Герой України Андрій Снітко накрив своїм тілом гранату, щоб врятувати побратимів

 

Катерина ЗУБЧУК,
заслужений журналіст України

 

«ВІН НАЙБІЛЬШЕ БОЯВСЯ, ЩОБ У СИРІТСЬКИЙ БУДИНОК НЕ ПОТРАПИТИ»

 

Кожен знімок для Раїси Миколаївни дуже дорогий.

 

Ще тоді, у серпні 2014–го, коли Андрій Снітко загинув, було відомо, що він родом із села Гораймівка Маневицького району. Ростила його самотужки мама. А коли хлопцеві було 11 років, вона померла, і дитина потрапила в нову сім'ю, до жительки Маневич Раїси Халик. І тільки тепер, після знайомства з названою мамою, я знаю, що за цією короткою інформацією…

 

Коли вони з сином востаннє розмовляли, жінка і думки не допускала, що більше не почує його голосу. Але, на жаль, 20 серпня поблизу Іловайська був той останній бій: з двома побратимами Андрій потрапив у засідку.

 

У самої жінки — непроста доля. Вона рано овдовіла, залишившись з двома доньками. Зійшлася із чоловіком, теж вдівцем, у якого була дочка і син. Та через три роки недуга забрала і його. А оскільки шлюб не був зареєстрований, то Яна й Іван, діти цього чоловіка, залишились, по суті, круглими сиротами. Хоч там була рідня, але вони захотіли бути з Раїсою Миколаївною. Спочатку вона взяла над ними опікунство. А згодом це вже була прийомна сім'я. Навесні 2007 року, коли у Раїси Халик старші діти повиростали (наймолодшому Івану було 16), їй зателефонували із районної служби у справах дітей: мовляв, є хлопчик–сирота — чи не хочете взяти?

— Ми, по правді, — каже жінка, — хлопчика не дуже хотіли. Та ще й одинадцятирічного — це ж вік непростий. Мені дали декілька днів «подумати». А потім запропонували поїхати у Гораймівку і подивитись на Андрійка. Не забуду, коли вперше його побачила, як ми познайомилися. Дуже маленький був на зріст як для четвертокласника. А ще впадало у вічі, що він якийсь наляканий, насторожений — такий собі їжачок.

Уже згодом Андрійко розказував Раїсі Миколаївні, яку першого ж літа назвав мамою, звідки цей страх. Він чув не раз, що коли ніхто з рідні його не забере, то доведеться відправити у дитячий будинок. А цього якраз хлопчик найбільше боявся. І тут така невизначеність: по тижню жив то у котроїсь із тіток, то у хресної, вчительки. Так минуло два місяці після смерті матері. Тому то приїзд Раїси Миколаївни сприйняв як порятунок. У новій сім'ї Андрійко прожив сім років. Виріс із хлопчика у повнолітнього юнака.

— Дуже довго, — пригадує жінка, — він не дорослішав. Не тільки фізично. Коли Андрійко до нас прийшов, ми стали купувати йому іграшки відповідно до його віку, але вони були йому байдужі. І зрозуміли чому, коли побачили, як бавився із сусідським хлопчиком–першокласником його іграшками. Одне слово, він у ранньому дитинстві недогрався. Йому потрібно було це компенсувати. Літачок на батарейках викликав у нього захоплення.

Вже у старших класах Андрій займався спортом (а до цього мав проблеми із бронхами, часто хворів). В училище, яке неподалік, ходив «залізо тягати», як говорив матері. Важка атлетика привабила його. І хоч на зріст не був високий, але в плечах поширшав. Зусиль багато докладав для свого фізичного розвитку. Довго на дереві у дворі висів мішок із тирсою — така собі боксерська груша, на якій випробовував себе. А в 2013 році Андрій став студентом Інституту фізичної культури і здоров'я Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Провчився тут до травня 2014–го.

 

«Я ЇДУ НА СХІД… ПРОБАЧ, ЩО НЕ СКАЗАВ»

 

Безстрашний юнак на плакаті полку «Азов» — як символ війни на Сході України.

 

Усі ми знаємо, яким був 2014–й рік. Євромайдан, загибель Небесної сотні. І Андрій рвався в столицю. Раїса Миколаївна, як пригадує, у вихідні, коли приїжджав додому, не раз у дверях стояла, щоб не вийшов син з хати, поки поїзд із Маневич не піде на Київ. Але хлопець крадькома від неї все таки бував там не раз. Та про це вона згодом дізнається.

— І коли Андрій в «Азов» пішов, то лише через тиждень зателефонував мені і сказав: «Мам, ви сидите, чи стоїте? Я хочу з вами поговорити, сядьте…» У мене якесь недобре передчуття після цих слів. «Андрію, що ти накоїв?», спитала. І почула: «Мамо, я їду на Схід…» Яка могла бути моя реакція? По–перше, це наймолодша моя дитина. По–друге, ми так довго до того йшли, щоб він виріс (буквально виріс, бо ж довго був маленький), щоб зміцнів духовно. Здавалось, вже я «зліпила» з нього все, що хотіла, як говорила моя подруга, — «він вже твій хлопчик».

І ось цей хлопчик, який в університет поступив, справді став моїм, — у зоні АТО. До речі, як розкажуть мені пізніше, ще у березні 2014–го, коли тільки–но почалася перша хвиля мобілізації, ходив у військкомат. Тоді йому, такому юному, сказали: «Хлопче, йди звідси». Коли Андрійка вже не було серед живих, його побратими розповіли мені, що він у Луцьку долучився до об'єднання «Чорні чоловічки», а потім разом із іншими влився у добровольчий батальйон «Азов». З ним був, зокрема, однокурсник по університету Сергій Денисюк на псевдо Сократ.

Андрій поїхав на Схід України 22 травня. Через декілька днів Раїсі Миколаївні зателефонували з університету з приводу того, що у нього не складена сесія. Вона їздила до Луцька, щоб з'ясувати, який же вихід. А потім мала розмову з Андрієм, про яку ось що розповідає:

— Я зрозуміла, що це вже інший Андрій. Я йому про університет говорю — мовляв, ми ж так до цього йшли, це твоє майбутнє, і якщо він раніше міг навіть у грубій формі щось сказати на якісь повчання, то тепер я чула слова врівноваженої людини. Поки з ним говорила, мені все більше і більше доходило до розуму, що роблю щось неправильно. Збагнула у цій телефонній розмові, що тиснути на сина не треба. Те, чим він жив там, — було поза проблемами, які хвилюють нас тут. І з того часу я дякую Богу, що в мене вистачило мудрості прийняти це і підтримати Андрія. Бо якраз це було йому найважливіше.

Щоб заспокоїти матір, щоразу у телефонній розмові казав: «Ми на базі». Правда, просив, щоб вона сама не дзвонила йому — він набере номер, коли зможе. Не проговорився, що в небезпечній точці навіть тоді, коли розповідав про Маріуполь, — теж був «на базі», а не в бою, як насправді. Але про це жінка дізнається вже тоді, коли її сина не буде серед живих.

 

«МАМО, НЕ ПЛАЧ, Я ПОВЕРНУСЬ ВЕСНОЮ»

 

Квіти на могилу від названої мами, котра тепер живе на вулиці, якій дано ім’я її сина.

 

— Мушу про липневу розмову розповісти, — каже Раїса Миколаївна, — бо вона для мене дуже важлива, як, думаю, і для Андрія. Дитина, яка, як відчувалось, не знала змалку тепла, любові, у вісімнадцять років сказала мені, прийомній мамі: «Я вас люблю». І більшої нагороди мені не треба. А коли я дізналася, що ці слова він промовляв не наодинці, а в присутності Сократа (Сергія Денисюка), то це ще більш для мене значимо, — не посоромився своїх синівських почуттів.

А потім, 18 серпня, була остання розмова. Вони тоді довго говорили, як пригадує Раїса Миколаївна. Вона вловила, що Андрієві фізично важко. «Ти втомився? У тебе вже емоційне вигорання настало?» — спитала. На що він поспішно відповів: «Ні, ні… Я зараз посплю — і все буде добре. Ви не подумайте, що мені тут трудно. І не здумайте мене шкодувати. Я просто скучаю за всіма вами». І ще одна фраза прозвучала того дня: «Я так хочу додому». З цього приводу жінка каже:

— Ці слова зіграли вирішальну роль у тому, що Андрій таки «приїхав додому» — похоронили його у Маневичах, хоч були пропозиції рідні, щоб він покоївся у Гораймівці. Я пригадала цю фразу, коли Андрія не було серед живих, і подумала: він не сказав, що хоче до Луцька, чи в село, де народився, а — додому…

Коли вони з сином востаннє розмовляли, жінка і думки не допускала, що більше не почує його голосу. Але, на жаль, 20 серпня поблизу Іловайська був той останній бій: з двома побратимами Андрій потрапив у засідку. У їхній бік полетіла граната, і він накрив її своїм тілом…

— Хоч Андрій, — розмірковує сьогодні жінка, — міг, мав право у той бій не йти. З 21–го серпня, згідно з підписаним документом, мав іти на ротацію. Але він сказав, що ось візьмуть Іловайськ, і тоді зі спокійною душею відправиться додому. То вже мені хлопці розповідали про це.

23–го серпня тіло бійця привезли до Луцька, у Свято–Троїцькому соборі була панахида. А на День Незалежності Андрій був удома, в Маневичах.

— Я дуже нездорова людина, — каже Раїса Миколаївна, — але десь взявся той дух, сила, і я тільки раз упала — в Луцьку, коли Андрія відспівували в соборі. Це сталося, коли прозвучала «Пливе кача…», а за нею ще одна, не менш щемлива пісня, де є такі слова: «Мамо, не плач, я повернусь весною…» І то соромно стало, що на мене люди переключили свою увагу. І, вірите, я їхала додому й давала собі слово, що буду триматися до останнього. Мені хотілося запам'ятати, осягти кожну мить прощання з Андрієм. Почути від побратимів все, що вони говорили про нього.

Трохи більш як через рік, 15 жовтня 2015–го, ці ж побратими пам'ятник на могилі Андрія поставили. І школу у Маневичах тоді було названо його ім'ям. А у грудні і вулиця, де жив боєць, стала так називатися (правда, поки що лише на будинку, з якого пішов у життя, і з якого провели в останню путь, є табличка з новою назвою, а на інших — стара, Карла Маркса, але на все, як філософськи каже жінка, свій час).

А 21 листопада у день підписання Указу про присвоєння Андрієві звання Героя України Раїсі Миколаївні зателефонували з Адміністрації Президента. Згодом дзвонили й повідомляли новину, насамперед, «азовці». Як каже жінка, це була велика перемога багатьох людей, причетних до того, що високе звання Андрій таки одержав. З того часу, як комбат Андрій Білецький написав перше звернення з клопотанням за Андрія, котрий мав псевдо Хома, минуло понад два роки.

…Настільною книгою для жінки став роман Василя Шкляра «Чорне сонце» (назва — від давнього українського сакрального символу, який зображений на шевроні добровольчого батальйону «Азов»). І, до речі, письменник був у Маневичах. Приїжджав до Раїси Халик перед тим, як книга мала вийти друком. Хотів переконатись, що все написане ним правдиво — зокрема, чи говорив Хома в останній розмові: «Я вас люблю». Раїса Миколаївна бере книжку, знаходить сторінку з епізодом, який уже, певно, знає напам'ять, і вкотре читає. І ніби бачить Андрія за лічені години до останнього бою.

 Посмертні нагороди наймолодшого «азовця».

P.S. 6 грудня Раїса Халик отримала синового Героя України з рук Президента України Петра Порошенка.