up-arrow
РЕЗОНАНС Архів рубрики

Верхи на коні – у країну знань! (Відеорозповідь)

title
Десятирічний п’ятикласник Сашко Олесницький добирається щодня три кілометри із хутора Сінокоси до своєї Хорупанської школи, що у Млинівському районі на Рівненщині, білим скакуном

Хлопчик ніби приїхав до нас із казки.

 

Катерина ЗУБЧУК

 

«Наша родина з діда-прадіда жила тут»

Коли новина про хлопчика-вершника з’явилася у рівненських виданнях, то йому і його батькам довелося багатьом давати інтерв'ю. Правда, здебільшого по телефону, бо не всі ж мають бажання вирушати зимової пори через сніги на хутір, що за шість кілометрів від села Хорупань. Нам же по-сусідськи хотілося все побачити на власні очі: який він, той хутір, що не відпустив від себе людей, і які вони, хранителі малої батьківщини? Тож ми також зателефонували батькові Сашка Петру Олесницькому, але лише для того, щоб розпитати, як потрапити у Сінокоси.

Та ви зараз не доїдете до нас, – почули найперші застереження від чоловіка, – бо снігом занесло дорогу. Я на роботу (а працює він, до речі, листоношею у селі Хорупань. – Авт.) саньми добираюсь.

Тато – саньми, а я – верхи.

 

Не здаємось, пояснюємо, що у нас джип, то як не доїдемо? Ми справді добрались до хутора. Хоч і буксував наш редакційний автомобіль, і довелося покопатись вище колін у заметах. Врятувало те, що водій – бувалий і не боїться ризикувати: вибравшись із колії, прокладеної саньми, де машина грузла, він поїхав полем, яке трохи примерзло. І ось ми вже біля обійстя. Нас зустрічає господар із наладнаними саньми – скоро мав їхати на пошту.

То як живеться на відлюдді? І як так сталося, що одна-однісінька сім’я Олесницьких тепер на хуторі? Петро Петрович розповідає:

Тут наша родина жила з діда-прадіда, тут і мої батьки залишилися. Хоч був час, коли на хуторі забороняли будуватись, і навіть ті, хто мав бажання хазяйнувати в Сінокосах, покидали рідне місце. Від старших людей чув, що це було колись село, яке не менш як сорок хат мало. Та ще й пам’ятаю зо два десятки обійсть. Як був колгосп, то на косовицю виходило 30 чоловік. Але завдяки такій «політиці» – всі у перспективніших селах мають жити – люди порозходились: хто у Млинів, хто в Береги, Хорупань.

І одного, як мовиться, прекрасного дня, а це вже з десяток літ тому, чоловік зрозумів, що тільки їхня сім'я залишилася на хуторі. Хтось скаже, що це ж так сумно жити на відлюдді. А в чоловіка своя на це відповідь.

Це взимку тільки саньми з хутора можна вибратися.

У кожній ситуації є свої мінуси і плюси – нема з ким і посваритись за курку чи гуску, що в город зайде, – каже, посміхаючись, чоловік. – А якщо серйозно, то не така вже й далека відстань до тої цивілізації. Влітку завів машину – і поїхав. А то ще велосипед виручає. Це взимку тільки саньми з хутора можна вибратися.

Петро Петрович наймолодший у сімї Олесницьких. Він і залишився, як заведено, з матір'ю, яка давно овдовіла (до речі, хутірською невісткою, яка прийшла сюди заміж із Радивилівського району майже 60 літ тому). Дружину Оксану привів Петро Петрович сюди із села Хорупань. Може, й незвично було їй тут спочатку, але теж стала хуторянкою. Троє їхніх старших дочок уже роз'їхались вчаться у вищих навчальних закладах. Вдома тільки наймолодший син Сашко, той п'ятикласник, який, по суті, прославив свій хутір. Чи залишиться він тут, як виросте? З цього приводу Петро Петрович відповідає дипломатично:

Час покаже…

 

«Свого Борьку я сам доглядаю, це мій друг»

Того дня, коли ми приїхали на Рівненщину, мело збиралось на добру хуртовину. І вранці батько завіз Сашка у школу саньми. Але це швидше виняток зазвичай хлопчик добирається коником. Як розповів чоловік, навчився син верхи їздити ще як шість літ мав. Зразу не дозволяли сідати на коня, щоб біди якої не було. А вже років три він упевнено почувається на своєму Борису, чи Борьці, як називає коня. І хоч у селі Хорупань поряд зі школою живе бабуся Сашка по маминій лінії, він рідко залишається у неї ночувати хіба вже зовсім негода. Маючи свого чотириногого друга, вирішив для себе транспортну проблему. А їдучи навпрошки через поля, скорочує шлях удвічі.

Батько і син Олесницькі, які бережуть свій хутір.

Сашко – один із дев’яти учнів у своєму класі.

 

Ми зустрілися із Сашком у школі. Після перерви зайшов до класу цей хлопчик і, певно, відразу зрозумів, що це до нього гості, бо останнім часом довелося не раз бути під прицілом фото- чи телекамер. І вже він розповідав, як цікаво йому їздити верхи. На наше запитання: «Але ж то рано треба вставати?» не задумуючись, відповів:

Так, але це того варте.

Про свій хутір, до якого його так тягне, говорив із теплотою:

Там природа гарна, ліс неподалік можна гриби позбирати.

А ще він хазяйська дитина – татові з мамою допомагає. І про коника, свого Борьку, («він вже трохи старший – йому 19 років») Сашко каже, що це його друг. Сам і годує його, й доглядає.

А ще він хазяйська дитина татові з мамою допомагає. І про коника, свого Борьку, («він вже трохи старший йому 19 років») Сашко каже, що це його друг. Сам і годує його, й доглядає.

У Хорупанській загальноосвітній школі навчається 84 учні. З трьох сіл Хорупань, Мятин і Головчиці ходять сюди діти. А отакий, що з хутора, та ще й на конику добирається, то один Сашко.

Бо й хутір Сінокоси, один на всю округу, мовить директор школи Оксана Міцюк і характеризує хлопчика: Він старанний, відповідальний, доброзичливий. Четвертий клас Сашко закінчив із похвальним листом. Як то вже хазяйська дитина рветься додому, щоб батькам допомогти. Але навчання для нього не на останньому плані, ні… Старається. А те, що Сашко коником їздить до школи, то це вже для нього, як бачимо, і спорт хороший. У містах записуються у секції, де навчають верховій їзді, а тут ось такий, природний процес.

«Борька знає, що найкраще – вдома!»

 

З бабусею Галею, у якої Сашко міг би і жити, поки навчається у школі, ми теж, звичайно, зустрілись. Галина Миколаївна Муковоз, як вона назвалась, не втрималась і переповіла, що говорила не раз внукові: «Тож скажуть, що я якийсь монстр. Хата під школою, а ти щодня добираєшся на хутір». І сама ж пояснює, що думає з цього приводу:

Сашкові хочеться вдома бути, бо він має хазяйську жилку. Це нічого, що йому лише десять літ він і корів (а їх аж чотири) подоїть, коли батько з мамою на базар, наприклад, поїдуть.

А ще хлопчик, який виріс на природі, — хороший грибник.

А ще хлопчик, який виріс на природі, — хороший грибник. Як сказала бабуся Галя, за ним не захопиш гриба у лісі, і взагалі він до будь-якої роботи вдатний. Приємно бабусі таке говорити про свого внука. А нам — чути, яка то хороша дитина росте на хуторі Сінокоси. І це не дивно, адже весною, уявіть, коли там зацвітає садок, зеленіє поле, а небо голубе-голубе з білими пухнастими хмарами, це справжній рай на землі.

 

Відео Олега КРИШТОФА та Олександра ПІЛЮКА

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
То про нашого селянина влада остаточно забула чи трохи пам’ятає?
Земний шлях лучанина Олега Твердохліба (на фото) завершився у Світлий понеділок, коли світ повнився життєствердними словами «Христос Воскрес!» Така була Божа воля, бо чоловік цей мав світлу душу, мужнє серце, здатне до самопожертви
На виборах голови Апеляційного суду Волинської області він здобув одностайну підтримку колективу
Другий тиждень тут працюють вісім перевіряючих від Ігоря Райніна — очільника Адміністрації Президента. Ревізують, як обласна та районні органи виконавчої влади реалізовують доручення глави держави. Попри видимий спокій, місцеві чиновники добряче нервують, бо після подібних візитів зазвичай хтось з голів втрачає посаду. Тим паче, що Рівненщина стала першою, куди у цьому році поїхав головний контрольний департамент Адміністрації на чолі з Андрієм Девком
Петиція про позбавлення колишнього футболіста звання «Почесний громадянин міста Луцька» на сайті міської ради достроково набрала необхідну кількість голосів. Ініціатива виникла через те, що вихованець волинського спорту на два роки підписав контракт із санкт-петербурзьким «Зенітом», власником якого є російська компанія «Газпром», й виконуватиме обов’язки асистента Мірчі Луческу. Як ви вважаєте, чи треба позбавляти Анатолія Тимощука звання «Почесний громадянин міста Луцька»? І чи повинні ми тоді виставляти такі ж вимоги до непублічних українців, які працюють у Росії?
Працівники СБУ та рівненської поліції побували у службовому кабінеті та вдома у «свободівця» і головного лікаря Рівненського обласного центру екстреної меддопомоги Андрія Бортніка 
Восьмеро людей втратили життя на колії за останні 15 років у селі Рогачів, що за 10 кілометрів від Рівного та неподалік траси на Луцьк. Попри близькість до обласного центру, у селі досі немає твердого покриття
У минулому номері газета «Волинь-нова» повідомляла, що у Береську Рожищенського району на околиці села були виявлені і знешкоджені вибухонебезпечні предмети. Сьогодні — детальніше про те, як на узліссі хтось викопав з десяток чималих боєприпасів. Та ще й добряче постарався, викладаючи зі страхітливого залізяччя чудернацьку піраміду. Про те, що ці предмети могли вибухнути будь-якої миті, жартівник, вочевидь, не подумав
Вісім років тому наша газета вперше розповіла про рятувальника з Луцька Олега Твердохліба — донора з чималим стажем, який став «кровним родичем» для багатьох сотень недужих волинян. Згодом писали про те, як він, кадровий військовий, опинився у батальйоні «Айдар». Коли приїжджав зі Сходу підлікуватися після поранень, завжди заходив до редакції. Ніколи не говорив про себе, тільки про своїх хлопців
Вона присвячена річниці Чорнобильської трагедії і діє у Волинському регіональному музеї українського війська та військової техніки
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ