Ярослав Федорчук: «Хочеш змінити світ – спершу змінися сам»

Валентина БЛІНОВА

««Волинянин» — це правда про мою малу батьківщину»

Те, що описано в дилогії, бачив на власні очі та відчув на собі: німецьку і совєцьку окупації, ставлення до українців однієї влади й другої. Крізь призму своєї долі показав, що пережили волиняни, потрапивши на гітлерівську каторгу.

Я народився на хуторі біля села Несвіч Луцького району. Навколо нас були поселення польських осадників — Видумка, Маруся, Мар’янівка. У ніч перед православним Різдвом 1943-го поляки, ймовірно, з Марусі вирішили знищити українців на нашому хуторі, зокрема й сім’ю мого батька Петра Федорчука. Ми знали про цей напад. Тому разом із родинами батькових сестер Гаврошки та Кулини ввечері зібралися в будинку Василини Грицюк, бо він мав міцні стіни, дах, критий бляхою. Вікна замостили брусами, укріпили двері.

Серед ночі постукали четверо озброєних чоловіків, просили впустити їх. Але коли почули, що в хаті багато людей, можливо озброєних, рушили вглиб хутора. Вони вбили родину Левка Ковтанюка — семеро душ, серед них малолітню дитину. Про яку відплату поляків може йти мова, якщо про розправу українців над поляками тоді ще ніхто не чув?

А щойно пролилася перша кров, запрацював принцип колективної відповідальності, коли поляка чи українця могли скарати тільки за його національність. Чого хочуть сьогодні історики Польщі й України — продовження братовбивства чи порозуміння? Як на мене, пора перегорнути трагічну сторінку нашої історії, налагоджувати не лише добросусідські відносини між державами, а й приязні стосунки між громадянами.

А щойно пролилася перша кров, запрацював принцип колективної відповідальності, коли поляка чи українця могли скарати тільки за його національність.

І повість «Волинянин», і дослідження «Трагедія українсько–польського протистояння на Волині 1938–1944 років. Волинська область. Підсумки» — це данина малій батьківщині, де залишилися могили батьків, їхня хата. Своїм землякам допомагав чим міг — придбав музичні інструменти, меблі та обладнання для школи Несвіча, сприяв церковним громадам. Підтримував кожного, хто звертався в громадську приймальню як до народного депутата України.

«Чесність потребує мужності»

Обіймаючи посаду першого секретаря Долинського райкому партії, на свій страх написав листа до самого Володимира Щербицького про те, що треба нарешті скасувати заборону сім’ям учасників визвольних змагань, так званих «бандпособників», повертатися в рідні місця. Звісно, мене могли запідозрити, чому так співчуваю рідним бандерівців. Ризикуючи кар’єрою, зумів-таки переконати спеціальну комісію зняти ще сталінську заборону. І тисячі українців повернулися з Сибіру та Магадана на рідну землю.

Наша біда в тому, що закони не виконують, процвітає нігілізм до прав та обов’язків. Бо українець під страхом – раб, а якщо вільний – анархіст.

«В Україні прощали ворогів, зрадників – ніколи»

Майдан боровся проти злочинної влади, корупції, непрозорої економіки. На жаль, чимало політиків безсоромно використали його задля власних амбіцій та інтересів.

Дається взнаки й наша давня хвороба — пустопорожня балаканина. А ще відбулося повсюдне швидке перефарбовування. Гидко на це дивитися. На жаль, за роки незалежності сформувався великий прошарок тих, хто звик до обману, злодійства, аморальності, зневаги до людей. Усе це в крові багатьох.

Саме тому потрібні очищення й оздоровлення, повсюдне утвердження принципу невідворотності покарання за злочини. Чому судді, прокурори продажні? Бо немає честі. Але звиш посланої влади не буде. Щоб побороти корупцію, треба змусити олігархів повернути державі гроші, які накрали, і нехай працюють далі. А тих, у кого на руках кров, треба судити.

«Той, хто відчуває обов’язок перед вітчизною, ніколи не стане рабом»

Лише обов’язок перед нею робить людину вільною. Попри всілякі політичні та економічні негаразди, ми любимо свою країну. Звісно, не всі можуть принести себе в жертву за її свободу, як це роблять бійці АТО. Щоб підтримати їхній бойовий дух, я впорядкував і власним коштом видав збірку поезій «З Україною в серці». До неї увійшли вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Володимира Самійленка, Василя Симоненка, Ліни Костенко, Віктора Баранова та інших. Книжки вже передав у зону збройного конфлікту.

«Який низ, такий і верх»

Влада не буває аскетичною. Вона завжди обростає жиром, який спотворює її обличчя. Кажемо, що влада погана, а ми такі гарні. Нічого подібного! Який низ, такий і верх. Нарікають, що влада псує людей. Влада не псує нікого, влада проявляє хто є хто. Бо дехто тільки–но дістане посаду — вже й очі горять, щоб щось узяти.

Фетиш багатства отруює кожного українця. Запропонуй найбіднішому англійцеві 100 фунтів стерлінгів за його голос на виборах — він не погодиться нізащо. А наші люди не соромляться продаватися за 200 гривень. Виходить, куди не кинь — впираємося в зашкарублу українську ментальність.

«Навіть найкращий закон – ніщо, коли його не захищають»

Захистіть закон, і він захистить вас. Як народний депутат став автором законів про підприємства, регуляторну політику, медіацію. Але навіть найдосконаліший із ухвалених парламентом не є захищений, завжди можна знайти, як його обійти.

«Раніше голих королів створювали добрі казкарі, а тепер – ЗМІ»

Казкові були смішні у своїй глупоті. Теперішні — зажерливі та небезпечні, як і їхні творці. Ми живемо в такому негативному інформаційному полі, що навіть здорова психіка може зламатися. Преса, телебачення, радіо постійно повідомляють про страшилки – вбивства, аварії, пожежі.

Ми живемо в такому негативному інформаційному полі, що навіть здорова психіка може зламатися.

Така інформація пригнічує людей, створює негативний фон у всіх сферах життя. Відтак виникає розчарування суспільними інституціями. А як можна розбудовувати державу, якщо повальна зневіра до вчителя, лікаря, фермера, підприємця? Які орієнтири пропонують ЗМІ для нації? Громадськість має дати сигнал владі та журналістам, що розвивати державу не можна, якщо відносини будуються на залякуванні та паніці.

«Якщо диктатор посміхається, людям не до сміху»

Афоризми збирав протягом всього життя. Кілька років тому їхав на роботу й побачив на білборді портрет усміхненого Януковича. Відразу спало на думку: «Коли диктатор посміхається, людям не до сміху».

Дивлюсь на іншого політика, і народжується ось ця фраза: «Успішний недоучок — біда для оточення. Якщо він при владі — катастрофа». Або таке: «Не доб’єшся з людиною успіху, якщо за дрібницями вона не бачить головного».

Однією з тих думок, що підсумовують афоризми, вважаю ось цю: «Я боюся за Україну, коли думаю, що Бог справедливий і судить за ділами її. Але він терпеливий і люблячий, тому в моїй душі не згасає надія на її світле майбутнє».

«Щастя — це все життя бути самим собою»

Чи ще нам стелиться дорога,

Чи вже кінця її дійшли?

Скажи, мій друже, і тривога

Вже не зародиться в душі.

Пройшли ми все з тобою,

друже,

Холодні дні і дні пожеж.

Ми там були, де небайдужі

Не зводили між себе меж.

Нас безкорисність

гартувала,

Любов і праця для людей.

Нам доля щедро дарувала

Рої недоспаних ночей.

І нас гнітило владне зло,

Сановні дурні — посторонки,

Та нам в житті таки везло

На щастя повне —

не осколки.

Ні КДБ, ні партквитки

Не знищили в нас духу волі.

Ми захищались як могли

В часи московської сваволі.

За ними вслід міста ішли,

Театри, українські школи,

Й щасливий гомін дітвори

Не замовкав у них ніколи.

А з нас творили ворогів

Тоді й тепер, в гірку свободу.

Та хто із них хоч щось зробив

Для українського народу?

Ну що ж, мій друже, се ля ві,

Пора доходити порога,

Але живімо, як жили,

А звіти подамо до Бога.

Довідка «Волині-нової»:

Ярослав Петрович Федорчук народився 22 жовтня 1936 року в селі Несвіч Луцького району Волинської області. Освіту інженера-механіка здобув у Львівській політехніці.

Український політик та громадський діяч. Кандидат економічних наук, автор низки монографій та більш як 60 наукових праць.

Народний депутат України IV–VII скликань.

Один із засновників ВО «Батьківщина», заступник голови партії, член політради партії та її президії.

Почесний доктор Doctor Honoris Causa Луцького національного технічного університету, член Національної спілки письменників України.

Автор книг «Волинянин. Дитинство і юність», «Волинянин. Напередодні» та «Трагедія українсько–польського протистояння на Волині 1938–1944 років. Волинська область. Підсумки», фільмів «Волинянин», «Вони боролись до загину».