Курси НБУ $ 39.22 € 42.37
«Стуканути» на сусіда — соромно, а обходити закони — ні

Волинь-нова

«Стуканути» на сусіда — соромно, а обходити закони — ні

Донедавна вікна моєї квартири не зачинялися. Може, й досі були б навстіж, бо й вересень видався теплим, якби з вулиці не проникав неприємний запах. З’являється пізно ввечері або на світанні. Зафіксувала його ще влітку, у кінці серпня. Тхнуло, наче аміаком. Коли вперше почула таке амбре в кімнаті, подумала, що напакостила кішка, яку восени підібрала на дачі. Але, облазивши усі закутки, зрозуміла, що даремне грішила на кицю, бо ж сморід іде з вулиці. Та й через годину зник. Але за кілька днів знову з’явився. Смерділо нестерпно. Враження було таке, наче під моє вікно хтось притягнув здохлу чупакабру чи каналізацію прорвало. На специфічний запах скаржилися і сусіди

Євгенія СОМОВА,
редактор відділу соціального захисту газети «Волинь-нова»


Як з’ясувалося згодом, страждали від нього не лише ми, мешканці вулиці Ковельської, а й усієї центральної частини міста. Люди висловлювали здогад, що десь пошкоджена каналізація. Але комунальники та екологи, які обстежували її, а водночас і насосну станцію, з якої йде перекачування нечистот на очисні споруди, якихось порушень у роботі чи поривів мережі не виявили. Тож припустили, що причиною смороду можуть бути нелегальні зливи у міську каналізацію з цехів по забою худоби та м’ясопереробних підприємств. Висока температура повітря сприяє швидкому їх розкладу і появі специфічного запаху.


Аби не гадати на кавовій гущі, міський голова Микола Романюк зобов’язав відповідні служби з’ясувати його причину і порадив ловити цистерни з нечистотами не лише поліції, муніципалам, а й лучанам. Мовляв, побачите, що до каналізаційного люка під’їжджає цистерна і щось туди зливає, сигналізуйте. Але ж українці «стукати» не навчені. Вважають, що повідомити про порушення закону сусідом чи кимось іншим — соромно, а обходити його — ні. У цивілізованих країнах щодо цього інша думка. Скажімо, для німців — це громадянський обов’язок. Більше того — справа честі. «Якось, — розповідав колега–журналіст, котрий переїхав з України у Німеччину, у Дюссельдорф, — я вирішив злити з радіатора автівки антифриз. Робив це у дворі власного будинку. Не встиг закінчити, як приїхала поліція. «Настукав» сусід, з яким не раз пив пиво і вважав його приятелем».


Україна, як і Німеччина, — частина Європи. На жаль, поки що географічно. Ми ще дуже далекі від неї — її ментальності, соціальних, культурних цінностей. Для законослухняних мешканців Західної Європи чи Америки дотримання законів — норма поведінки. Вони з дитинства з повагою ставляться до них. Там звикли переходити дорогу лише у встановлених місцях, не їхати на червоне світло, навіть якщо немає камери відеоспостереження, сумлінно платити податки. Ми ж, українці, принаймні значна частина, чомусь намагаємося обходити закони. Ще й хизуємося цим! Звідки це у нас? Дехто каже: то наслідок комплексу недовіри до держави та її законів. Мовляв, в Україні 300 років не було своєї державності. Щоб вижити, люди намагалися хитрувати, всіляко пакостити владі та поблажливо ставитися до тих, хто вміє обходити встановлені вимоги і правила. Звідти ж, певне, й звичка брати і давати хабарі, уявлення, що інакше жити не можна. Але, як на мене, то зневага до законів йде із сім’ї. У садочках, школі, вдома ми вчимо дітей, що дорогу треба переходити по «зебрі», але чи будуть вони це робити, коли бачать, що татусь перетинає її там, де йому зручніше? Сумніваюсь. Тож якщо хочемо жити у правовій державі, називатися європейцями, то дотримуймося законів і поважаймо їх. Працюймо над собою, щоб законослухняність стала нормою життя.


 

Telegram Channel