up-arrow
РЕЗОНАНС Архів рубрики

Верхи на коні – у країну знань! (Відеорозповідь)

title
Десятирічний п’ятикласник Сашко Олесницький добирається щодня три кілометри із хутора Сінокоси до своєї Хорупанської школи, що у Млинівському районі на Рівненщині, білим скакуном

Хлопчик ніби приїхав до нас із казки.

 

Катерина ЗУБЧУК

 

«Наша родина з діда-прадіда жила тут»

Коли новина про хлопчика-вершника з’явилася у рівненських виданнях, то йому і його батькам довелося багатьом давати інтерв'ю. Правда, здебільшого по телефону, бо не всі ж мають бажання вирушати зимової пори через сніги на хутір, що за шість кілометрів від села Хорупань. Нам же по-сусідськи хотілося все побачити на власні очі: який він, той хутір, що не відпустив від себе людей, і які вони, хранителі малої батьківщини? Тож ми також зателефонували батькові Сашка Петру Олесницькому, але лише для того, щоб розпитати, як потрапити у Сінокоси.

Та ви зараз не доїдете до нас, – почули найперші застереження від чоловіка, – бо снігом занесло дорогу. Я на роботу (а працює він, до речі, листоношею у селі Хорупань. – Авт.) саньми добираюсь.

Тато – саньми, а я – верхи.

 

Не здаємось, пояснюємо, що у нас джип, то як не доїдемо? Ми справді добрались до хутора. Хоч і буксував наш редакційний автомобіль, і довелося покопатись вище колін у заметах. Врятувало те, що водій – бувалий і не боїться ризикувати: вибравшись із колії, прокладеної саньми, де машина грузла, він поїхав полем, яке трохи примерзло. І ось ми вже біля обійстя. Нас зустрічає господар із наладнаними саньми – скоро мав їхати на пошту.

То як живеться на відлюдді? І як так сталося, що одна-однісінька сім’я Олесницьких тепер на хуторі? Петро Петрович розповідає:

Тут наша родина жила з діда-прадіда, тут і мої батьки залишилися. Хоч був час, коли на хуторі забороняли будуватись, і навіть ті, хто мав бажання хазяйнувати в Сінокосах, покидали рідне місце. Від старших людей чув, що це було колись село, яке не менш як сорок хат мало. Та ще й пам’ятаю зо два десятки обійсть. Як був колгосп, то на косовицю виходило 30 чоловік. Але завдяки такій «політиці» – всі у перспективніших селах мають жити – люди порозходились: хто у Млинів, хто в Береги, Хорупань.

І одного, як мовиться, прекрасного дня, а це вже з десяток літ тому, чоловік зрозумів, що тільки їхня сім'я залишилася на хуторі. Хтось скаже, що це ж так сумно жити на відлюдді. А в чоловіка своя на це відповідь.

Це взимку тільки саньми з хутора можна вибратися.

У кожній ситуації є свої мінуси і плюси – нема з ким і посваритись за курку чи гуску, що в город зайде, – каже, посміхаючись, чоловік. – А якщо серйозно, то не така вже й далека відстань до тої цивілізації. Влітку завів машину – і поїхав. А то ще велосипед виручає. Це взимку тільки саньми з хутора можна вибратися.

Петро Петрович наймолодший у сімї Олесницьких. Він і залишився, як заведено, з матір'ю, яка давно овдовіла (до речі, хутірською невісткою, яка прийшла сюди заміж із Радивилівського району майже 60 літ тому). Дружину Оксану привів Петро Петрович сюди із села Хорупань. Може, й незвично було їй тут спочатку, але теж стала хуторянкою. Троє їхніх старших дочок уже роз'їхались вчаться у вищих навчальних закладах. Вдома тільки наймолодший син Сашко, той п'ятикласник, який, по суті, прославив свій хутір. Чи залишиться він тут, як виросте? З цього приводу Петро Петрович відповідає дипломатично:

Час покаже…

 

«Свого Борьку я сам доглядаю, це мій друг»

Того дня, коли ми приїхали на Рівненщину, мело збиралось на добру хуртовину. І вранці батько завіз Сашка у школу саньми. Але це швидше виняток зазвичай хлопчик добирається коником. Як розповів чоловік, навчився син верхи їздити ще як шість літ мав. Зразу не дозволяли сідати на коня, щоб біди якої не було. А вже років три він упевнено почувається на своєму Борису, чи Борьці, як називає коня. І хоч у селі Хорупань поряд зі школою живе бабуся Сашка по маминій лінії, він рідко залишається у неї ночувати хіба вже зовсім негода. Маючи свого чотириногого друга, вирішив для себе транспортну проблему. А їдучи навпрошки через поля, скорочує шлях удвічі.

Батько і син Олесницькі, які бережуть свій хутір.

Сашко – один із дев’яти учнів у своєму класі.

 

Ми зустрілися із Сашком у школі. Після перерви зайшов до класу цей хлопчик і, певно, відразу зрозумів, що це до нього гості, бо останнім часом довелося не раз бути під прицілом фото- чи телекамер. І вже він розповідав, як цікаво йому їздити верхи. На наше запитання: «Але ж то рано треба вставати?» не задумуючись, відповів:

Так, але це того варте.

Про свій хутір, до якого його так тягне, говорив із теплотою:

Там природа гарна, ліс неподалік можна гриби позбирати.

А ще він хазяйська дитина – татові з мамою допомагає. І про коника, свого Борьку, («він вже трохи старший – йому 19 років») Сашко каже, що це його друг. Сам і годує його, й доглядає.

А ще він хазяйська дитина татові з мамою допомагає. І про коника, свого Борьку, («він вже трохи старший йому 19 років») Сашко каже, що це його друг. Сам і годує його, й доглядає.

У Хорупанській загальноосвітній школі навчається 84 учні. З трьох сіл Хорупань, Мятин і Головчиці ходять сюди діти. А отакий, що з хутора, та ще й на конику добирається, то один Сашко.

Бо й хутір Сінокоси, один на всю округу, мовить директор школи Оксана Міцюк і характеризує хлопчика: Він старанний, відповідальний, доброзичливий. Четвертий клас Сашко закінчив із похвальним листом. Як то вже хазяйська дитина рветься додому, щоб батькам допомогти. Але навчання для нього не на останньому плані, ні… Старається. А те, що Сашко коником їздить до школи, то це вже для нього, як бачимо, і спорт хороший. У містах записуються у секції, де навчають верховій їзді, а тут ось такий, природний процес.

«Борька знає, що найкраще – вдома!»

 

З бабусею Галею, у якої Сашко міг би і жити, поки навчається у школі, ми теж, звичайно, зустрілись. Галина Миколаївна Муковоз, як вона назвалась, не втрималась і переповіла, що говорила не раз внукові: «Тож скажуть, що я якийсь монстр. Хата під школою, а ти щодня добираєшся на хутір». І сама ж пояснює, що думає з цього приводу:

Сашкові хочеться вдома бути, бо він має хазяйську жилку. Це нічого, що йому лише десять літ він і корів (а їх аж чотири) подоїть, коли батько з мамою на базар, наприклад, поїдуть.

А ще хлопчик, який виріс на природі, — хороший грибник.

А ще хлопчик, який виріс на природі, — хороший грибник. Як сказала бабуся Галя, за ним не захопиш гриба у лісі, і взагалі він до будь-якої роботи вдатний. Приємно бабусі таке говорити про свого внука. А нам — чути, яка то хороша дитина росте на хуторі Сінокоси. І це не дивно, адже весною, уявіть, коли там зацвітає садок, зеленіє поле, а небо голубе-голубе з білими пухнастими хмарами, це справжній рай на землі.

 

Відео Олега КРИШТОФА та Олександра ПІЛЮКА

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Так стихія позбиткувалася у селі Грузятин Маневицького району. Тим часом у Луцьку буквально за годину випала половина місячної норми опадів
18 липня відбулося урочисте засідання Кабінету Міністрів, присвячене 100-річчю уряду України, створеного 1917-го року Центральною Радою. А хто з прем’єрів періоду Незалежності у вас викликає найбільшу довіру?
157 тисяч євро у банку, до 10 автівок та стільки ж об’єктів нерухомості від Волині до столиці й Криму – і це ще не повний список усього, що офіційно задекларував екс–голова Господарського суду Рівненської області Вадим Торчинюк (на фото)
Про заклад «Innerspace», що розташований у самому серці обласного центру Волині, є відгуки в соціальних мережах як про чудове місце для творчих, працьовитих людей і прихильників спокою, затишку та гармонії. Втім, мало хто знає, що його відкрило подружжя переселенців із палаючого Сходу України – Марина та Кирило Ткачови (на фото)
Надія Шабатура з Любомля вчилася у Львівському педагогічному інституті разом із Богданом Сташинським, а її чоловік Іван грав із ним в одному оркестрі
У четвер, 6 липня, Палац культури Луцька був переповнений тими, кого називають віп–персонами. Найбагатші люди міста й області, керівники потужних підприємств, фірм, організацій прийшли на аукціон, щоб, придбавши ту чи іншу річ, зробити внесок у будівництво храму Миколая Чудотворця на Донеччині. Церкву вже почали зводити у місті Волноваха як частину українського гуманітарного центру. Ініціатори акції — Служба безпеки України та Українська православна церква Київського патріархату — вважають, що в умовах розколу між Сходом і Заходом це буде такий собі міст через прірву. Чесно кажучи, якщо до аукціону з цього приводу був певний скепсис, то після його закінчення віри в успіх справи побільшало. Адже на торгах за один вечір зібрали понад півмільйона гривень!
Меморіальний комплекс партизанської слави на Ківерцівщині, створений у 1960-х роках для увіковічення дій «червоних» партизанів і подальшого утвердження комуністичної ідеї, із здобуттям Україною державного суверенітету потребує нового наповнення та підходу
У вівторок життєдіяльність середмістя обласного центру Волині була паралізована через пожежу на електропідстанції: не їздили тролейбуси, не працювали магазини, кафе, банки. Розкажіть, а в які непередбачувані обставини потрапляли ви, коли не ставало світла, і як їх долали? Що маєте вдома на випадок, коли зникне електроенергія?
Страшна трагедія сталася минулого четверга в селі Поступель Ратнівського району. Від удару грозового розряду на пасовищі загинули 14-річна Ірина та 11-річний Сашко Ліхвани
Двоє ковельчан допомогли поліцейським затримати зловмисника, який побив та пограбував 89-річного волинянина. Т.в.о. начальника Ковельського відділу поліції Василь Бучинський за особистий внесок у боротьбі зі злочинністю вручив подяки 26-річним жителям міста Ковеля – Горгуну Максиму та Прокопчуку Артему
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ