«Нехай ліва рука твоя не знає, що робить права»
Мій перший свідомий похід до церкви припав на початок 1970–х. Ще звечора бабуся Ганна (Царство їй Небесне) поставила мене перед вибором: або вирушаю з нею у храм Божий, що за три кілометри в сусідньому селі, або їду на екскурсію до Луцька, де, звісно, до семилітнього віку не встигла побувати. Як, зрештою, і в церкві
Алла ЛІСОВА,
редактор відділу економіки
газети «Волинь-нова»
До півночі мене мучили сумніви. В дитячій уяві спочатку поставали химерні висотки й просторі вулиці великого міста, на зміну їм приходили таємничі образи святих, які нібито мали жити в стінах храму. Підбадьорена батьками, котрі, зрозуміло, не хотіли мене тягнути за сто кілометрів, обрала перший варіант. Гроші, що призначалися на морозиво в обласному центрі, міцно затиснула в жмені, а потім віддала на свічки. Дорогою допитувалася в бабусі, скільки за що треба платити в церкві. А вона відповідала, що голосно не можна про це говорити – Бог усе бачить і знає. І я щиро вірила.
З тих пір, скажу відверто, мене щоразу охоплює якесь неприємне відчуття, коли чую із гучномовців у храмах прізвища жертводавців. Може, є в цьому і позитивний
момент: хтось почує і теж виділить якщо не десятину, то хоч дещицю зі свого гаманця на добру справу. А з другого боку…
Рясніють у різних ЗМІ, особливо перед святами, повідомлення про благодійні вчинки керівників, засновників фондів, депутатів. На знімках та у відеороликах – щасливі очі діток або хворих літніх людей, котрі, схвильовані, тримають у руках солодощі й подарунки. Не знаю, чи можна цим по–справжньому втішатися. Бо завтра серця цих знедолених від браку уваги й турботи охопить журба. І про це всі мовчатимуть – така, мовляв, їхня доля.
Була прикро вражена, прочитавши в одному з інтернет–ресурсів повідомлення про те, як відомий у нашій окрузі чоловік похвалився, що доставив малозабезпеченим людям кілька мішків… картоплі. Безумовно, потрібний крок. Але чи варто його рекламувати, тим самим створюючи собі не що інше, як піар? І подібних прикладів чимало.
Того ж дня на одному з телеканалів побачила сюжет про одну американську сім’ю, яка взяла на виховання кілька українських дітей із хворобою Дауна. Звичайно, існують фінансові й побутові моменти, які стримують наших співвітчизників від такого кроку. Але є й те, що на моральному рівні перешкоджає дати прихисток, опіку і любов хворим малюкам тим, хто міг би таке зробити. І мусимо це визнати.
До цих міркувань додалися враження від недавньої телефонної розмови з відомою волинською поетесою Світланою Костюк. Незважаючи на важкий стан здоров’я, в її словах вловлювалося якесь осяйне піднесення й оптимізм. Вона ділилася емоціями, пережитими під час недавньої поїздки на Святу землю, яку їй організували друзі та прихильники. Вони попросили ніде не називати їхніх імен. Пані Світлана ще раз приємно здивувала своєю силою духу, вмінням сприймати життя таким, як воно є, і тішитися кожним прожитим днем. Вона подарувала в редакційну бібліотеку свою нещодавно видану книгу «Зцілення любов’ю», мовивши: «Хтось приватизував мощі, хтось – храми, а я хочу дати людям хоч часточку духовності…»
Згадані випадки спонукають ще раз звернутися до Євангелія від Матвія, де сказано: «Отож, коли чиниш ти милостиню, не сурми перед собою, як роблять лицеміри в синагогах і на вулицях, щоб прославляли їх люди. Істинно кажу вам: вони вже отримують нагороду свою. У тебе ж, коли твориш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що робить права». Якщо наважився на добрі справи, не слід надто пишатися ними і, тим більше, робити їх напоказ – треба творити добро заради самого добра, не заради марнославства. А зовсім недавно десь довелося прочитати вислів: «Допомагаючи іншим, ми не стаємо святими… Ми стаємо нормальними людьми».
