У Стобихві, яка жила без світла, декорації для фільму були не потрібні, а всі мешканці стали акторами

Катерина ЗУБЧУК

 

«МАЙЖЕ ВСІ ПРИЇЖДЖІ АРТИСТИ НОЧУВАЛИ В МОЇЙ ХАТІ, ЛИШЕ БОГДАНА СТУПКУ ЩОДНЯ ВОЗИЛИ В КОВЕЛЬ У ГОТЕЛЬ»

Кадр із фільму: на передньому плані (справа) подружжя Макаруків — Володимир Гаврилович і Галина Іллівна.

 

У Стобихву Камінь-Каширського району мене вже заводили журналістські стежки. Мала змогу доторкнутися до первозданної природи, пересвідчитись, яке це дивне село серед лісу. Але тоді, майже п'ятнадцять років тому, ця маленька Швейцарія, як ще називають Стобихву, мене зацікавила своїми джерелами, які живлять Стохід. А ось зустріч із людьми, котрі на якийсь час стали артистами, все відкладалась. І лише нещодавно збулось задумане. Наперед вдячна місцевій поетесі, хранительниці історії рідного села Галині Макарук, яка охоче погодилась провести тими місцями, де були зйомки, познайомити з односельчанами- «артистами». На жаль, багатьох із них уже немає. Тим цінніші спогади тих, хто ще топче стобихівські стежки.

З приводу того, чому саме Стобихву вибрали для зйомок, Галина Іллівна розповідає:

А як хоронили померлих, то моя тітка Пелагея Портянко, сусід Федір Кравчук і той же Максим Набруско зголосилися грати покійників. Знімальна група привезла для цього муляжі. Але люди сказали, що для правдивості самі ляжуть у домовини.

— Іван Корсак тоді редагував камінь-каширську районку. А Сверба, його брат-земляк, був другим режисером у цьому кіно. Він, знаючи Полісся, й підказав режисеру Олександру Прошкіну, що є на Волині село, де, як і передбачено за сценарієм, ще сидять люди без світла, де збереглись хати під солом'яною стріхою. Одне слово, все, що потрібно для відтворення українського села під час Голодомору 1933 року. Приїхав Прошкін із командою, роздивився й іншого варіанту не став шукати.

А коли почалися зйомки («це було десь на початку осені, ще за тепла»), то ця команда жила у хаті Галини Макарук, де ми й зустрілися з нею. Жінка пригадує:

— Прошкін тут жив, оператор Брожовський, актор — литовець Костас, що грав роль Миколи Вавилова, прізвища не запам'ятала (Сморігінас. — Авт.), а ще артистка, яка була в ролі його секретарки. І для двох художників тут місце знайшлося. Богдана Ступку — за фільмом це академік Трохим Лисенко — возили щодня у готель до Ковеля.

Марія Логвинська мала 5 років, коли грала роль голодної дівчинки.

До речі, як розповідає Галина Іллівна, були затримки із приїздом ще однієї артистки Ніни Усатової. То режисер Олександр Прошкін казав Галині Макарук: «Як не приїде Ніна, то ти, Галю, зіграєш роль головихи». І вона була до цього готова, бо знала колгоспне життя не з розповідей. Артистка приїхала. А Галині Іллівні дісталась епізодична роль — вона і її чоловік Володимир Гаврилович зустрічали хлібом-сіллю у селі Богдана Ступку — Лисенка.

— Мене взяли на цю роль, — каже жінка, — як дородну сільську молодицю (48 літ мала тоді). Я йду із хлібом-сіллю назустріч Ступці-Лисенку, кланяюсь, промовляючи: «Ласкаво просимо!». Лисенко на сцену піднявся, а головиха — Ніна Усатова — в руці тримала пучок колосків жита і мух проганяла, щоб не сідали на портрет Сталіна. І ось Лисенко виступає перед селянами, доказує, який він селекціонер. І таку ахінею городить, що я, проста сільська жінка, потім за нагоди сказала режисеру Олександру Прошкіну: «Ну що ви зробили посміховисько з героя Ступки?» А він відповів: «Галю, все з архівних джерел взято. Вавилов — учений, а цього партія возвеличила». У цих сценах зустрічі Лисенка якраз багато наших стобихівців було задіяно у масовці. А ще ми пшеницю косили — всі артисти за нами покоси підбирали.

ГРАЛИ СТОБИХІВЦІ БЕЗ РЕПЕТИЦІЇ

Матері Галини Макарук — Олександрі Кравчук — дісталась епізодична роль.

— Мама жила ось у цій же хаті зі мною, — каже Галина Іллівна. — Якось режисер фільму Прошкін розговорився з нею, зацікавлено слухав, як вона розповідала про те, що у Першу світову війну була евакуйована з односельчанами в Росію — у Бєлгородську область, як у двадцятому році пережила там голод. Після почутого режисер сказав: «Бабусю, грайте роль у нашому фільмі» — «А що треба робити?» — «А нічого — розказуйте те, що нам тільки що оповідали». Матір мою вбрали у колишню полотняну сорочку-вишиванку. Для правдивості трохи вимазали цю реліквію, що в основному у сундуку лежала. Ночви дерев'яні стояли перед матір'ю. Туди вона насипала липових листочків, жолудів, ситничиння (є така рослина на Поліссі, всередині якої — солодка м'якоть). І все це молола в жорнах.

Знаменитий Богдан Ступка на поліській землі.

 

Ось уже за сценарієм Микола Вавилов з'явився на вулиці села, напився води з колодязя-журавля і пішов далі, роздивляючись. А людей нема — пустка всюди. Стукає в одні двері, де моя мати крутила жорна, і питає: «Де голову можна знайти?» — «Нема голови...» —«А де люди всі?» — «Померли...». І в баби при цих словах рікою потекли сльози. Вона пригадала пережите колись і розчулилася до краю.

Після закінчення зйомок у селі до нас тут як тут люди з КДБ приїхали. Розпитували, про що актори, загалом знімальна група говорили. Я їм кажу: «Про що ж — про кіно». Про кіно ми справді говорили, але була мова і про політику, про Сталіна, про партію...

 

— Мама в нас була така худенька, життям знищена, — говорить Галина Макарук. — Як закінчилась зйомка, Прошкін розцілував її і сказав: «Три місяці учили б ми артистку, і то не зіграла б так, як ви природно зіграли». Епізодична роль дісталася у фільмі й Максиму Набруску — він возив бричкою головиху, тобто Ніну Усатову. А як хоронили померлих, то моя тітка Пелагея Портянко, сусід Федір Кравчук і той же Максим Набруско зголосилися грати покійників. Знімальна група привезла для цього муляжі. Але люди сказали, що для правдивості самі ляжуть у домовини. Їх везли підводами до кладовища і скидали в кагат, де, зазвичай, закопували картоплю.

З багатьма стобихівчанами, які були задіяні в масовках чи грали в епізодах, вже не зустрітись — немає їх серед живих, бо й тоді були в літах. А ось до Марії Логвинської, а тепер у заміжжі Мартинюк, мене моя попутниця привела. П'ять літ Марійка мала, як зіграла роль сироти. За сценарієм її мати, а в житті Наталія Прохорчук лежала мертва у хаті на ліжку. Неподалік сиділа дівчинка біля дерев'яної маслобойки і облизувала бійок. Він, певно, тільки пахнув маслом чи маслянкою, але від того запаху легше їй було. Сьогодні Марія Логвинська — багатодітна мати. Троє синочків і доньку ростить з чоловіком, якого, як каже, перетягнула із села Карпилівка, куди пішла в невістки, назад у Стобихву. Побудувалась сім'я тут.

Їхніх троє школяриків (найменшому ще тільки чотири роки) — то і є половина з тих юних стобихівчан, які навчаються у Великообзирській школі. Завдяки таким ще й живе село.

І з Тетяною Набруско, яка брала участь у масовці, ми зустрілися того дня. Нині їй 83-й рік, а тоді — 55 літ мала. Удвох з односельчанкою, як пригадує, вони танцювали, співали.

— Підмалювали мене, — каже жінка, — ну геть артистка була. — А ще ми з Марією Кравчук покійників у домовинах несли до ями. І мій чоловік Максим Набруско у домовині лежав. Марії вже нема, мого Максима — теж. А я от живу...

Очі у баби Тетяни і зараз горять веселими вогниками — дай щоб гармошка заграла, то ще б у танок пішла. Метеликом її в селі називають за таку жвавість. Ще в свої літа по три рази на день до лісу «може крутнути».

— Ну не три, а раз, то й сьогодні була, грибів трохи назбирала, — каже з цього приводу.

Як це буває, не все відзняте увійшло до фільму.

— Найбільше шкода, що вирізали сцену, як село вивозили на Сибір, — каже Галина Макарук. І описує таку картину: — Сонечко заходить, підводи з горбочка їдуть у супроводі енкаведистів. На тих підводах наші сільські жінки — їм ми дітей насадовили (і мої внуки там були).

Жінки питали в режисера: «Що нам робити?» — «Плакати», — сказав він. Як ті молодиці руки заламали, як почали голосити, прощаючись з рідними місцями, то і всі глядачі, а зібралося чимало людей, навіть з навколишніх сіл прийшли, не втримались від сліз. А позаду біг чоловік без ноги — льотчиком ми його називали. Милиці він піднімав і все гукав: «Заберіть мене! Чого залишаєте тут самого?»

ЛЮДИ ПОКИНУЛИ СЕЛО — І ЛЕЛЕКИ — ТЕЖ

Хранителька історії села Галина Макарук біля старовинної хати, що стала «героїнею» фільму.

 

Сьогодні у Стобихві лише хат п'ятнадцять, де хтось живе. А то все — пустки. Хоч із 1989 року вже й світло є, та статус виселенця (це ж і будуватись не дозволяли, оскільки село в зоні Поворського полігону) зробив своє. І тільки згадати можуть «останні із могікан»), яка гарна вулиця була в центрі села, коли фільм знімали, як багато лелек селилось — на кожному хліві було гніздо. Тепер, коли ми захотіли пройтися слідами зйомок фільму, то моя супутниця могла лише словесно описати, яка то краса була колись у центрі села — вулиця називалась Маївською, бо була вона найзеленіша. І проходила через місто — така назва залишилася з давніх-давен, коли Стобихва справді була містечком.

А ось хата під солом'яною стріхою, де були зйомки, збереглась. Всередину ми не змогли потрапити, бо тепер вона стоїть на обійсті, вже проданому під дачу, — новий господар буває тут наїздами. Ставши біля дверей, Галина Іллівна відтворює епізод: підходить Микола Вавилов і питає: «А де люди?» — «Повмирали...»

З великим нетерпінням чекали стобихівці, коли ж покажуть фільм по телевізору. А він був лише у Миколи Логвинського, який мав автономного двигуна. Ото в його хаті і зібралися усі на перегляд. Фільм загалом усіх цікавив, а особливо — третя його серія, де могли своє село ніби збоку побачити, на себе подивитись. Потім, як вже світло провели у Стобихву і телевізори перестали бути диковинкою, ще цей фільм дивились. А зараз, як довелось почути, «десь це кіно поділось». А Галина Іллівна завдяки внуку, який живе у Києві, має «Миколу Вавилова» на диску — тепер не проблема з інтернету скачати.

— Подивлюсь — і згадаю, як то все було, — каже Галина Іллівна. — Після закінчення зйомок у селі до нас тут як тут люди з КДБ приїхали. Розпитували, про що актори, загалом знімальна група говорили. Я їм кажу: «Про що ж — про кіно». Про кіно ми справді говорили, але була мова і про політику, про Сталіна, про партію...

Галина Макарук — це своєрідна поетична душа Стобихви. Їй особливо боляче, що доживає віку її рідне село. Що вже навіть медпункт закрили у цьому році (а вона ним завідувала багато літ). У численних зошитах жінки — спогади про дитинство і юність, все подальше життя.

— Колись про те подумати не можна було, — каже вона, — а тим більше писати. Бо кому покажеш ось це: «Чуєш, брате, я сумую, Україна у неволі. Не господарі — раби ми на своєму вільнім полі...» А як прийшла незалежність, то я пережила відчуття, які можна порівняти з вагітністю, — мусиш розродитися. І я взялася виливати все, що просилося з душі, на папір.

Пордружжя Макаруків, у хаті яких жили актори.

 

Найбільше бажання Галини Іллівни — дожити до того дня, коли в селі буде увічнено пам'ять усіх загиблих у роки Другої світової війни, незалежно від того, де це сталося. У чималому списку — і батько її, якого убили у 1944 році за зв'язки з упівцями (вона мала тоді лише чотири роки), і ще багато односельчан. Їх жінка ніколи не бачила, але про них чула від матері, котра дожила до 95 літ. І сьогодні тішиться Галина Іллівна, що народилася у Стобихві. Адже це незвичайне село. Воно було знищене у Першу світову війну, але відродилось. Було вигнане в сороковому році у Бессарабію, коли Поворський полігон мали відкрити, але і звідти все одно люди повернулись у 1946-му. Пішки пройшли тисячу кілометрів з однією думкою: немає нічого милішого, як рідна земля.

Фрагмент фільму «Микола Вавилов», який знімався у Стобихві, можна подивитись тут