Курси НБУ $ 39.23 € 42.44
І досі не зрадив своїй чорно–білій любові

Волинь-нова

І досі не зрадив своїй чорно–білій любові

Фотоепоха Владлена Дроботька триває вже шість десятиліть

Валентина ШТИНЬКО


Біографічна довідка цього фотохудожника, вміщена в ошатному виданні «Кращі світлини фотографів України» (видавництво «У харватері істин», Рівне, 2013), завершується інтригуючим реченням зі знаком оклику: «Досі фотографує тільки на плівку!»
Неймовірно! А я гадала, що всі оті хімікалії — проявники-закріплювачі — вже давно зняли з виробництва… Втім, із часу виходу цього двомовного (українська й англій-ська) фотоальбома (автор проекту — Олександр Харват), де вміщено вишукані роботи 15 фотохудожників із різних куточків України, минуло вже три роки, за які чимало води збігло і в Стиру, і в Горині. Тож, мабуть, щось змінилося…



Фотомайстер не те, що категорично відкидає цифрову апаратуру, просто зрозумів, що на найкращу, з якою хотів би працювати, не вистачить коштів, а брати до рук «якусь мильницю» він принципово не хоче.



Даремні сподівання! Минулоріч у серпні на День Луцька мала несподівану й вельми цікаву зустріч із мером міста Глухова, що на Сумщині, Мішелем Терещенком, нащадком знаменитих промисловців і меценатів Терещенків. А про те, щоб зафіксувати її на світлині, якось не подбала. Тож, помітивши на Театральному майдані свого давнього знайомого Владлена Дроботька із його незмінним фотоапаратом (Владлен Іванович часом виручав редакцію потрібним знімком), попросила його сфотографувати мене із поважним гостем.
— Але знімки будуть чорно-білі, — попередив Владлен Іванович, — я ж фотографую на плівку…
Коли він нарешті приніс їх у редакцію, я запитала: «А ви знаєте, кого тоді фотографували?»
— Ні! — щиросердно зізнався. — Мене це не дуже цікавить. Передусім важливо, щоб кадр удався. Так само не переймаюся, чи буде моє фото надруковане в газеті, чи ні. Я ж розумію, що за «цифрою» не вгонюся, коли сфотографував, а за хвилину воно вже в редакції. Мені ж плівку треба проявити, надрукувати… Націлююся на виставки. Бо це і школа, і обмін досвідом, і радість спілкування… Там таких людей можна зустріти!
Слово за слово — і я довідалася: Владлен Дроботько не те, що категорично відкидає цифрову апаратуру, просто зрозумів, що на найкращу, з якою хотів би працювати, не вистачить коштів, а брати до рук «якусь мильницю» він принципово не хоче. Чому знімає на чорно-білу плівку? Та тому, що кольорових на свою місячну пенсію може купити хіба 12 штук, а при доброму настрої та обставинах він за місяць «вимотував» і п’ятнадцять. А ще ж за ту пенсію треба і харчуватися, і ліки купити, і заплатити комунальні… Хочеш — не хочеш, тут станеш винахідником. Тож і фотографувати на прострочених плівках, і проявляти хімікатами, у яких давно минув термін придатності, й друкувати на такому ж папері (все це із власних запасів, а ще друзі, які перейшли на «цифру», підкинули) він давно навчився. Бо розпрощатися зі своїм хобі, захопленням — називайте як хочете, — просто не може, хоч вік іноді вносить у його плани свої корективи. А тут ще халепа: кілька років тому знімав у Ковелі улюблені мотогонки, зайняв місце обабіч траси, щоб бачити, як вилітають гонщики з-за пагорба, а один і «влетів». Не в кадр, а просто в нього, точніше у праве плече, не втримавшись на трасі. Добре, що сумка удар трохи пом’якшила. Отямився у «швидкій», а руку й досі змушений розробляти.



Вправний фотограф повинен бути освіченою людиною та мати високі моральні якості. Поєднання хорошої пам’яті, знань, уміння їх застосовувати та фізична витривалість — неодмінні складники «зупиненої миті».



Запитаєте, чому мотогонки улюблені? Та тому, що там за мить відбувається маса подій, а ще через те, що Владлен Іванович за фахом учитель фізкультури, завше цікавився великим спортом, усе життя працював тренером, інструктором із спорту на Гнідавському цукровому заводі, вчителем фізичного виховання у трьох луцьких школах.
Він і досі живе спогадами про ті роки (1977— 1984), коли йому поталанило знімати мотокроси «Вадугунс» на трасі «Білий олень» у Латвії, де проводилися змагання на першість Союзу і куди з’їжджалися кращі фотографи з усіх тодішніх республік.
Саме тоді й відбулося знайомство, яке стало знаковим у житті…
— Його звали Яніс Глейдс, і він був душею товариства, — пригадує Владлен Іванович. — У молодості чоловік відморозив руки й довелося ампутувати обидві кисті. Але це не стало перешкодою для улюбленої справи. Так Яніс і пройшов свій творчий шлях, затискаючи фотоапарат культями, оперуючи язиком, зубами. Але що то були за знімки! Це диво людської краси! А знімав він і природу, і мотокроси, і моделей-жінок. За допомогою саморобного монокля добивався надзвичайних світлових ефектів!
Після кожного етапу гонок фотографи влаштовували свої творчі перегони — виставки. І не раз роботи Владлена Дроботька навіть найавторитетніші майстри визнавали кращими. Допомагали не тільки знання, а й спортивний азарт, адже й сам був і гонщиком, і тренером.
Вислухавши захоплену розповідь свого співрозмовника, ще раз розгорнула вже згаданий фотоальбом, де на першій же світлині Владлена Івановича його кумир Яніс Глейдс. І лише тепер зрозуміла, що на ній так незвично, незрозуміло: чоловік на першому плані, який пильно вдивляється вдалину, тримає фотоапарат якось дивно, не долонями…
Доки обдумувала, як мені написати про цього дивовижного чоловіка, який уособлює у фотосправі, вважай, цілу епоху, він «підкинув» нові матеріали для роздумів — цілий тобі архів: сім дисків зі світлинами, переважно з його персональних виставок, книгу відгуків, у якій залишили свої автографи й думки вельми цікаві люди, а ще — чимало світлин і прекрасні фотоальбоми, як-от «Фотовернісаж на Покрову 2008» чи «В обіймах наготи», того ж рівненського фотохудожника Олександра Харвата, де світлини доповнені (чи навпаки?!) проникливими поезіями барда Олександра Смика, відомого волинянам ще з часів популярних у Луцьку фестивалів авторської пісні та співаної поезії «Оберіг».
І я, здається, здогадуюся, чому Владлен Іванович акцентує мою увагу на цих чудових фотоальбомах із Рівного. Болить йому, що на Волині нічого подібного нема, не виставляється, не видається, хоч і фотомайстрів не бракує, і фотоклуб «Промінь», який свого часу і Дроботько очолював, ще існує. Якось були спромоглися на чи не єдиний каталог, виданий на поганенькому папері із багатьма неточностями, ото, здається, і все… І фотовиставки бувають дуже рідко. А колись же саме рівняни приїжджали до волинян переймати досвід, коли вони були учасниками й лауреатами міжнародних, всесоюзних і республіканських виставок.
Втім, у згаданій уже «Книзі відгуків» на виставки Владлена Дроботька читаю: «Дякую за класну виставку! Ваші роботи є стимулом та школою для професіоналів та аматорів мистецтва фотографії. Ваші світлини — це документи історії, життя та історії розвитку фотографії. Зі щирою вдячністю Олександр Харват. 6.08.2013». Це думка колеги-професіонала. Проте не втримаюся від ще кількох цитат: «У світлинах виставки… велич подвигу і скромність людська, скромність ветеранів. Тут мудрість старості й запал юності. Таке під силу тільки митцю. Дякую за збережену пам’ять. Голова облдерж-адміністрації Борис Клімчук. 08.05.2010».
«Стильно, класно, сучасно! Так Тримати!!! Українці найкращі у всьо-му! З повагою В. Зуйкова. 2007».
Чесно кажучи, у тій «Книзі відгуків», де є чимало слів захоплення як від любителів, так і професіоналів, не лише українських, а й із Польщі, Росії, за якою можна вивчати історію, географію і психологію також, мене найбільше вразили записи самого автора після кожної з імпрез. Один із них такий: «Щиро вдячний за залишені вами записи, думки та побажання. Ціную глядацьку позицію! Владлен Дроботько. 4 березня 2016 р.».
І все ж розумію, що виставок у житті фотохудожника було не так і багато, що його творчий потенціал, якщо й розкрився завдяки неймовірній власній працьовитості, наполегливості й любові, то результати цих зусиль — талановиті світлини — таки частенько розминалися із глядачами. Адже Владлен Дроботько давно заслуговує на авторський фотоальбом, який би міг стати неперевершеною ілюстрацією до новітньої історії Волині. Ось тільки коштує така розкіш тепер десятки тисяч, тож фотомайстрові залишається про це хіба мріяти. Я ж пишу ці рядки із кволенькою надією: а раптом у когось із тих, хто задекларував свої мільйони, озветься совість, і вони бодай у складчину «нашкребуть» кількадесят тисяч, щоб видати фотоальбом Владлена Дроботька для нащадків? Бо й нагода гарна є: у квітні йому виповниться 80.
Насамкінець задаю традиційне запитання: а з чого ж усе починалося?
Народився у місті Костянтинівка Донецької області. Потім батьки переїхали на Хмельниччину, далі — на Волинь, окупацію пережили в Любомлі. Про дитинство згадувати не любить, надто важким воно було, з голодом, холодом, каліцтвами, вибухами снарядів, осколки яких пролітали іноді надто близько… Втім, хіба забудеш емоції, коли ще зовсім дитиною пас корову, а її вкрали. Чи хатину під самісіньким лісом у Нетішині, де жили дід із бабою, в яких було 11 дітей, бідацька така сім’я. Та хата горіла не раз, бо з лісу приходили озброєні люди — то одні, то інші. І щоразу дід знову вперто йшов різати сосни, носив їх на плечах, аби діти мали дах над головою. А як забути батька, який із Любомля у Славуту їздив велосипедом по борошно, щоб врятувати сім’ю від голоду… Батько родом із Харківщини, знав ковальське ремесло, був бляхарем, але втратив око, тому його в армію не взяли. А коли німці відступили, прийшли енкаведисти і відправили батька у Красноярський край на цілих десять літ. Це при тому, що Владленові було чотири рочки, а молодшому братові — два.
— Десять літ батько ремонтував там паровози, а коли повернувся, мати була вже з іншим, — мій співрозмовник надовго замовкає й зітхає. — Та що про це тепер згадувати… Якось виріс. Працював на заводі, випадково до рук потрапив фотоапарат «Мир».
Першу плівку допоміг проявити брат, за фахом рентгенолог, у підвалі, в старій каструлі. І хоч вийшло не вельми вдало, інтересу до цієї захопливої справи це не пригасило. Через книги і контакти з іншими фотоаматорами постійно поглиблював свої знання, став членом фотоклубу «Промінь», який згодом очолив. Тут у різний час збиралися такі цікаві особистості, як Іван Головня, Борис Ревенко, Ірина Левчанівська, Валерій Бєлов, Марк Клейнерман, Микола Зінчук, Василь Кузьмін, Микола Затовканюк та інші.
— Фотографія з’їла моє життя! — видихає майже із відчаєм, та за мить із теплотою в голосі продовжує:
— Вправний фотограф повинен бути освіченою людиною та мати високі моральні якості. Поєднання хорошої пам’яті, знань, уміння їх застосовувати та фізична витривалість — неодмінні складники «зупиненої миті».
А ще Владлен Іванович поділився спогадами про те, як після серії опублікованих у тодішній «Радянській Волині» знімків її головний редактор світлої пам’яті Полікарп Шафета сказав йому при зустрічі: «Мені шкода, що ви працюєте не у нас». Та відгукнутися тоді на звабливу пропозицію не міг — вважав, що не зможе без школи, дітей, спорту. А фотографія — це не робота, це — любов…



Яніс Глейдс (у центрі) — кумир та легенда для кількох поколінь фотохудожників.



Волинянка з характером.



Смак дитинства.

Telegram Channel