Коли вже почнемо працювати так, щоб не красти
«Хіба, якби ти був у владі, не крав би? Я би точно крав», – завершив дискусію про те, як потрібно «віддячити» державі за те, що політики «обдирають до нитки» бідний народ і що Генеральна прокуратура із правоохоронними органами не спроможні боротися з корупцією в Україні, один із чоловіків у маршрутці. Подумалось: до традиційного поділу на східняків і західняків, російськомовних і україномовних у нас додався ще й поділ на тих, хто вже краде, і тих, хто тільки про це мріє
Мирослава КОЗЮПА
Близько двох десятиліть тому під час однієї із глобальних світових криз керівництво Південної Кореї звернулося до своїх громадян із проханням підтримати країну в нелегкий час та пожертвувати на її розвиток хто що може. Під час телевізійного виступу прем’єр–міністр держави поклав на стіл перший внесок – родинні коштовності. А далі корейці здивували весь світ: вони понесли в банки свої золоті прикраси, спортсмени здавали завойовані на олімпіадах і міжнародних змаганнях медалі, подружні пари – обручки, молодь – ланцюжки і сережки. Перед банками, де облаштували пункти скупівлі золота, утворилися величезні черги, люди день і ніч стояли й очікували, щоб здати свої пожитки, дехто кидав через голови інших свої коштовності, бо поспішав на роботу. Все – аби врятувати економіку й допомогти країні зіп’ястися на ноги, здолати кризу. За короткий час вдалося зібрати 250 тонн благородного металу. Наповнення державної скарбниці зміцнило золотовалютні резерви держави, а згодом надійшла допомога від МВФ.
Із часом влада повернула вкладені корейцями кошти з процентами, а тих, хто долучився до порятунку економіки, шанують як національних героїв. Сьогодні завдяки відданості свого народу Південна Корея входить у двадцятку найрозвинутіших країн світу.
Звісно, економічні успіхи азіатської держави ґрунтуються на довірі людей до влади. Українці з переважаючим негативним ставленням до політичної і бізнесової еліти переконані: у нас такий експеримент не пройде, бо всі пожертвування осядуть у кишенях можновладців.
Значна частина нашого населення, як підрахували соціологи, виправдовує хабарництво. Переважна більшість їх певною мірою причетна до корупційних дій, і лише двоє із сотні готові боротися з цим явищем.
Чомусь для нас характерні подвійні стандарти – ми голосно засуджуємо хабарництво і тихенько його виправдовуємо. Ми не задоволені, що «корупціонери» тікають із країни, і мріємо посісти їхнє місце. І поки одні жертвують для волонтерів, військовослужбовців, людей, котрі опинилися у складних життєвих ситуаціях, інші пасивно бідкаються, що держава «обдирає» людей.
Сховати, як мовиться, голову в пісок від проблем, і марити про те, як вигідно працевлаштуватися, щоб можна було про себе подбати, — це сьогоднішня мрія багатьох наших співвітчизників. Замість того, щоб, як ті ж корейці, намагатися розбудувати свою країну. Тож і нам самим потрібно шукати важелі впливу на владу. Хіба братимуть чиновники, якщо ми їм не даватимемо?
Український народ не менш унікальний ніж корейський. Ми повторили їхній досвід у відновленні армії. І нам це вдалося. Є надія на успіх і в ширших масштабах. Тільки суспільство має бути здоровим. А вилікуємось від корупції тоді, коли дитина прийде на цей світ без хабара лікарям. І до навчального закладу вступить своїми силами. І працюватиме так, щоб заробити, а не так, щоб думати, як би більше вкрасти. Найчастіше у себе самих.
