up-arrow

Важке дитинство ніколи не закінчується

title
Зайшла нещодавно у справах до знайомих, а їхня десятилітня донечка саме ялинку розбирала. Раптом шпичаста верхівка, родом, мабуть, із радянських часів, упала й розбилася. Дитина розгублено завмерла над блискучими друзками, а мама, незважаючи на присутність чужої людини, вибухнула таким «праведним гнівом» — хоч вуха затули. І дурепа, і криворука, і взагалі нічого не вміє і ні до чого не здатна… Дівчинка гірко заплакала й вибігла в іншу кімнату

Валентина ШТИНЬКО, заслужений журналіст України

 

Чи ж варта навіть найдорожча ялинкова прикраса того, щоб так принижувати власну дитину? Цей прикрий епізод хотілося якомога швидше забути, проте не забарився інший. У сквері хлоп'я років 4—5 побігло за голубами, перечепилося і впало. Блакитно–сірий комбінезончик трішки забруднився. Тут же на малюка з лайкою у два голоси накинулися й тато, і мама, вочевидь, забезпечуючи одностайність виховання, а тато, обтрушуючи, ще й по м'якому місцю ляснув. «Дурак і неслух» у їхньому лексиконі були найлагіднішими визначеннями. Подумалося, що, либонь, і їх виховували подібним чином. От і маємо таку собі безперервну ланцюгову реакцію педагогічної й просто людської глупоти і суспільство із непереборними комплексами власної неповноцінності.
Мимоволі пригадалося, як у часи студентства на першому курсі довелося винаймати у Києві квартиру. Втрапила у комуналку на вулиці Саксаганського, де мешкали три єврейські родини. Моя господиня Іда Борисівна, самотня старша пані, й дві сім'ї із дітьми різного віку. Кухня для всіх була спільна, тож мимоволі ставала свідком і з'ясування стосунків, і виховних моментів. Була ще занадто юною, щоб робити якісь узагальнення, але не могла не помітити, що на дітей там ніхто не кричав, тим більше — не піднімав руку. Їх водили у різноманітні гуртки, а на вихідні — обов'язкові походи у театр, на виставки і концерти. Їм, хай і на виплату, купували музичні інструменти. Дарма, що хлопчина–сусід годинами безбожно мучив скрипку, видобуваючи з неї неймовірну какофонію, його матуся за кожної нагоди наголошувала: «Мій Венічка такий талановитий, такий талановитий!»
То вже згодом зрозуміла, що мала можливість бачити зовсім іншу систему виховання, ну дуже відмінну від нашої, української. А неперевершений апофеоз материнської любові, материнської турботи й відповідальності постав зі сторінок автобіографічного роману французького письменника єврейського походження Ромена Гарі «Обіцяння на світанку». (Справжнє прізвище — Роман Кацев). Із раннього дитинства мати героя твердила: «Мій син стане французьким послом, кавалером ордена Почесного легіону, великим актором драми, Ібсеном, Габріелем Д'Аннунціо. Він буде одягатися по–лондонськи!»
А коли син став льотчиком і пішов воювати на фронти Другої світової, мати підтримувала його вірою й молитвою. Відчувши, що дні її вже злічені, а війні все ще нема кінця, вона написала синові десятки життєстверджуючих листів без дат. І попросила приятельку, коли її не стане, регулярно відсилати ці листи на фронт.
Так син майже три роки отримував материнські благословіння, навіть не здогадуючись, що Матері вже нема на цьому світі. Він же, попри численні хвороби, поранення, падіння літаків і стрибки з парашутом, вижив. Вижив, щоб таки втілити материнську мрію й стати і Генконсулом Франції, і військовим дипломатом, і кавалером ордена Почесного легіону, і літературною знаменитістю, єдиним у світі двічі лауреатом престижної Гонкурівської премії…
Будь-який психолог скаже та, зрештою, й самі добре знаємо, що всі наші страхи, комплекси неповноцінності, зневіра у власних силах і можливостях, невміння налагоджувати стосунки із навколишнім світом — родом із дитинства. Не випадково ж відомий польський публіцист Єжи Урбан якось зауважив: «Важке дитинство ніколи не закінчується». Адже «важке дитинство» — це не тільки тоді, коли стріляють, коли нема чого їсти, у що вдягнутися. Це передусім тоді, коли нема любові, нема довіри і підтримки від найрідніших людей. n

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Коли сонце сідає за обрій, стихає метушня і все довкола поринає в обійми ночі, вони ніколи не сплять, а чекають усе нових і нових подорожніх, для яких запалюють свої ліхтарі. Є в їхніх вогнях щось магічне і загадкове, незвідане і тривожне
Учора був День пам’яті українських журналістів. Сьогодні поминаємо засновника «Української правди» Георгія Гонгадзе, викраденого і вбитого 17 років тому. А завтра? Завтра можуть бути «відспівані» в Україні друковані засоби масової інформації — газети, які нікому не продалися
Нещодавно головний спеціаліст сектору туризму департаменту інфраструктури та туризму Волинської облдержадміністрації Станіслав Ольшевський виклав у «Фейсбуці» фотознімки із підписом «Осінній тихий Світязь». Човни на приколі і порожній пляж. Але так само неповторно красиве озеро, яке так полюбилося волинянам і не тільки
Відшуміло першовересневе свято. У всіх воно проходило по–різному. Шахтарський Нововолинськ, як завжди, був урочисто–піднесеним і охайним — скрізь виметено, причепурено, радують око квітучі клумби. Вже вдруге поспіль учні, педагоги, батьки ЗОШ №1 — колегіуму зібралися на новому спортивному майданчику зі штучним покриттям, який облаштовано зусиллями благодійного фонду Ігоря Палиці «Тільки разом» та Нововолинської міської ради
Нещодавно як офіцер запасу проходив медичну комісію. В український військовий квиток вписали мою першу солдатську спеціальність – радіотелеграфіст (або щоб зрозуміліше, то це радист). Здобув я її за радянських часів, перед призовом в армію – весною 1982–го – у Луцькій радіошколі
Чиновники з Міністерства освіти обіцяють, що невдовзі українська школа якісно зміниться, стане більш демократичною, дружньою до дитини І початок цьому поклали уже нинішнього 1 вересня
У річницю вбивства журналіста Павла Шеремета під Міністерством внутрішніх справ у Києві активісти написали правоохоронцям нагадування про нерозкритий злочин, поставили свічки, повісили плакати. А коли медійники з камерами розійшлися, комунальники швидко все прибрали. Вони навіть змили з асфальту графіті «Хто вбив Павла?»
Без пафосу й перебільшення, це було моєю мрією. Хоча взагалі вважаю: бодай одного разу там мусить побувати кожен українець. Аби подякувати за мову «Кобзаря» і помолитися за вічний спочинок Тараса. А ще — пройтися хоч частиною того шляху з Успенської церкви у Каневі на високу Чернечу гору, яким несли перепоховувати прах Т.Г. Шевченка на своїх руках десятки жінок-плакальниць. А ми з редакційними колегами своє духовно-патріотичне паломництво до національного пророка приурочили Дню Незалежності України
Ще з перших зборів, які відбувалися за кілька місяців до того, як дитина мала йти до школи, я отримала цілком реальний привід заслужити імідж мами, якій щось не подобається
У цьому мальовничому селі Луцького району відгуляли ювілейний День села
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ