжні патріоти.


Брак нагород і вдячності. З відповідним настроєм ми і їхали на святкування першого солідного ювілею держави. Адже Україна з часів занепаду Київської Русі, як держава, стільки не існувала. А от ставлення влади до нас нагадує поганих дітей, які попри те, що вони дали своїм чадам життя і проклали дорогу в майбутнє, є забутими і зневаженими. Забуті ювілейні дати: перше засідання ВР, прийняття Декларації про державний суверенітет України – першої програми побудови незалежної держави… Жоден член АНДУ (громадська організація – Асоціація народних депутатів України) не включений ні до складу Конституційної комісії, ні до оргкомітету з відзначення нинішнього ювілею тощо.


В переддень святкування настав апофеоз «пошанування». В трьох офіційних документах, підписаних Президентом, що стосуються вшанування учасників здобуття Незалежності, про засудження тоталітарних режимів, про відзначення цьогорічного ювілею ВР нашого скликання викинули на смітник історії — ми не є учасниками боротьби за Незалежність, нас не згадують як її творців–засновників (на відміну від людського визнання). Обгрунтування, всупереч історії, більш ніж дивні, бо алогічні, вони провокують розрив поколінь: вибори 1990 року, мовляв, були частково вільними, не зовсім демократичними (нібито тепер вони вільні і демократичні), а у парламенті була більшість комуністів. Останнє — справді так. Отже, тоді, у той вікопомний день Голові ВР Леоніду Кравчуку треба було сказати так:


Хто за Акт незалежності України? Комуністам не голосувати…


Ото була б «справжня» рафінована Незалежність! Правда, тоді не було б кому розробляти і ухвалювати вищезгадані закони. Ось до чого можна договоритись. Свого часу, згадував Володимир Винниченко, один крайній націонал–радикал кричав: «Геть кацапів з українських тюрем!» А як же пан В’ятрович, як головний розробник законів, оцінює теперішню співпрацю БПП, Народного фронту з регіоналами, відвертими антиукраїністами? З історії добре відомо, що для вирішальних перемог навіть з учорашніми ворогами укладались союзи…


Вже в Києві дізнаємось, що анонсоване в телепрограмах урочисте засідання ВР з нашою участю скасоване. Виявляється, аби не сталося неприємних ситуацій. А ювілейних медалей засновники держави недостойні. Достойні інші люди – ті, кого визначить влада. Нам для медалей «забракло» металу. Правління Асоціації зверталось до усіх трьох високих очільників влади щодо нагородження цими медалями ще живих 280 депутатів. У відповідь — мовчанка. Вирішили самі виготовити ювілейні медалі від імені Асоціації.


«Шануймося, бо ми того варті», — сказали ми і пішли до Верховної Ради, зайшли всередину, оглянули «кастровану» виставку «25–річчя Незалежності», відшукали кожен себе на монументальному полотні Олександра Кулакова «Державотворення», жартуючи, що її незабаром знімуть, оскільки там неугодна ВР, сфотографувались на згадку. А далі нас близько 30 депутатів повернулись до приміщення АНДУ. Зрозуміло, що кожен зробив внесок до загального столу, оскільки до президентської зустрічі ще далеко. Усім, а особливо Олександру Морозу сподобався «напій» (я назвав його «Волинська незалежна»), яку презентував мені мій земляк перед поїздкою в Київ… Певне, були й тости…


Не вистачило ще чогось, а читач здогадається. І все ж ми були удостоєні шани: Президент Петро Порошенко та пані Марина Порошенко запросили нас на урочистий прийом з нагоди свята. В запрошенні значилось: одяг — темний костюм, сукня звичайної довжини, національне вбрання. Заходи безпеки були підвищені — прохід через дві рамки, огляд сумок, портфелів. Наша депутація складала не більше 40 чоловік. Прийом був влаштований на відкритому повітрі, на території Національного заповідника «Софія Київська», де гостей чекали накриті столи з холодною закускою, червоним і білим вином. Гостей було досить багато. Високорангові чиновники, зарубіжні гості, військові, релігійні діячі. Багатьох впізнаю, бо знаю з телеекрана. Андрій Парубій, здається, один, часто спілкується. Олександр Турчинов, мабуть, з дочкою під руку. Минає півгодини, година, півтори… Декого голод підштовхує до щедрих столів. А Президента нема. Ніхто до того ж не дає команди, що робити гостям. А мене чекає ще довга дорога до Луцька. Тому прощаюся з колегами і йду до метро, чекати несила.


Як виявилось, Президент запізнився на годину і 50 хвилин. Мабуть, варто було б хоч вибачитись…


Луцьк – Київ – Луцьк.


 

Telegram Channel