Від добра добра не шукають
Знаю, що син колеги, за спеціальністю програміст, працює у Львові в одній з американських фірм. Чула від неї, що вже був у тривалому відрядженні у США. І ось тепер він знову — у Сан-Дієго, в місті на березі Тихого океану в штаті Каліфорнія. Як йому там? Чи не має наміру перебратися туди назовсім? Може, і має. Ось тільки материнському серцю тривожно при цій думці. Хотілося, щоб дитина жила краще, у стабільнішому світі, і в той же час жінка не готова до такої розлуки з єдиним сином. Хоч, звичайно, буде, як буде…
Катерина ЗУБЧУК,
заслужений журналіст України
Повернутися до теми сучасної еміграції спонукало прочитане цими днями в біжучій стрічці на телеканалі «Інтер»: 65 відсотків українців хотіли б виїхати за кордон, 20 — на постійне місце проживання. Хоча зустрічаються й інші результати соціологічного опитування — 32, а то і 40 відсотків наших співвітчизників, маючи можливість, виїхали б на постійне проживання за кордон. І виїжджають, як знаємо. Серед емігрантів дуже багато освічених і кваліфікованих людей, тих же програмістів, які знають, що не будуть мати проблем із роботою. Не випадково і термін такий з'явився «відтік мізків»…
Якщо є вислів «Від добра добра не шукають», то це саме той випадок: людина, яка має достойний заробіток, загалом стабільність, спокій у житті, впевненість у завтрашньому дні, не подасться на чужину. Бо це ж як–не–як відірватись від свого коріння. І мимоволі виникає питання: чи не станеться, що цей «відтік мізків» забере з України ще одного співвітчизника, такого, як, наприклад, Ігор Сікорський? «Батько світового вертольотобудування», як його називають, у 1918–му, через рік після Жовтневої революції, емігрував до Франції, а потім — у США. Там заснував авіаційну фірму, був співвласником конструкторсько–будівельної фірми «Уестленд–Сікорський». За океаном, у місті Істон і помер на початку 70–х років минулого століття. І дуже довго поверталось його ім'я на батьківщину, у рідний Київ, де народився і жив, у стіни Київського політехнічного інституту, де вчився.
Хтось скаже, що не варто проводити паралелі між нинішніми емігрантами, які їдуть за кордон у пошуках кращого життя, і Сікорським. Він, мовляв, втікав від більшовиків, які вже підписали ордер на його арешт із наміром розстріляти. Таким опонентам хочеться порадити книгу Володимира Даниленка «Капелюх Сікорського». У романі описана сцена, як до цього вигнанця у 1930–ті роки приїжджала делегація на чолі з авіаконструктором Андрієм Туполєвим, щоб передати пропозицію Сталіна повернутися до Радянського Союзу. На це Сікорський відповів: «Думаєте, я не знаю, що у вас робиться? Репресії, голод в Україні, розстріли інтелігенції. Вибачте. До такої країни у мене немає сентиментів».
А уявіть, що хтось із тих українців, які зараз живуть (може, тимчасово перебувають на заробітках) за кордоном, прочитають ось таке міркування політолога, філософа Ігоря Лосєва: «Сьогодні ми маємо державу, економіка якої працює на кілька десятків родин та їхню політичну, ідеологічну, правову та інформаційну обслугу, на вузьку верхівку, яку за духом і мисленням важко назвати українською. Вона живе з українським суспільством паралельним життям, щороку відправляючи за кордон в офшори мільярди доларів, які потім Україна змушена принизливо випрошувати в західних благодійників». Чи проймуться наші співвітчизники «сентиментами» до такої країни, чи захочуть повертатися до рідних порогів? Чи, може, скажуть словами, які автор згаданого роману «Капелюх Сікорського» вклав в уста свого героя Ніколаса Мацалка — американця з українським прадавнім корінням: «Цій країні (Україні. — Авт.) не потрібні талановиті люди. Тут треба народитися, щоб звідси виїхати. Тут родюча земля, але земля загублених талантів. Їй не цікаві ні Сікорський, ні ви, ні всі, хто народиться після вас». Песимістично? Так. Але співзвучно з реальністю.
