Курси НБУ $ 39.23 € 42.44
«Зачую десь живу музику, встаю і йду на її звуки...»

Волинь-нова

«Зачую десь живу музику, встаю і йду на її звуки...»

Найголовніші ноти у житті Юрія Войнаровського


Євгенія СОМОВА


 












Ось такими молодими і красивими були Юрій та Лідія.



НА ЇХНІ КОНЦЕРТИ У СІЛЬСЬКОМУ САДКУ СХОДИЛАСЬ УСЯ ВУЛИЦЯ


Сьогодні цей поважний сивочолий уже 60-річний чоловік для всіх — Юрій Васильович, але для мене він просто Юра, бо ж язик не повертається в розмові віч-на-віч називати по батькові. Разом бавилися у пісочниці, навчалися... Тож, користуючись правом давньої знайомої, попросила згадати дитинство, перші успіхи та невдачі, дороги, які вели у великий світ...


Розмовляли у його кабінеті, дуже схожому на музей. На столах — сувеніри, подаровані друзями і привезені з подорожей світом, на стінах — світлини внуків, учасників міжнародного фестивалю «Поліське літо з фольклором», різноманітні дипломи, почесні грамоти, державні й церковні відзнаки. Навіть якби усі скласти у велику шухляду — певне, не помістилися б.


Знаючи, що Юрій Васильович звик цінувати свій і чужий час, намагалася не зловживати його терпінням і люб’язністю. Але бесіда усе ж затягнулася. Часто дзвонив телефон, і моєму співрозмовникові доводилося відволікатися. Так він встиг вирішити кілька робочих питань, і не лише в телефонному режимі. Зачувши за дверима голоси, вибігав (ходити інакше не вміє) у приймальню. «Не можу спокійно сидіти, коли знаю, що там мене чекають люди, — пояснював, вибачаючись. — Я не з тих керівників, які люблять створювати черги». І це знають підлеглі, як і те, що Юрій Васильович, перш за все, — маестро, музикант, якому не раз доводилося виступати і на столичній, і на закордонній сценах і, звісно ж, сучасний менеджер. За роки його керівництва палац культури став центром культурного життя міста, змінив свій вигляд після капітального ремонту.


Його дорога на велику сцену розпочалася із сільського клубу села Журавники, що на Горохівщині.






  • — Не можу спокійно сидіти, коли знаю, що там мене чекають люди, — пояснював, вибачаючись, Юрій Васильович. — Я не з тих керівників, які люблять створювати черги.





 


Без Юрія жоден концерт не обходився. Він грав на скрипці, гармоні, співав у шкільному хорі, а згодом — у створеному відомим самодіяльним композитором Степаном Кривеньким квартеті школярів, який у 1967 році представляв Волинь на звітному концерті художньої самодіяльності в Києві, на головній сцені України. До речі, в хор його спершу не взяли. Якійсь з учительок, яка відбирала дітей, здалося, що в Юрія немає голосу. Тож коли син–другокласник прийшов додому у сльозах, мама Галина Карпівна проявила характер. Узяла хлопця за руку і пішла до школи. Посадила його на стілець, дала стареньку гармонь: «Грай, Юро». Хлопчик заграв і заспівав свою улюблену «Ой, чорна я си чорна…» Це був його реванш.


Талант до співу, музики у Юрія від батьків.


Василь Пилипович і Галина Карпівна були голосистими і мали душу, чутливу до музики, мистецтва. Обоє брали участь у художній самодіяльності. Мама, працівниця дитячого садка, грала у виставах на сцені сільського клубу. Тато, автомеханік, був музикантом-любителем. Частенько після роботи брав до рук інструмент, кликав дітей — і своїх, і сусідських — і співав у садку українських пісень. Їдуть люди возом з поля, зупиняються, слухають. А через хвилину–другу, дивися, вже і їхні голоси звучать у хорі. На такі імпровізовані концерти, бувало, сходилася вся вулиця.


«ВІДМОРОЗИВ ПАЛЬЦІ, БО БОЯВСЯ ПОСТАВИТИ ФУТЛЯР ЗІ СКРИПКОЮ
НА СНІГ»


Юрій у дитинстві хотів бути баяністом чи грати на акордеоні. Але доля вирішила по-своєму.


Коли вступав до Горохівської музичної школи, директор Олександр Касько попросив мене вистукати ритм, — розповідає. — Але раптом зупинив: «Досить. У тебе довгі музичні пальці, підеш на скрипку».


Юрієві дуже хотілося вчитися, тож погодився. З часом він полюбив і скрипку. Скільки його пам’ятаю, завжди був з нею. А якось взимку, чекаючи автобуса до Горохова (до міста було 10 кілометрів), обморозив пальці, бо ж боявся поставити футляр з інструментом на сніг. Після цього рік не міг грати. Вчився у музичній школі по класу скрипки, але й не забував про свою мрію. Коли приходив до школи і бачив, що хтось грає на баяні, сідав біля нього — слухав, придивлявся. Отак і навчився. Тож батькові довелося купувати баян. І Юрій став грати на весіллях.



Устимчик — ще одна дідусева втіха.


 


Хорошим учителем для мене був наш сільський музикант Данило Костюк, — розповідає. — Він фантастично грав на віденській гармоні. Від нього я перейняв багато «упівських» пісень. Коли вже навчався в консерваторії, приїжджав, щоб записати їх на магнітофон. Потім перевів на ноти. Данько-музикант (так його називали у Журавниках) любив награвати і у півголоса наспівувати «Ой, у лузі червона калина…», «Єгерський марш», коли не було чужих у хаті чи просив мій тато. Я тоді ще не розумів, чому ховався з ними, лякався кожного рипіння дверей. Не знав, що ці пісні були заборонені.




На Волині найбільше його знають як організатора міжнародного фестивалю «Поліське літо з фольклором».



Юрій каже, що йому завжди щастило на доленосні зустрічі, хороших людей, які допомагали формуватися як творчій особистості. У музичній школі ним опікувалася викладач Лідія Бобко, а в Луцькому музичному училищі — директор Михайло Пахолко, бо бачили неабиякий талант.


Після закінчення музичної школи мене взяв у свій клас на скрипку–альт викладач Валерій Алексинцев, — розповідає. — Треба було купити професійну скрипку. Але як, коли в багатодітній сім’ї кожна копійка на рахунку, а хороший інструмент, коштує, як корова?! Знаючи про мої статки, Михайло Пахолко запропонував: «Переходь, Юро, до мене на контрабас. Тут інструмент не треба купувати…» Згодом порадив піти спочатку в армію. Мовляв, легше буде вступити до консерваторії, а прийдеш — довчишся.


Юрій прислухався, і коли виповнилося 18 років, пішов служити. Потрапив у Бердичів, у школу зв’язку. Півроку був курсантом (азбуку Морзе й досі пам’ятає). Зі службою, вважає, пощастило. До кмітливого і дисциплінованого новобранця прихильно ставилися командири. А після того, як створений ним хор зайняв перше місце на огляді художньої самодіяльності дивізії, його стали поважати ще більше. Тож коли усіх курсантів відправляли в Чехословаччину, сержанта Войнаровського залишили вчити молодих.


МУЗИКАНТУ, ЩОБ ПРОГОДУВАТИ СІМ’Ю, ДОВОДИЛОСЬ ПРАЦЮВАТИ І ВАНТАЖНИКОМ


Кажуть, що армія — школа життя. А для Юрія нею стало ще й місто Лева. Там розпочав творчу діяльність. Вступив до консерваторії після року роботи у Горохівській музичній школі, коли вже був одруженим. Ще під час навчання працював артистом симфонічного оркестру Львівської обласної філармонії. Крутився, як білка в колесі. Вдень — у консерваторії, а ввечері йшов до філармонії. Але це було вже на старших курсах. А на перших порах довелося підробляти, де тільки міг. Його стипендії і зарплати дружини (Лідія тоді працювала учителем музичної школи) не вистачало, аби платити за найм квартири. Тож доводилося грати у ресторанах, в ансамблі «Юність» одного з будинків культури Львова, підробляти вантажником, продавцем.


На Волині найбільше його знають як організатора міжнародного фестивалю «Поліське літо з фольклором», у якому за 12 років взяло участь понад 6 тисяч учасників, 80 закордонних колективів із 41 країни світу. А за межами України він відомий як президент Української секції міжнародної ради організації фестивалів фольклору і традиційних мистецтв СІОFF. Як делегат від України не раз брав участь у світових конгресах цієї організації, що відбувалися у Греції, Китаї, Бразилії, США, Кореї, ПАР, Таїланді. Об’їздив 37 країн, пропагуючи і популяризуючи український фольклор. До речі, нерідко на фестивалях він і сам бере до рук інструмент. Скажімо, у 2012 році був у Кореї як президент СІОFF, але побачив виступ колективу із міста Костопіль сусідньої Рівненщини, попросив організаторів дати йому контрабас і 15 днів їздив із ним по країні, виступаючи з ансамблем «Веселка».


Юрій Войнаровський — людина, яка прагне принести оточуючим якомога більше радості. Він не шкодує часу і сил, аби зробити свято своїм землякам. Тож коли у серпні цього року в рідних Журавниках відкрився після капітального ремонту Будинок культури, привіз артистів із Луцька. З його ініціативи в обласному центрі проходить багато конкурсів, свят, фестивалів, які полюбилися містянам.


«ГРАЮЧИ ГОЛОВНУ РОЛЬ У СОНАТІ, ТИ НІКОЛИ НЕ ЗАБУВАВ ПРО РОЛЬ СТАРШОГО БРАТА»


Де душа відпочиває? Юрій Васильович — трудоголік. На роботі він і в суботу, і в неділю. Навіть відпустку не завжди використовує.


Ти ж знаєш, я за характером холерик. Не можу лежати на пляжі довго, хочеться кудись іти, щось робити. Буває, сиджу десь за столом чи у залі, а почую, що грає оркестр, руки сверблять, так хочеться взяти інструмент і приєднатися до музикантів. Встаю і йду.


А душа відпочиває вдома, серед сім’ї, внуків, яких у нього двоє. Старшому — Макару — вже 10 років. Він — капітан фут­ больної команди, музикант, грає на роялі. У ньому Юрій Васильович бачить своє продовження. Впевнений, що буде музикантом і тішиться, дивлячись, як вправно дитячі пальчики бігають по клавішах, коли грає у чотири руки на роялі з татом Андрієм. До речі, цього року хлопчик був конферансьє на відкритті фестивалю «Поліське літо з фольклором». А менший внук — Устим, якому трохи більше року, — йшов із татом Романом і мамою Соломією у колоні учасників.


Найбільшим своїм багатством мій співрозмовник вважає дружну родину.


Я не набудував палаців, не надбав якихось статків, але маю багато сестер, братів. Нас у мами 13, а зараз разом із зятями, невістками і внуками уже 60, — каже. — А два тижні тому народився ще один продовжувач роду, син племінниці Ярослави.


Думається, що покійні батьки Юрія, на могилі яких викарбувані вдячні слова дітей «Ви нам 13 колискових відспівали…», дивлячись із небес на сина, тішаться, що їхні мудрі настанови не пропали даром. А молодші брати й сестри безмежно вдячні йому. Свою любов і повагу засвідчили у вітальній адресі: «Народившись першим, ти не зміг довго бути один, тому що соната під назвою «Життя» вимагала підголосків, якими стали для тебе ми, твої брати і сестри. Ми старалися рівнятися на тебе, бо тон задавав ти своєю добротою, натхненням до будь–якої роботи, яку починав. Брали приклад із тебе, тягнулися до першої ноти. Із нас, здається, вийшов непоганий хор. Граючи головну роль у сонаті, ти ніколи не забував про роль старшого брата, жодна подія в нашому дружньому колективі не відбувалася без твоєї участі, бо саме ти був і є диригентом щасливої родини Войнаровських». Що тут ще додаси?




Ініціатор фестивалю «Поліське літо...» має у своєму архіві багато екзотичних фотографій.


 


 

Telegram Channel