І виростили вигнанці з Криму на Поліссі… тризуб

Сергій НАУМУК

12 ГОДИН НА ТЕ, ЩОБ ЗАБРАТИСЯ З ПІВОСТРОВА

Квітів тут багато і на клумбах, і в горщиках.

 

Колишній господарський двір у Дольську ще два роки тому був просто закинутою територією: буяли кущі бузини та бур’яни у ріст людини. Власне цього добра і нині там не бракує. Проте серед них заховалося обійстя, яке просто тішить око. Хоча і будинок, і господарські споруди, і подвір’я ще не впорядковані до кінця. Там хазяйнують двоє друзів Валерій та Геннадій, які прибули з Криму. Але про все по порядку.

Батьки Валерія родом із Волині (мама з Дольська, а батько з Перевалів Турійського району). Свого часу вони виїхали у Крим, де й народився Валерій. За освітою хімік, він працював на заводі «Кримський титан» в Армянську, де досі трудяться його батьки. Потім пішов у журналістику. Почергово працював у газетах «Кримський титан», «Гривна» та «Південний регіон». Потім все набридло і Валерій поїхав у Ялту. Там став керівником ресторану «Царська конюшня». Свого часу навіть Янукович святкував у ньому свій день народження.

Казали, що пустять нас на гарматне м’ясо, змусять воювати проти своїх. Допити закінчувалися опівночі, о першій ночі. Ефесбешники могли о пів на першу ночі приїхати. Поки допитували, ми зрозуміли, що життя в Криму для нас не буде.

 

Геннадій родом із Запоріжжя, але також жив у Ялті. Добре знає англійську. Викладав у спецшколі, а пізніше працював гідом–перекладачем у готелі «Ялта–Інтурист».

— Ми пережили референдум у Криму, пробули літо. 23 серпня, на День прапора, нас взяла ФСБ. Прийшли о десятій вечора, ми вже спати лягали. Я не погодився їхати їхньою машиною. Сідаємо в моє авто і, як на те, грає Гімн України. Їду і підспівую. Коли вже під’їжджали до самої будівлі місцевого ФСБ, я запитав: «Вас не бентежить?» Відповідають: «Це ваш вибір». І цей наш вибір виліз нам боком, — буденно розповідає Валерій.

— Нам шили сепаратизм, «нарушение целостной структуры РФ и разжигание ненависти к лицам или группе лиц другой национальности», — по пам’яті цитує Геннадій.

— Чим «разжигали»? — запитую.

— Крим — це Україна, — відказує Валерій.

— Ми і в Майдані брали участь, і в соцмережах відверто про все писали, — пояснює Геннадій. — Вони нас і вислідили.

— А ще ми відмовилися від російського громадянства, — додає його товариш.

І овочі у них на грядці наче з реклами.

У відділенні ФСБ чоловіків протримали кілька діб. Щодня водили на допити. Не били, але тиснули морально. Казали: «Ви — бандери. Нада любіть бальшую Рассію». Геннадію закидали те, що свого часу вчився у США. Камери були переповнені, тому тримати довго не могли. Потім відпустили, але щодня викликали в управління.

— Казали, що пустять нас на гарматне м’ясо, змусять воювати проти своїх. Допити закінчувалися опівночі, о першій ночі. Ефесбешники могли о пів на першу ночі приїхати. Поки допитували, ми зрозуміли, що життя в Криму для нас не буде. Тому потихеньку пакувалися, — продовжує нитку розповіді молодший кримчанин. — Найстрашніше, коли заставляли здавати знайомих. Кладуть перед тобою папку паперів. Там анкети на людей, які маєш посортувати: хто з них у Криму, хто на материкові. Бачиш дані людини, яка живе поруч з тобою — кладеш до тих, хто на материкові. Про кого точно знаєш, що в Україні, кладеш до тих, що в Криму (шукайте, хлопці!). Плутаєш, бо розумієш, що людей будуть переслідувати. Мій дядько ходив на пароплаві за маршрутом «Київ — Одеса — Ялта». На фото він при погонах. Як доколупалися, що це український військовий моряк. Та гляньте на його цивільні погони, кажу. Не подіяло. Запитували, чи він у Криму. Відповідаю, так. Хай шукають. Хоча знаю, що він тихенько сидить в Україні.

— Справа в тому, що у нас вкрали паспорти, — несподівано каже Геннадій.

— Як вкрали? — вражено перепитую.

— На допити кожен приходив із паспортом, — пояснює співрозмовник. — А ефесбешники по черзі то заходять у кабінет, то виходять. Кожен бере і дивиться твій паспорт. Один поклав, другий поклав, а третій — не поклав. Виводять нас sз території ФСБ і віддають документи. Відкриваємо паспорти, а там тільки обкладинки, але довести нічого не можна. Спецслужбіст телефонує і каже: «Ви у нас випадково забули». Цілий тиждень паспорти не віддавали. Повернули тільки 8 вересня в іншому відділенні.

Того дня українцям віддали паспорти і сказали, що у них є 12 годин на вирішення своїх проблем. Кримчани змогли забрати тільки те, що помістилося в автомобілі. Усю побутову техніку залишили в квартирах. Хлопців налякали ще й тим, що провозити можна лише одну одиницю техніки на людину. Тож ділили між собою телефони, ноутбуки (до речі, новенький ноутбук у Валерія банально забрали і не віддали), планшети та картини (до останніх ще повернемося). Квартири зачинили і попросили знайомих наглядати.

ДОМОГЛИСЯ, ЩОБ ЇХНЯ ВУЛИЦЯ НАЗИВАЛАСЯ КРИМСЬКОЮ

Приїжджі господарі збудували такий казковий курник.

 

— Виїхали на межу з Україною: куди податися? Київ та Львів перенаселені. Кажу Гені, мовляв, давай до моїх на Волинь — там живі і мертві поможуть. Так і вийшло. У мене тут рідня. Тітка запросила до себе пожити. Вирішив, що в місто не хочу, бо не маю ні роботи, ні житла. І як це Ялту замінити на Луцьк? — каже Валерій. — Хочу в село, якусь тепличку поставити. Тітка покликала на господарський двір, показала будинок і сказала: «Дарую». Віддала нам цю ділянку.

— Всі кинулися помагати хто чим міг. Одні сало везли, інші ще щось. Лісники дерево дали. Голова районної ради Ольга Черен допомогла оформити документи. Якби не вона, не знаю, що робили б, — каже Геннадій. — У новорічну ніч ми вже заселилися. І входини, і Новий рік зустріли одночасно у цій хаті. Хоча почали будувати з нуля, тільки стіни лишилися старі.

— Ми знаємо історію Криму від «а» до «я», — не без гордості каже Геннадій. — Коли приїхали сюди, то почали вивчати історію Дольська. Знайшли цікаву інформацію: ось цей лісок — залишки дендропарку. Хотілося б відновити колишній графський парк.

Споруда, яку кримчани перебудували на хату, колись була пунктом штучного осіменіння. А земельна ділянка знаходилася за межами села. Відтак поки все узаконили, то переселенцям довелося пройти кілька кіл бюрократичного пекла.

Півтора року мусили платити за електроенергію як промисловим споживачам.

— Куди ми тільки не зверталися, щоб нас підключили як приватних споживачів. І в голови облдержадміністрації Володимира Гунчика двічі були. У районному РЕМі нам сказали: «А ми вас сюди кликали? Ідіть назад у свій Крим», — гірко каже Валерій. — Просили піти назустріч, але відповідь була — за законом України не дозволено. Невже не можна було вирішити на місцевому рівні? Гунчик сказав, що це політичне питання. Яке воно політичне? Запропонували змінити межі села, включили у межі 120 гектарів землі. Розпланували нові вулиці. Домоглися, що наша вулиця офіційно називається Кримська.

МАЙСТРИ НА ВСІ РУКИ

А ще вони облаштували на обійсті модну альпійську гірку.

 

Перше, що вражає на подвір’ї переселенців, — це квітник. Квіти і біля будинку, і вздовж огорожі, і навіть на бічній стінці льоха.

— Це відголоски Півдня. Коли місцеві дізналися, якого розміру буде квітник, то питали: «Хіба ви дурні стільки землі під це відвести?» Оце волинська ментальність. Навіщо, якщо можна виростити картоплю? А про те, що її доведеться продавати по 1 гривні, що не оплачується навіть пальне, ніхто не думає. До силосної ями добудували льоха. Щоб холод не заходив, довелося насипати грунту. А що ж, земля буде просто перед очима? Довелося таке зробити, — показує Геннадій на своєрідну альпійську гірку біля господарської споруди.

Ця картина не намальована, а вишита хрестиком.

Валерій та Геннадій за два роки вже добре обжилися. Окрім будиночка (його ще планують розширити), звели теплицю, яка опалюється, та господарські споруди. Кримчани вирощують чудові овочі. Надранню капусту почали різати перед Трійцею. Власне й заробляють в основному, продаючи розсаду та ранні овочі. Поруч на полі — чумиза. Цей вид проса найкращий для курчат, бо має дуже дрібне насіння. І кури від нього добре несуться. Картопля теж нівроку вдалася.

— На Волині земля в основному кисла. Розкисли грунт — і матимеш врожай. Для цього використали «Агумін». Перший рік посіяли буряки. Коли купували насіння, нам обіцяли, що один заважить 25 кілограмів. Це білоруси вивели сорт Лада. Жодної хімії, тільки трохи перепелиного посліду. Хто їде, той задивляється, — Геннадій Миколайович показує велетенські кормові буряки розміром з відро.

Хлопці завели кроликів та птицю. Курей утримують у вольєрі, бо живуть на окраїні села — яструбів та лисиць довкола чимало. Курник утеплений пінопластом та тирсою. Ніби термос, витримує морози. Тому кури несуться і взимку. Окрім курей є ще й павичі («для душі»).

— З нас сміялися, що ми збудували хатинку на курячих ніжках. По–перше, знизу холодок, куди ховається птиця. По–друге, якщо у вольєр залізуть собаки чи лиси, то у курник все одно не проникнуть. По–третє, так тепліше, бо із землі не тягне холодом, — пояснює Валерій і відчиняє дверцята: внутрішні стінки справді прохолодні попри спеку надворі.

Окрім усього іншого Геннадій Чудновець ще й фантастично вишиває. Чесно кажучи, коли згадали про картини, вивезені з Ялти, то я подумав, що йдеться про малярські роботи. Хоча ці вишивки також годі назвати інакше, ніж творами мистецтва. Тільки приглянувшись зблизька, можна помітити, що зображення вишите хрестиком.

Мешканець Півдня — банан — чудово почувається на Поліссі.

 

Наприкінці розмова знову повертається до кримських реалій. Хлопці розповідають про атмосферу, що панує на півострові. Мовляв, за усіма більш–менш активними слідкують. У Севастополі та Ялті розвісили динаміки, з яких жителів страхають терористами.

Переселенці пов’язують своє майбутнє з Волинню. Мають вже певні плани.

— Ми знаємо історію Криму від «а» до «я», — не без гордості каже Геннадій. — Коли приїхали сюди, то почали вивчати історію Дольська. Знайшли цікаву інформацію: ось цей лісок — залишки дендропарку. Хотілося б відновити колишній графський парк.

— Уже переконалися, що в Крим не вернемося, — резюмує Валерій.

І попри це чомусь геть не сумно: волею долі у нашій стороні оселилися далеко не найгірші люди.