«Світло людей» над моєю долею

 

…ЗУСТРІЧЧЮ ІЗ МІСЬКИМ ГОЛОВОЮ ГЛУХОВА МІШЕЛЕМ ТЕРЕЩЕНКОМ

На останні дні відпустки завше назбирується найбільше хатніх справ, особливо ж, коли на кухні працює маленький «консервний завод». А тут несподіваний дзвінок із США від героя моїх публікацій Конні Клименка, того самого, який чверть століття тому несподівано відшукав у Луцьку свого 90–річного батька, а нещодавно знову обізвався і нагадав про себе роздумами у нашій газеті під заголовком «Чорний банан і сукня за 20 тисяч доларів». Згадував він там і про свого давнього друга ще по спільній праці у Франції (свого часу Конні Клименко був президентом відомої у світі фірми «Севілор» і добре знається на веденні успішного бізнесу), Мішеля Терещенка, нащадка знаменитих українських промисловців і меценатів Терещенків.

Зигзаг долі Мішеля Терещенка гідний захопливого пригодницького роману. Уродженець Парижа, побувавши на землі своїх предків, він залишив благополучне життя у європейській столиці й 13 років тому повернувся в Україну, оселився в родовому гнізді Терещенків, став відроджувати льонарство, галузь, популярну у Франції. Отримав українське громадянство і несподівано, зі значним відривом від інших кандидатів, був обраний мером Глухова, що на Сумщині, міста знакового як для роду Терещенків, так і для всієї України (одна із гетьманських столиць).

Тож українець із походження, 80–річний Конні Клименко всіляко взявся підтримувати свого невгамовного друга, шукаючи йому союзників. А зателефонував, аби повідомити, що на День міста Мішель Терещенко буде в Луцьку і хотів би зі мною зустрітися.

Чи ж варто казати, що після цих слів серце у мене забилося прискорено?! Бо хоч і не можу нарікати на свою журналістську долю, яка дарувала зустрічі із найдивовижнішими людьми у найнесподіваніших місцях (від Гілларі Клінтон у Львові до карпатського характерника, власника приватного меморіального музею Олекси Довбуша Михайла Юсипчука-Дідишина у Космачі), але Мішель Терещенко, та ще й у Луцьку!

Зигзаг долі Мішеля Терещенка гідний захопливого пригодницького роману. Уродженець Парижа, побувавши на землі своїх предків, він залишив благополучне життя у європейській столиці й 13 років тому повернувся в Україну, оселився в родовому гнізді Терещенків, став відроджувати льонарство, галузь, популярну у Франції.

Пригадався пережитий колись абсолютний читацький екстаз від знайомства із його книгою «Перший олігарх», де автор спробував подивитися на події кінця ХІХ — першої половини ХХ століття — очима свого діда, Михайла Івановича Терещенка. Того самого, що в 31 рік був власником одного з найбільших статків тодішньої Російської імперії, після революції 1917 року втратив усе, а в еміграції став одним із найшанованіших фінансистів світу. Які характери, які пристрасті, які події й люди постають із цих сторінок! Дуже раджу прочитати цю книгу кожному українцеві, а тим, хто мітить у сучасні олігархи — перечитувати її принаймні щороку. Свої тодішні відчуття й роздуми я висловила у публікації під нашою традиційною рубрикою «Погляд», навіть не мріючи про зустріч із автором. Бо де Луцьк, а де Глухів… Але шляхи Господні воістину несповідимі!

І ось нарешті чую у слухавці приємний із милим акцентом голос Мішеля Терещенка, який розмовляє поки що російською. Ми домовляємося про зустріч на Театральному майдані. Хоч знаю, що цього дня там буде людно, не боюся, що не впізнаю гостя, адже не раз бачила його на світлинах. Але в останню секунду, коли вже попрощалися, пан Мішель сказав трохи дивну фразу: «Я буду с собачкой…»

Він і справді прийшов із симпатичним створіннячком на руках із йоркширських тер'єрів на ім'я Вів'єн, у супроводі модельної зовнішності красуні Олени. При ближчому спілкуванні з'ясувалося, що її вроду затьмарює хіба що розум.

Ми сиділи в кафе, розмовляли про все одразу, і я запитала, чи можу говорити українською?

— Звичайно, — усміхнувся гість, — я ж мер Глухова!

На його візитівці прочитала: «Глухів — місто, де починається Україна».

Формат «Редакційного щоденника» змушує на цьому місці поставити крапку. Але чомусь мені здається, що я ще не раз буду повертатися до цієї теми. І, можливо, навіть помандрую до Глухова. Бо, погодьтеся, це ненормально: у Парижі була, а в Глухові — ні!

…«СВІДКОМ У СПРАВІ»… СТУДЕНТСЬКОЇ ЮНОСТІ…

Двері редакційного кабінету розчинилися і… на порозі постала моя студентська юність. То нічого, що була вона із припорошеними скронями й посивілими вусами — я її одразу впізнала! Юність мала й конкретне ім'я — Йосип Крук. І майже прозорий від часу, та все ж незабутній ореол спогадів. Найяскравіший — Йосип на власному весіллі, що відбувалося у тісній кімнаті студентського гуртожитку, співає для своєї нареченої Галини (перед тим ми рік жили з нею в одній кімнаті, тож я мимоволі була в курсі всіх сердечних і не лише — справ) популярну тоді пісню Поля Моріа «Історія кохання»… Співає, не маючи аніякісіньких вокальних даних, але так щиро, що на очах присутніх бринять сльози.

Ну і що тут такого дивного, молодість і кохання здатні й не на таке, скаже хтось. Усе так, коли б не те зловісне тло, на якому розквітла ця квітка любові двох сердець — Йосипа з Рівненщини і Галі з Дніпропетровщини. Обоє — українські філологи, студенти Київського державного університету імені Тараса Шевченка, вихідці з бідових сільських сімей.

А невдовзі перед тим по Києву прокотилися арешти української інтелігенції, радянська влада з коренем виривала найменші натяки на почуття національної самосвідомості. От тільки досі не втямлю, кому прийшло в голову назвати явище «українським буржуазним націоналізмом»? Бо треба було побачити «буржуя» з Житомирщини Василя Овсієнка, «буржуя» з Вінниччини Славка Чернілевського, чи такого ж «багача» Йосипа Крука, які, не маючи допомоги з дому, «ні в чому собі не відмовляли» на стипендію у 35 карбованців. Єдине, мимо чого не проходили байдуже, то — книгарні.

Так ось, спочатку заарештували Василя Овсієнка, потім якось таємниче зник із університету Славко Чернілевський, той самий, чий вірш «Баба листа написала в редакцію…» я й досі люблю читати волинянам. А Йосипа Крука викликали до суду як свідка «у справі Василя Овсієнка». Та свідок незчувся, як був відрахований із престижного навчального закладу за якийсь місяць до отримання диплома.

Галю викликали в деканат, де сиділи якісь незнайомці й вимагали відмовитися від коханого. І тоді їй «світить» місце у будь–якій київській школі. Залишитися у столиці було тоді мрією чи не кожного випускника. Галя поїхала у найглухіше село Малинського району Житомирщини. Не відаю, чи знали тоді її мучителі, що вона вже носила під серцем первістка — доньку Дзвінку, Дзвениславу…

Після армії Йосип таки закінчив університет, але дозволили йому отримати диплом не українського, а російського філолога. Вчителював на Дніпропетровщині, у рідному селі дружини, та згодом потягло у рідні краї, до батьківської хати, що в селі Михалин Березнівського району Рівненщини. Ось тільки з'ясувалося, що найближча родина не рада його поверненню. Має тепер чоловік клопоти із відстоюванням своїх законних прав у судах.

Відгукнувшись на запрошення, я нещодавно побувала у Михалині, де не лише із Галею, ну, звісно, тепер — із Галиною Микитівною — зустрілася. А ще провела кілька гірких хвилин на сільському цвинтарі. Тут, у рідному селі, а не в столиці, заповів себе поховати тезко і двоюрідний брат Йосипа Крука — Йосип Федас, ще один яскравий персонаж студентської юності. Він також у ті часи опинився під ковпаком КДБ, тому кар'єра науковця давалася важко. Так і не встиг захистити докторську дисертацію, хоч роботу над нею завершив. А в Луцьку фольклориста, театрознавця, кандидата філологічних наук, співробітника Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М. Рильського НАН України Йосипа Юхимовича Федаса добре знали як учасника багатьох наукових конференцій і фестивалів, зокрема тих, які проводив наш обласний театр ляльок.

Щиро кажучи, найповнішу інформацію про те, що ж відбувалося у кінці 60 — початку 70-х років минулого століття в університетських аудиторіях та кімнатах студентських гуртожитків, я отримала із книги мемуарів та публіцистики Василя Овсієнка «Світло людей». Її автор, з яким не раз зустрічалися не тільки в університетських коридорах, а й на засіданнях літературної студії, — учасник Гельсинського руху опору і багаторічний політв'язень, а тепер — публіцист, історик дисидентського руху.

Користуюся нагодою подякувати йому за «Світло людей», немеркнучі їх спалахи постійно відчуваю й над своєю долею.

…СМІТТЯМ, ЯКИМ БИ МИ МОГЛИ ЗАВАЛИТИ ДАНІЮ

Нещодавно почула, що загальна площа сміттєзвалищ в Україні дорівнює площі такої країни як Данія. Факт вражаючий, але, підозрюю, він не повністю відображає загрозливу реальність. Бо навряд чи тут враховане сміття, яке нещодавно довелося бачити в лісах поблизу озера Пісочне, що в Шацькому районі. Справедливості ради варто сказати, що на берегах самого озера стало значно чистіше. Тут з'явилися спеціальні мішки для сміття, які більш–менш регулярно вивозять. А ось у лісі чого тільки не побачиш: і будівельні відходи, і гори пластикових пляшок, і стару побутову техніку…

Зрештою, від цих сумних реалій ми вже всі втомилися, хоч «сміттєва тема» не сходить зі сторінок ЗМІ десятиліттями. Проте, лише трагедія на найбільшому в Україні Грибовицькому сміттєзвалищі із людськими жертвами змусила говорити про це і владу, а волонтери навіть склали електронну мапу сміттєзвалищ. Кажуть, у нас їх є 6,5 тисячі законних і ще 35 тисяч незаконних… Бо коли у всіх країнах світу сміття — це бізнес, адже там непогано заробляють на роздільному зборі відходів і виробленні біогазу, то в Україні заробляють на тому, що певні посадовці покривають сміттєзвалища. Адже захоронення — чи не єдиний в Україні формат утилізації.

Здивував, обурив, викликав емоційний ступор недавній телесюжет із програми «Вікна». Розповідали, як сміття зі Львова не захотіли приймати у себе екоактивісти із Миколаєва. Але не того, галицького, а того, що знаходиться на відстані понад 700 кілометрів від міста Лева. Не подіяли на тамтешніх активістів навіть слова мера Миколаєва про те, що коли ми говоримо, що Україна єдина, то спільними мають бути і наші проблеми. Вантажівки, наповнені львівським сміттям, як сказав журналіст, повернули і вони поїхали у невідомому напрямку. Такої абсурдної ситуації ще треба пошукати!

Втім, не здивуюся, якщо інші активісти виявлять вміст тих автівок у якомусь лісі. Єдине тішить, що цією проблемою останнім часом усе частіше переймаються волонтери. Може, громадою вдасться вирішити те, що виявилося не під силу владі? Інакше закидаємо сміттям не лише Данію…