Курси НБУ $ 39.00 € 42.16
«Цей двір стоїть у хуртовині айстр…»

Волинь-нова

«Цей двір стоїть у хуртовині айстр…»

Подумки подякувала Ліні Костенко за настрій і заголовок, бо саме цей поетичний рядок зринув у пам'яті, як тільки ступили на дивовижне обійстя у селі Озютичі, що в Локачинському районі. Дивовижне у багатьох іпостасях, бо навіть коли запитували дорогу у випадкового перехожого, то почули:— Повернете направо, а там така чудна хата стоїть, побачите, такої тут більше нема.

Валентина ХМЕЛЬОВСЬКА, заслужений журналіст України

Доріжка до мініатюрної «чудної» хати з обох боків була обсаджена айстрами, які схилялися нам до ніг, бо пробивалися ми до Озютичів крізь шпаркий дощ. Він, на диво, вщух, як тільки узріли гостинні посмішки господарів — народної художниці України Тетяни Галькун та журналіста і видавця Анатолія Якубюка, її чоловіка

СПОЧАТКУ — ПРО «КВІТКОВІ ЗОРІ»

Легенда каже, що айстра виросла на місці, де впала зірка. Тому вночі, коли небо безхмарне, вони розмовляють зі своїми посестрами–зорями. Їхню таємну мову можуть почути тільки обрані… Не знаю чому, але з усього розмаїття квітів айстри для мене завше були особливими. Може тому, що їх любила мама і частенько, замість колискової для мого молодшого брата, журливо наспівувала: «В моєму саду айстри білі схилили голови в журбі. В моєму серці згасли сили, чужою стала я тобі…» Тому айстра стала для мене ще й уособленням пісні й пам'яті про найдорожче.

Тож коли кілька років тому, висіявши 10 сортів айстр із пакетиків, куплених у двох фірмових магазинах насіння, не дочекалася жодної (!) стеблинки сходів — засмутилася. І розповіла про свою пригоду давній приятельці та кумі Тетяні Галькун. Вона заспокоїла:

Дам тобі насіння, посієш зразу в грядки і матимеш такі айстри — всі сусіди зазиратимуть! Я вже не раз в Озютичах їх сіяла.

Щиро кажучи, не повірила, бо Тетяна Дмит­ рівна значно частіше «сіє» квіти на полотні, ніж на клумбі. До того ж, із досвіду знала, що домашнє насіння швидко вироджується, і квіти стають негарними, «лобатими», тобто з великими серединками. Зважаючи на це, висіяла вже на початку травня не все подароване насіння. А потім дуже про це пошкодувала. Айстри зійшли не тільки густою «щіткою», яку довелося розсаджувати по всьому городу, а й зацвіли так рясно і різнобарвно — очей не відвести! І не було серед них «лобатих» ні тоді, ні в наступному сезоні.

Порадували Тетянині айстри й цьогоріч. Щоправда, через затяжну посуху не всі встигла розсадити, але й загущені у рядках цвітуть дуже рясно, тільки значно меншими суцвіттями. А тут і слушна порада від куми щодо вирощування цих земних зірок не забарилася. Тож вирішила: доки вони квітують, їду в Озютичі!

ТАЄМНИЦІ «ЧУДНОЇ» ХАТИ

Випадковість то була чи закономірність, але років п'ять тому творче подружжя за смішні гроші купило невеличку хатинку в Озютичах. Привабила їх не так хата, яка потребувала негайного ремонту, як місце, з якого відкривався неймовірно красивий пейзаж із суцільною підковою лісу на горизонті, з ранковими туманами й мінливим небом. А що ще треба художникові?!

Тетяна давно мріяла про ось таку творчу майстерню, з вікон якої видно не міську вулицю, а живу природу з її одвічною постійністю й водночас загадковою мінливістю ліній, відтінків, барв… Але доки мрія стала реальністю, Анатолій Миколайович втратив спокій і сон, освоїв професійні знання агронома, садівника, фітодизайнера та надовго змушений був переселитися з Луцька в Озютичі.

Скільки зусиль, коштів і часу довелося потратити, доки суцільні чагарники й густючі зарості хрону поступилися місцем розкішному газону! А ще ж ремонт хати, щоб мати усі цивілізаційні зручності, як у місті, для дружини це дуже важливо. Бо яка там творчість, коли постійно треба відволікатися на побутові клопоти.

А насамкінець Анатолій Миколайович здійснив і свою мрію. Власноруч спроектував і збудував літній будиночок, який вони назвали колибою, бо його гостроверхий дах нагадує архітектуру Гуцульщини, а невеликий оглядовий майданчик нагорі дає можливість досхочу насолодитися тим неповторно розкішним обрієм, який їх сюди й привабив.

Не раз, женучи худобу з паші, озютичівці зазирали через паркан: а що ото «городські» там роблять? Не раз на прохання господарів із особливо важкими роботами й допомагали, бо де ще в селі можна заробити якусь копійку?

Врешті–решт, двір біля «чудної» хатини перетворився у такий собі «Едемський сад», де вже плодоносять і яблука, і вишні, і черешні, і персики, і горіхи, як волоські, так і ліщина, і малина, а калина біля порога така розкішна, така гарна — очей не відвести. Є тут і хміль, і дивовижна липа зі старезним стовбуром і… молодою густою кроною, і клен–патріарх, єдине дерево, яке залишилося від попередніх господарів. Восени воно виграє такими кольорами, що Тетяна Дмитрівна категорично заборонила його зрізати.

А щодо квітів…

– Я дуже люблю їх малювати, — каже художниця. — Але ще більше люблю садити, доглядати, а потім спостерігати, як вони ростуть, як з'являються листочки, бутони, суцвіття, як бринить на них ранкова роса… Це також творчий процес, який приносить не менше насолоди, ніж добре виконаний пейзаж чи натюрморт. От тільки останнім часом здоров'я підводить, тому я дуже вдячна Анатолію Миколайовичу, що левову частку господарських клопотів, особливо з догляду за садом, городом, квітником він бере на себе.

 

 

– Я дуже люблю їх малювати, — каже художниця. — Але ще більше люблю садити, доглядати, а потім спостерігати, як вони ростуть, як з'являються листочки, бутони, суцвіття, як бринить на них ранкова роса… Це також творчий процес, який приносить не менше насолоди, ніж добре виконаний пейзаж чи натюрморт.

 

Тетяна веде мене на екскурсію своїми володіннями, і як кожна квітникарка, бідкається, що переважна більшість рослин уже відцвіла. Особливо шкодує, що не побачила у всій красі ірисів, яких тут понад двісті кущів, та лілій. А ще — юка, яка цьогоріч мала квітконос навіть більший за зріст господині.

Проте деякі із 29 кущів троянд ще радують повторним цвітінням. Це польські сорти Шванензеє та Шнеєвальзер білого кольору, фіолетова Індіго­ летта, рожева Еден Розе, помаранчева Сахара та інші.

На тлі зеленого газону привабливо виглядають золотисті геліопсиси та блакитні й бузкові свічки дельфініумів, які також розквітли вдруге, як і жимолость у затінку клена. Дельфініуми, каже господиня, нагадують їй квіти дитинства — польові «сокирки» чи «зозульчині черевички».

Показала й справжній екзот — чималенький кактус, який примостився у затінку троянди. Малесенький відросточок привезли колись із Судака, де відпочивали. У луцькій майстерні він зовсім не ріс. А тут… Випадково перезимував у горщику під хатою, розповідає. Виглядав жалюгідно, тож висадили у відкритий грунт так, без усякої надії. А він ось яким красенем став! Ще й зацвів був і дав плодики маленькі.

Я не дуже розбираюся у різновидах кактусів, але цей дуже схожий на один із сортів опунції. Господиня ж назвами сортів собі голову не забиває, це прерогатива чоловіка. Для художника ж важливо чи гарно, чи живописно, чи оригінально, чи промовляє рослина щось більше душі й серцю, чи просто тішить барвою і формою пелюсток.

Запитую, чи є тут квіти, які росли біля батьківської хати, що в рідному селі з колоритною назвою Ропотуха в Уманському районі на Черкащині.

Ну, звісно, — усміхається співрозмовниця. — Ось мальви, чорнобривці, ті ж айстри… А гордіній, як у нас казали, не саджу, їх викопувати треба. Ми намагаємося організувати наш квітник так, щоб було менше клопоту, а більше часу залишалося на малювання.

ТО ЩО Ж НА ПОЛОТНІ?

Чи справді Озютичі дарують наснагу до творчості? Ще й як! За ці роки написані пейзажі «Одинока верба», «Клен поблизу Турії», «Червоні ягоди шипшини», натюрморти «Чорноплідна горобина і конюшина», «Хміль і пижмо»… Але ж річ не тільки в кількості робіт, а в тій невимовній радості, яку дає спілкування з природою, коли око розкошує то у квітках, то у хвилях туманів, які накочуються від обрію, а клен наче пливе у тих хвилях, немов золотий ковчег…

Слухаючи свою співрозмовницю, милуючись вирощеним на цих не дуже щедрих суглинках, розумію, що тут росте справді чарівна квітка, якої не побачиш, зазирнувши в обійстя через паркан. Ім'я тій квітці — талант і натхнення.

Та оскільки сільські жіночки таки частенько задивляються на садово-квіткові дивовижі, то Тетяна Дмитрівна й Анатолій Миколайович діляться з ними посадковим матеріалом. Рослини від художниці ростуть тепер у дворах озютичівців Зої Озимко, Ольги Челядіної, Олесі Дудюк… Натомість городяни завше впев­ нені, що, приїхавши в село, не залишаться без свіжого молока, сметани, яєць.

А ще я розумію, що сільська атмосфера повсякчас повертає митця у дитинство, де ще були живі дід Євлампій і баба Секлета, яких свого часу Тетяна Галькун так трепетно зобразила на полотні. То були у її долі чи не найголовніші люди, бо дуже рано осиротіла. Спочатку не стало мами, яка, підірвавшись на непосильній колгоспній роботі, не дожила й до сорока. За нею за кілька літ пішов і батько, інвалід, який втратив на війні ногу. Проте він встиг виконати останню материну волю: відвезти Таню до Києва, аби вже вивчилася на того художника, бо в селі така тендітна і дрібненька зростом, вона не дасть собі ради, міркувала мама.

Коли на початку нашого знайомства, десь у 80–х, Тетяна розповіла мені про перипетії свого дитинства і юності, а вона — ще й прекрасний оповідач, ці спогади мене вразили так, що я не спала кілька ночей, а потім сіла і написала оповідання «Порт­ рет у білій сорочці». Воно майже повністю біографічне, шкода, що читачам майже невідоме.

Чи ж могла тоді мати бодай на мить уявити, що її доньку знову покличе село? Але повернеться Тетяна Дмитрівна Галькун до землі народним художником України, автором численних персональних виставок в Україні й Польщі. Її окремі роботи зберігаються у Штаб-квартирі ЮНЕСКО, у Любліні засновано галерею творів української художниці. Працюючи донедавна на посаді професора кафедри образотворчого мистецтва Схід­ ноєвропейського національного універ­ ситету, виховала не один десяток учнів. Авторка методичних посібників «Основи живопису», «Основи кольорознавства» та інших, але то вже зовсім інша історія, яка виходить за межі зацікавлень «Квіткової підкови».

 

ДОБРА ПОРАДА ВІД НАРОДНОЇ ХУДОЖНИЦІ УКРАЇНИ ТЕТЯНИ ГАЛЬКУН

Багато хто вирощує квіти на дачах, де буває лише час від часу, трапляється, що й не кожного тижня. Тож не завжди вдається зібрати насіння тих же айстр, особливо, коли задощить

Тому ми робимо так. Стебла айстр, які щороку сіємо вздовж доріжки, не чекаючи, поки остаточно визріє насіння, восени викладаємо (не вириваючи корені), тобто прихиляємо до землі. Так вони собі зимують.

Весною засохлі рештки загрібаємо, а через якийсь час на цьому місці з'являються рясні дружні сходи. Коли вони трохи підростуть, частину айстр залишаємо біля доріжки, а решту висаджуємо в інші місця. Щоправда, існує небезпека, що при зворотних весняних заморозках теплолюбиві айстри можуть пошкодитися.

На щастя, досі такої прикрої ситуації у нас не траплялося. Та й насіння «про запас» завжди маємо.

 

Telegram Channel