Інвалідів у нас уже не буде?

 Євгенія СОМОВА

 

Хочемо інтегруватися в європейську спільноту, то, як кажуть, мусимо дотримуватися її правил і законів. Тим, певне, і пояснюється необхідність привести норми українського законодавства до світових стандартів. Адже в країнах Євросоюзу, США, Канади, інших держав, які претендують на звання цивілізованих, людей з обмеженими можливостями називають особами з інвалідністю. Там вважають, що цей термін послаблює поділ на здорових і хворих. У європейській пресі ви не знайдете визначень «прикутий до візка», «психічно хворий» чи «неповносправний», бо вони начебто викликають жаль. Там свій менталітет, своє поняття, що добре, а що погано.

Очевидно, що й австралієць Нік Вуйчич, який народився без рук і ніг, теж образився б, якби його назвали інвалідом. Адже живе повноцінним життям, забезпечує потреби своєї родини — дружини і двох дітей. І досить непогано! Нік — мільйонер, пише книги, які перекладені на більш як 30 мов. Чоловік веде активний спосіб життя — мандрує, проповідує, грає у футбол, займається музикою, серфінгом… Про свій шлях до успіху він розповідає у книзі «Життя без меж», яка потрапила мені нещодавно до рук у перекладі українською мовою. Враження від неї двояке. З одного боку, вона потрібна, бо дає людям з обмеженими можливостями сили до життя, а з іншого — шлях до щастя, запропонований Ніком, поки що не для українців. Адже люди з інвалідністю у нас і за кордоном — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.

Нік живе не лише в іншому кутку планети, але й в іншому світі, де все робиться для того, аби він почувався комфортно. І в Австралії, і в країнах Євросоюзу люди на візках не переймаються побутовими і фінансовими проблемами чи тим, як вибратися з квартири, самостійно пересуваються, роблять покупки у супермаркетах, сидять у кав’ярнях, займаються спортом. Чимало українців про це лише мріють. Навіть за досить розгалуженої мережі реабілітаційних центрів рівень інтеграції людей з вадами здоров’я у суспільство назвати задовільним не можемо. Тож, думається, ображає їх не стільки те, що хтось назве інвалідом, скільки ставлення до них, їхніх потреб. Ми поки що не навчилися розуміти їх, сприймати як рівних. Забуваємо, що вони здатні навчатися, працювати і вдосконалюватися. Звісно, у нас є закони, які мають забезпечити їхній соціальний захист і права. Але, на жаль, не виконуються. Скажімо, держава гарантує працевлаштування осіб з інвалідністю у межах встановлених нормативів. Однак більшість роботодавців не хочуть возитися з ними. Нерідко «працевлаштовують» для галочки. Беруть в оренду трудові книжки і платять людині мізерну суму, щоб не бачити її у своїй установі. Можливо, це наш менталітет, адже й самі особи з обмеженими можливостями йдуть на це.

Не секрет і те, що наші міста все ще недоступні для них. Їм складно вийти з дому, бо більшість старих будинків без ліфтів і пандусів, а в закладах культури, освіти, охорони здоров’я нема спеціально облаштованих туалетів. Трапляється, що й нові об’єкти соціально-культурного призначення здають, не зважаючи на потреби маломобільних груп населення. І ніхто нікого за це не карає, хоча є закон, який передбачає, що службові особи, винні у порушенні прав людей з особливими потребами, повинні нести відповідальність. Тож, якщо справді хочемо реалізувати свій потенціал гуманності, людяності, маємо не лише змінювати терміни, а й створювати для них безбар’єрне середовище, щоб мали можливість без проблем подорожувати містом, потрапляти до об’єктів соціально-культурного призначення. Лише тоді наблизимо їх і себе до європейського рівня цивілізації.