«Відчуваю себе білою вороною, коли розмовляю білоруською» (Спеціальний репортаж)

Соціальна реклама закликає сябрів спілкуватися рідною мовою, вивіски в супермаркетах переконують: «Размаўляем з вамі на адной мове», однак крихітна свічечка літери «ў» ледь жевріє. За статистикою, лише третина білорусів нею розмовляє: хтось вважає її діалектом, хтось її просто не знає. Навчання в школах й університетах відбувається російською, а білоруська часто сприймається як іноземна. У країні існує кілька курсів вивчення мови, однак це поодинокі «партизанські» методи. За два тижні перебування в Білорусі журналіст «Волині» дізнавалася: хто сьогодні розмовляє мовою сябрів та що вона значить для мешканців

 

Ярослава ТИМОЩУК

 

«СПРОСТОВУЄМО СЛОВА БАЦЬКИ ЛУКАШЕНКА, ЩО РОЗУМНУ ДУМКУ МОЖНА ВИСЛОВИТИ ЛИШЕ РОСІЙСЬКОЮ»
Ігор Кузьминич, організатор мовних курсів у Гродно, каже, що раніше міг на пальцях перелічити тих, хто розмовляє білоруською в місті. Відколи три роки тому з'явилися курси «Мова нанова», таких людей стало більше, втім, Ігор все одно знає кожного в обличчя.
У 2014–му безкоштовні курси білоруської в Мінську започаткували філолог Олеся Литвиновська і журналіст Гліб Лободенко. Головний принцип занять – інтерактивність та невимушеність. Ці уроки зовсім не схожі на академічні пари: тут можуть навіть співати чи танцювати, не забуваючи при цьому про головну мету – заново вивчити призабуту мову. Уже невдовзі такі навчання почали проводити у десяти білоруських містах. Ігор Кузьминич, на той час викладач історії в університеті, взявся організовувати заняття в Гродно. Уже перше викликало ажіотаж: прийшло близько 200 ентузіастів. І хоча згодом трохи люду відсіялося, зараз кожного разу збирають до 60 слухачів. Постійно з'являються й нові обличчя.
– Люди, які до нас приходять, далекі від політики, від національного руху. Їм просто подобається білоруська мова, вони хочуть нею розмовляти. Але ні держава, ні будь-хто інший не дає їм можливості навчитися цього, – говорить Ігор.

У просторій нигарні для вітчизняної літератури відведений лише один стелаж.

– Білоруська й українська – це для мене мови-наркотики, – усміхається Марися.

Опановувати граматику іноді доводиться з нуля. Дорослі слухачі курсів можуть вчити матеріали молодших класів: наприклад, тренуються відмінювати займенники, вчаться писати речення, формулювати висловлювання. У 1980—90–х роках ці люди здобували освіту в університетах росій-
ською. Згодом ще більшої шкоди завдало запровадження російської як другої державної мови, що на практиці означало витіснення білоруської з усіх сфер життя. Переписи населення фіксували, що все менше людей нею розмовляє. Зараз же рідною послуговується молодь, котра носить патріотичні футболки й вивчає власну історію, культуру, традиції. За нею підтягується і старше покоління: ті, кому по 40 – 50 років.
На кожне заняття запрошують гостей: реалізованих у різних сферах особистостей, які розмовляють білоруською. Медики й історики, фізики та астрономи ніби запевняють присутніх: можна бути успішним й білоруськомовним водночас.
– Ми спростовуємо стереотипи, нав’язані державою: мовляв, білоруська мова мертва, а розумну думку, як казав раніше президент, можна висловити лише російською, – зауважує Ігор.
Офіційно курси «Мова нанова» поза політикою, однак зовсім без неї обійтися не вдається. Свого часу місцева влада відмовилася надати для нас приміщення. Студентів переконують не відвідувати занять – через «ворожий дух», що там панує. Самого ж Кузьминича три роки тому разом із ще 12 викладачами (всі розмовляли і вели пари білоруською) звільнили з університету під різними формальними приводами. Пана Ігоря – через те, що казки його авторства були «надто політизовані»: у них згадувалися білоруський герб та прапор.
Тож курси існують лише тому, що того хоче групка небайдужих білорусів. Громадські активісти надали офіс для занять, хтось приніс із дому комп'ютер, хтось змайстрував стільчики. За три роки сформувався невеликий, але стійкий колектив прихильників. Ігоря Кузьминича не засмучує, що охочих розмовляти білоруською не так багато, як хотілося б.
– За всіма підрахунками, зменшується кількість таких людей. Мовна ситуація складна, але й у минулі століття вона не була простою. Ми не чекаємо сприятливих умов, а самі їх створюємо, – говорить чоловік.

Ігор Кузьминич, організатор мовних курсів, вірить, що білоруська житиме доти, доки нею розмовлятиме бодай один мешканець країни.

«ВЧИМОСЯ З КНИЖОК, БО БІЛЬШЕ НЕМА ЗВІДКИ, ХОЧ ЛІТЕРАТУРИ НАШОЮ МОВОЮ УДЕНЬ З ВОГНЕМ НЕ ЗНАЙТИ»
Журналістка місцевої газети, 30–річна Марина Харевич, каже, що відчуває себе білою вороною, коли спілкується мовою сябрів. Медіа, де працює, вважається білінгвальним, хоча статті білоруською пише лише вона. Вдома у дівчини говорять російською, хіба що бабуся – «тросянкою», суржиком. Коли у 18 років Марися вирішила повністю перейти на білоруську, друзі з її рідного містечка Вовковиськ попросили розмовляти з ними «нормально». Уже переїхавши в обласний центр Гродно, знайшла білоруськомовне середовище. Хоча й зараз російська залишається повсякденною: нею спілкується з колегами й рідними.
– Відчуваю себе білою вороною, коли говорю білоруською. Жартуємо з друзями–однодумцями: хотілося б поїхати в Білорусь і вчити мову, але нема такої Білорусі, де її знають. Моє покоління вчить її здебільшого з книжок, бо більше нема звідки, – говорить дівчина. – Багато хто вважає, що це непрестижна, «колгоспна» мова – так про неї говорили за Радянського Союзу.
Але Марися з друзями іншої думки. Мова для них тісно пов'язана з традиціями, історією. Уже кілька років поспіль вони ходять колядувати з вертепом. Відзначають і католицьке, і православне Різдво. За місяць до свят пишуть сценарій та проводять репетиції. Усі пісні, вірші, жарти — білоруською.
Мова й культура – це те, що вирізняє народ у світі, що стрімко розвивається й змінюється, вважає журналістка. Здається, не менш, ніж білоруську, дівчина любить українську. У її квартирі — жовто–блакитний прапор, а стіни обклеєні картками, на яких наші слова з перекладом на білоруську. Українську дівчина вчить, читаючи статті в інтернеті та твори Сергія Жадана.

Марина Харкевич з друзями щороку колядують – таким чином привертають увагу і до мови і до народних традицій.

– Білоруська й українська – це для мене мови-наркотики, – усміхається Марися.
Довго доведеться походити, щоб знайти видання мовою Янки Купали і Якубо Коласа у продажу. Зазвичай у книжковому магазині їм виділяється окрема полиця з написом «Література білоруською»: часто не на видному місці, а в кутку, витіснена астрологічними та мотиваційними російськими книгами з назвами на кшталт «Як утримати чоловіка» і канцелярськими товарами. Продавці знизують плечима: мовляв, і самі толком не знають, що пишуть сучасні білоруськомовні письменники. Я обходила всі книгарні в центрі і вже готова була зневіритися, але вчасно знайшла етномагазин «Цудоўня»: крім хенд–мейду, тут продають хороші білоруськомовні книжки сучасних письменників. Хоча таких назбиралося всього на стелаж, після довгих пошуків і це здавалося нечуваним багатством. Пізніше я зайшла в туристичний центр та поскаржилася працівниці, що годі знайти книжку білоруською. Тоді вона подарувала видання зі своєї домашньої бібліотеки й додала: «Білоруська книжка наче і є, щоправда, вона осторонь». Як і мова.

На головному фото: Соціальна реклама у сусідів хоч і красива, проте не надто ефективна.