up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

Україна буде, бо є такі люди! (Історії про неймовірних)

title
Успішним людям 2016 року ми і запропонували дати відповіді на запитання нашої новорічної анкети

І хто б не казав, що «все пропало», не посипав голову попелом – «зрада» і «стало ще гірше», вони не опустили рук, а навпаки – зі своїм геройським серцем йшли на бій з ворогом, рятували поранених на фронті чи витягували з вогню на мирній території, або просто своєю тихою, невтомною, щоденною, наполегливою, самовідданою працею робили все, щоб Україна була. І їм вдалося та воздалося!

Успішним людям 2016 року ми і запропонували дати відповіді на такі запитання нашої новорічної анкети:
1. Ваш найбільший успіх року?

2. Що хотілося, але не вдалося втілити?

3. Яку добру справу ви перш за все плануєте зробити у 2017 році?

 

ГЕРОЙ УКРАЇНИ ВОЮЄ І НА ФРОНТІ, І ЗА ЗДОРОВ’Я ХВОРОЇ ДІВЧИНКИ


У передостанньому номері нашої газети ми розповідали про 42-річного генерал–майора Андрія Ковальчука (на фото), який став Почесним громадянином рідного села Щитинь Любешівського району

Кость ГАРБАРЧУК

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.

Спілкуючись з ним, попросили Героя України, а це звання він отримав цьогоріч на День Незалежності, відповісти на запитання новорічної редакційної анкети:

  1. 1. Ваш найбільший успіх 2016 року?
    – По-перше, отримав підвищення на посаді – був командиром 80-ї бригади, а дев’ять місяців тому мене призначили начальником штабу, першим заступником командувача високомобільних десантних військ Збройних сил України. Це значно більша відповідальність. Але вище керівництво ухвалило таке рішення і я дав згоду.
  2. Для мене найбільша радість та досягнення, коли всі мої рідні живі й здорові. Добре, коли в сім’ї, яка для мене є надійним тилом, усе гаразд і панує благодать. Дякую Богові і моїй родині за розуміння та підтримку.
  3. Для мене найбільша радість та досягнення, коли всі мої рідні живі й здорові.


    Досягненням у межах України вважаю те, що ми зберігаємо відносний спокій. Включно з зоною АТО. Це безпосередній внесок кожного солдата, офіцера та генерала, які перебувають зараз там. Звичайно, є певні негаразди. Ми їх вирішуємо, бо зобов’язані це робити.
    2. Що хотілося, але не вдалося втілити?
    – Якось я був на Закарпатті й до мене звернулася жіночка з хворою дитиною. В неї вроджена хвороба — нерозвинені кінцівки. Я пообіцяв допомогти, але не встиг. Проте працюю в цьому напрямку. Зв’язався з відомим професором, також Героєм України Володимиром Козявкіним. Він мене послухав. Запросив їх на прийом. Мама привезла дитину. Її у клініці обстежили й призначили лікування, яке має розпочатися 23 січня наступного року. Коли я допоможу хоча б одній дитині, це вже буде дуже добре.
    3. Яку добру справу ви перш за все плануєте зробити у 2017 році?
    – Це, напевно, лікування цієї дитини із Закарпаття. Справа розпочалася, але її потрібно завершити. Маю чимало роботи і на службі: формування нових підрозділів, вдосконалення організаційно–штатної структури десантних військ.

 

САМ ВАКАРЧУК ПРИЇХАВ ДО НЬОГО, ЩОБ РАЗОМ ЗАСПІВАТИ ГІМН


«Я подивився сюжет «ТСН», заплакав і вирішив, що маю особисто познайомитися з Героєм», – так відомий співак і лідер гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук розповідав згодом про те, як зустрівся з Ігорем Гордійчуком (обоє на фото)

Костянтин ГАРБАРЧУК

«Перший дзвоник-2016» у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна зворушив усю Україну. Легендарний ректор цього навчального закладу, Герой України генерал-майор Ігор Гордійчук не одразу навіть зрозумів, хто співає разом з ним Гімн України. Приїзд Святослава Вакарчука став для нього цілковитою несподіванкою.
…Ігор Гордійчук не раз наспівував пісні улюбленого «Океану Ельзи». Даючи інтерв’ю «ТСН», увімкнув свій телефон, де була мелодія «Океанів», і вкотре заспівав. Цей сюжет побачив Святослав. І через деякий час вони вже справді разом виконали – Гімн України. «Нам послав цю людину Бог», – сказав Святослав Вакарчук, звертаючись тоді до ліцеїстів-богунівців.

Непритомного Ігоря Гордійчука та ще кількох бійців захопили в полон російські десантники. Солдатів забрали, а полковника покинули помирати.


Нагадаємо, що наш герой – уродженець села Залізниця Корецького району Рівненщини. Як офіцер Головного командного центру Генерального штабу України полковник Ігор Гордійчук із позивним Сумрак керував легендарною обороною Савур-Могили у серпні 2014 року. Під час виходу з оточення по вантажівці відкрили артилерійський та мінометний вогонь, у кузові стався вибух, автомобіль загорівся. Великий осколок влучив у потилицю. Поранений полковник намагався керувати боєм, однак від втрати крові знесилів. Непритомного Ігоря Гордійчука та ще кількох бійців захопили в полон російські десантники. Солдатів забрали, а полковника покинули помирати. Однак він вижив, переніс кілька операцій, не міг рухатися, був частково паралізований. Два місяці Сумрак боровся за життя й переміг.
У жовтні 2014-го Петро Порошенко присвоїв Ігореві Гордійчуку звання Герой України та нагородив орденом «Золота Зірка» – особисто приїхав до нього в реанімацію.
А 23 серпня цього року полковнику Президент вручив погони генерал-майора під час параду на Хрещатику з нагоди 25-ї річниці Незалежності України.

Відповідаючи на редакційну анкету, Ігор Гордійчук був небагатослівним.
– Ваш найбільший успіх 2016-го року?
– Своєю перемогою вважаю насамперед те, що я повернувся до реального життя і поступово відновлюю сили та стаю на власні ноги. Можу похвалитись: уже самостійно ступаю 7 кроків.

Можу похвалитись: уже самостійно ступаю 7 кроків.


– Що хотілось, але не вдалося втілити?
– Планував повністю ліквідувати корупцію у нашому навчальному закладі. Але бачу, якщо діяти згідно з чинним законодавством та іншими юридичними нормативно-правовими документами, то на це потрібно витратити більше часу, ніж планував. Я сподівався все зробити за 2-3 місяці, але не вдається. На мою думку, у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна за період від 6 місяців до року ми таки зможемо спільними зусиллями перемогти корупцію.
– Яку добру справу ви насамперед плануєте зробити у 2017-му?
– Хочу провести масштабну модернізацію в нашому ліцеї за всіма основними напрямками. Але розпочинати будемо з очищення свідомості – це найважливіше. Також потребує серйозного вдосконалення та оновлення наша навчальна й матеріально-технічна база.

Розповіді про інших успішних людей читайте у друкованій версії «Волині-нової» (перший номер вийшов 29 грудня 2016 року), а також на нашому сайті volyn.com.ua – посилання додаватимуться до цієї статті.

На головному фото: Президент Петро Порошенко і два волинські Герої, про яких писала наша газета, – Ігор Гордійчук (у центрі) та Андрій Ковальчук (справа).

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Допомогти ближньому — таке кредо Нововолинського осередку Суспільної служби України, який очолює жінка неспокійної вдачі та щирого серця Марія Карпінська. Як працює організація, що вдалося зробити та які завдання перед нею поставлені на недавно проведеному в Києві Світовому конгресі українців, делегатом котрого вона була, – у нашій розмові
8 листопада 1943 року під час останньої каральної акції поблизу спаленого села Кортеліси був знищений німецькими окупантами хутір Попливці. Фашисти приїхали на підводах з Ратного, позаганяли жителів в будинки і розстріляли. Цього дня загинуло 70 чоловік із 93, які проживали на Попливцях, та спалено 14 дворів. Серед убитих була і сім’я Зінаїди Баран, яку прозивали «гірничкою», тому що родом була із села Гірники. Їй куля влучила в обличчя. Коли прийшла до тями, побачила, що її чоловік Кузьма та семеро дітей лежать мертві посеред хати в калюжах крові. Зінаїда дістала з комори чисте полотно, накрила ним чоловіка та дітей і вийшла з оселі ще до того, як її підпалили німці. Саме на тому місці стоїть зараз пам’ятник загиблим жителям хутора
Якби ми вирішили пограти в асоціації, то, впевнений, після слова «адвокат» чи не кожен волинянин сказав би «Сергій Сафулько». А наступним словом було б «авторитетний». Про таке народне визнання, певно, може мріяти кожен представник будь–якої професії. Я ж зі свого, журналістського, боку мушу додати й трохи офіціозу: Сергій Федорович — заслужений юрист України, член Вищої ради юстиції у 2004–2014 роках, колишній заступник голови, а згодом — голова Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів України, екс–віце–президент Спілки адвокатів України, член Спілки журналістів України. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. А особливо хочеться нагадати читачам, що Сергій Сафулько протягом багатьох років допомагав шанувальникам «Волині–нової», консультуючи їх на її сторінках. Був автором численних публікацій, в яких відверто говорив про болючі, проблемні місця у житті нашого суспільства. Але це тільки один бік планети на ім’я Сергій Сафулько — професійний. Та є ще один, менш публічний, людський, проте без якого, певно, не було б такого Сафулька, якого ми знаємо. Пам’ятаю своє велике здивування, коли вперше потрапив до кабінету пана Сергія і почав розглядати численні — товсті і не дуже — книги, якими заставлений чималий простір: і у кожній книзі виявив по кільканадцять закладок! Кожен том був уважно перечитаний, а найпотрібніші місця позначені. Дивовижно! Причому мова не тільки про професійну літературу. Якщо не застали Сергія Сафулька у його кабінеті в приватній адвокатській компанії «Конфідент», гайніть до найближчої книгарні чи на якусь культурну оказію, що відбувається в місті, — він може бути там. Сергій Федорович жодного разу не відмовився прийти в редакцію «Волині–нової», коли ми відкривали виставки чи проводили інші наші акції. Він може з однаковим захопленням та фаховістю говорити і про художника та його картини, і про свою чергову адвокатську справу. Таке його щире ставлення до Людини і до того, що вона робить, не може не підкуповувати. То чи дивно, що часто спочатку до Сергія Сафулька ідуть як до адвоката, а потім — як до мудрого порадника та друга? …Сьогодні Сергієві Федоровичу виповнюється сім десятків років. Вітаючи, ми вирішили завдати йому трохи приємного клопоту — озирнутись назад, щоб згадати 7 головних людей у його житті. Тих, завдяки яким зірка Сергія Сафулька і є такою помітною на небосхилі. Тож слово — ювіляру
Гранітну стелу виготовив за власні кошти 82-літній Петро Кондзерський
«Ніколи не думала, що, живучи на хуторі, вдається власноруч творити речі, які можна одягнути у світське товариство і якими захоплювалися б у столиці», — поділилася враженнями народна артистка України Оксана Пекун, коли побувала в гостях у волинської майстрині Людмили Михайлюк. Про цю мандрівку мені розповіли керівник ветеранського хору «Осіннє золото» Ярослав Матулько і староста Таїсія Кофан. (Цей колектив із містечка Локачі не раз виступав у Києві, був гостем популярної телепередачі «Надвечір’я», про що вже писала наша газета). А коли ведуча програми «Фольк-music» на Першому національному Оксана Пекун разом зі знімальною групою вирішила побувати на землі, де народився цей славний колектив, гостинні господарі показували столичним гостям усе найкраще, тоді й завітали на хутір, що загубився між селами Війниця й Губин. Захотілося й мені все побачити на власні очі
Коли до Горохівської центральної районної лікарні під’їхали на чотирьох автомобілях більше 20 військовослужбовців із букетами квітів, за ними з цікавістю спостерігали з вікон і хворі, і медики. Довідавшись, що це бойові побратими Романа Коротицького прибули забирати з пологового відділення додому його синочка і дружину Іванну, вони почали вітати мужніх захисників України. На той час у батальйоні Роман першим став батьком. «Ваш козак буде і названим сином «Світязя», — заявляли військовослужбовці Романові та Іванні
На долю скромної сільської бібліотекарки Віри Міндер випало чимало випробувань, які вона достойно та з гідністю приймає, на життя не скаржиться й не плаче. Своїм оптимізмом та енергією жінка допомагає іншим не впасти у відчай
Коли нещодавно у Луцьку святкували 26-у річницю незалежності України, то серед присутніх на Театральному майдані була і лучанка Людмила Ваврух. Ця жінка — одна із тих, хто дитиною був виселений до Сибіру разом із репресованими батьками — ворогами народу, як їх називали
Такі слова чую у ці дні від багатьох людей, які не забули про добрі справи виконавчого директора Мальтійської служби допомоги у нашій області, свічка життя якого згасла у ніч на 24 вересня
Сьогодні зранку гірники відокремленого підрозділу «Шахта №9» ДП «Волиньвугілля» відмовилися опускатися під землю, щоб добувати вугілля
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ