«Просто будьте душі моїй навіть на відстані вірними…»

Дорога моя сестричко…
Дуже болісно, що ми вже в різних світах. Але я вірю, що ти мене чуєш і знаєш, якою дорогою ти є для мене, чоловіка, твоїх і моїх дітей, всієї родини.
Слово «була» я ніколи не зможу сказати. Бо ти завжди житимеш із нами — в наших серцях, у нашій пам’яті, у віршах, на згадку тобою подарованих. Кожен осінній листочок (ти про них любила писати) для мене буде твоїм новим віршем, який я зрозумію і відчую. Бо ти ж мені ріднесенька. Ти казала: «Не журися, сестричко, коли мене не стане. Може, той світ кращий, може, там нема такого болю, заздрощів, зла, воєн… Ніхто ж звідти не приходив, не розповідав…» Як тобі в іншому світі? Ти вже, певно, зустріла душу нашої матінки, яка тобі два роки тому у сні сумно дивилася вслід. Вона все знала, та не могла допомогти…
Передчасна смерть саме в розквіті літ, життєвих задумів, надій і сподівань зупинила твоє добре, ласкаве і неспокійне серце, сповнене великої Любові до всіх і всього. Ти любила життя, людей, тішилася своїми дітками, була закоханою і коханою дружиною. Дуже раділа появі на світ онучка Максимка. У тебе було ще стільки планів! Вірші приходили до тебе до останньої хвилини життя, але ти вже не хотіла їх занотовувати. Ти ще мріяла писати прозу. Сама хвора, а всіх підбадьорювала. Казала, що ми ще впізнаємо себе у твоїх прозових творах, життєвих історіях.
Стільки добрих людей прийшли і приїхали, щоб провести тебе в останню земну дорогу. А скільки сумували, але не могли з різних причин бути на похороні. Нестерпний біль і жаль проймав душу й серце кожного. Важко було словами передати ці почуття. Тому навкруги панувала така тиша, така скорбота. Світланочко, ти все це розуміла і саме так хотіла. Чиї слова ти хотіла почути — почула від отця Івана і хористів собору Святого Духа, шанувальника творчості — отця Віктора.

Ти казала: «Не журися, сестричко, коли мене не стане. Може, той світ кращий, може, там нема такого болю, заздрощів, зла, воєн… Ніхто ж звідти не приходив, не розповідав…»

Твоя свічечка, як і боротьба за життя, то яскраво горіла під синім небом, то майже згасала і знову спалахувала. До труни прилітала твоя душа-голубка, щоб востаннє попрощатися з нами.
Схиляємо голови і молимо Всевишнього, щоб Він у Царстві Небеснім подарував тобі спокій і радість.
Спочивай спокійно, люба наша, нехай лебединим пухом буде тобі земля. Ти завжди житимеш у наших серцях, у наших ділах, у нашій пам’яті. Ми намагатимемося бути такими сильними, як ти, і так жити, як ти писала:
«…Просто будьте душі моїй
навіть на відстані вірними,
пам’ятайте, та так… як нікому
іще не вдалось».
…Більше двох років усі боролися за Світланине життя, яке вона так любила і сама хапалася за кожну соломинку: лікувалася, писала, їздила на творчі поетичні зустрічі, перемагала в літературних конкурсах, щиро молилася… Весь цей час їй допомагали небайдужі, добрі, милосердні люди.
Я від усієї душі дякую родині, друзям, знайомим і незнайомим людям, письменникам, освітянам і працівникам бібліотечних установ, головам Маневицької райдержадміністрації, районної ради, начальникам управліннь освіти і культури, директору музею, районним депутатам, колективам обласної газети «Волинь-нова» і районної «Нова доба», Волинського і Нововолинського телебачення, видавництва «Букрек» (м. Чернівці), литовсько-українській фірмі «Екома», лікарям і медичним працівникам Луцька, Нововолинська, Києва, лікарю Нелі із Чикаго, громадам міста Нововолинська, села Будятичі, особисто Віталію Миколайовичу Бадзюню та його дружині, подругам-українкам за кордоном, усім шанувальникам Світланиної поезії за моральну і матеріальну підтримку.
Доземний уклін нашим землякам із Маневиччини, дорогим нашим куклівським учителям, директору школи, нашій рідні, які в цей скорботний час були з нами. Світланина душа-голубка щиро вдячна, адже ви привезли частиночку рідної маленької батьківщини, де ми черпали силу і натхнення. Саме тут ми завжди відчували підтримку і любов. Коли приїжджаємо в рідне село на мамину могилку, здається, не тільки люди, а кожна травинка, квіточка, деревце, пташина, стежинка тебе тут чекають, тобі радіють. Не так, як на чужині, де й маленький камінчик стає горою.
Просимо всіх, хто знав Світланочку Костюк (Бусел), згадати й пом’янути добрим словом і щирою молитвою.
З великим болем у серці
рідна сестра Галина, діти,
чоловік та вся родина.