up-arrow

Важке дитинство ніколи не закінчується

title
Зайшла нещодавно у справах до знайомих, а їхня десятилітня донечка саме ялинку розбирала. Раптом шпичаста верхівка, родом, мабуть, із радянських часів, упала й розбилася. Дитина розгублено завмерла над блискучими друзками, а мама, незважаючи на присутність чужої людини, вибухнула таким «праведним гнівом» — хоч вуха затули. І дурепа, і криворука, і взагалі нічого не вміє і ні до чого не здатна… Дівчинка гірко заплакала й вибігла в іншу кімнату

Валентина ШТИНЬКО, заслужений журналіст України

 

Чи ж варта навіть найдорожча ялинкова прикраса того, щоб так принижувати власну дитину? Цей прикрий епізод хотілося якомога швидше забути, проте не забарився інший. У сквері хлоп'я років 4—5 побігло за голубами, перечепилося і впало. Блакитно–сірий комбінезончик трішки забруднився. Тут же на малюка з лайкою у два голоси накинулися й тато, і мама, вочевидь, забезпечуючи одностайність виховання, а тато, обтрушуючи, ще й по м'якому місцю ляснув. «Дурак і неслух» у їхньому лексиконі були найлагіднішими визначеннями. Подумалося, що, либонь, і їх виховували подібним чином. От і маємо таку собі безперервну ланцюгову реакцію педагогічної й просто людської глупоти і суспільство із непереборними комплексами власної неповноцінності.
Мимоволі пригадалося, як у часи студентства на першому курсі довелося винаймати у Києві квартиру. Втрапила у комуналку на вулиці Саксаганського, де мешкали три єврейські родини. Моя господиня Іда Борисівна, самотня старша пані, й дві сім'ї із дітьми різного віку. Кухня для всіх була спільна, тож мимоволі ставала свідком і з'ясування стосунків, і виховних моментів. Була ще занадто юною, щоб робити якісь узагальнення, але не могла не помітити, що на дітей там ніхто не кричав, тим більше — не піднімав руку. Їх водили у різноманітні гуртки, а на вихідні — обов'язкові походи у театр, на виставки і концерти. Їм, хай і на виплату, купували музичні інструменти. Дарма, що хлопчина–сусід годинами безбожно мучив скрипку, видобуваючи з неї неймовірну какофонію, його матуся за кожної нагоди наголошувала: «Мій Венічка такий талановитий, такий талановитий!»
То вже згодом зрозуміла, що мала можливість бачити зовсім іншу систему виховання, ну дуже відмінну від нашої, української. А неперевершений апофеоз материнської любові, материнської турботи й відповідальності постав зі сторінок автобіографічного роману французького письменника єврейського походження Ромена Гарі «Обіцяння на світанку». (Справжнє прізвище — Роман Кацев). Із раннього дитинства мати героя твердила: «Мій син стане французьким послом, кавалером ордена Почесного легіону, великим актором драми, Ібсеном, Габріелем Д'Аннунціо. Він буде одягатися по–лондонськи!»
А коли син став льотчиком і пішов воювати на фронти Другої світової, мати підтримувала його вірою й молитвою. Відчувши, що дні її вже злічені, а війні все ще нема кінця, вона написала синові десятки життєстверджуючих листів без дат. І попросила приятельку, коли її не стане, регулярно відсилати ці листи на фронт.
Так син майже три роки отримував материнські благословіння, навіть не здогадуючись, що Матері вже нема на цьому світі. Він же, попри численні хвороби, поранення, падіння літаків і стрибки з парашутом, вижив. Вижив, щоб таки втілити материнську мрію й стати і Генконсулом Франції, і військовим дипломатом, і кавалером ордена Почесного легіону, і літературною знаменитістю, єдиним у світі двічі лауреатом престижної Гонкурівської премії…
Будь-який психолог скаже та, зрештою, й самі добре знаємо, що всі наші страхи, комплекси неповноцінності, зневіра у власних силах і можливостях, невміння налагоджувати стосунки із навколишнім світом — родом із дитинства. Не випадково ж відомий польський публіцист Єжи Урбан якось зауважив: «Важке дитинство ніколи не закінчується». Адже «важке дитинство» — це не тільки тоді, коли стріляють, коли нема чого їсти, у що вдягнутися. Це передусім тоді, коли нема любові, нема довіри і підтримки від найрідніших людей. n

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Моє дитинство, яке проходило в так званому віддаленому селі, на самому кордоні з Польщею, було тісно пов’язане з найстарішими членами сім’ї
«Мабуть, євреїв у Локачах не залишилося, але ж люди є…» — майнула болісна думка, коли нещодавно проходила біля меморіалу жертвам голокосту, відкритого, либонь, у перші роки нашої незалежності навпроти містечкового кладовища. Саме тут, як свідчать очевидці, під час Другої світової були розстріляні бранці локачинського гетто
Про продаж землі сільськогосподарського призначення говорять усі. Кожен має що сказати людям. Від партій (як же без них) до відомих співаків та журналістів (новий тренд)
У Луцьку з'явилися феміністки — представниці жіночого руху, які прагнуть рівності у правах із чоловіками. Якщо й були вони раніше, то їх не так добре було помітно, як зараз
Довжелезні черги до Центру надання адміністративних послуг, де оформляють біометричні паспорти, щоранку дивують лучан і мешканців інших міст. У деяких із запровадженням безвізового режиму з ЄС ажіотаж такий, що люди б’ються за місце в «колєйці». І хоч у багатьох взагалі нема можливості виїхати за межі свого села, щоби принаймні пройтися магазинами обласного центру, в нас усе більше набирає обертів такий вид туризму, як торговий. Бо вважають, що за кордоном кращі і вибір товарів, і їхня якість
У кожного воно по–своєму унікальне, неповторне. І не дай Бог хоч на якусь мить пошкодувати, що ти жив не в «той час» чи не в «тих умовах». Адже це означало б кинути, як кажуть, тінь на найдорожче — витоки свого життя…
Літературний жанр подорожніх нотаток зараз не в моді. Його успішно замінили сучасні інтернет–можливості. Блоги, пости – коротко, оперативно, візуально переконливо і ще в доповнення — можливість зворотного зв’язку. Разом із тим друковані видання попри песимізм експертів не вмирають, а навпаки, в умовах жорсткої конкуренції модернізуються, демонструючи інший формат, нові підходи і теми. Поштовхом до написання власних «подорожніх» спостережень після перебування у Німеччині став коментар одного з інтернет–читачів до поста про мої зустрічі в університеті міста Фехта, мовляв, чого туди їздити, ми ж обирали її депутатом, щоб закони приймала. І таки слушно….. Якби не пригадався мені один епізод із нашої вітчизняної історії доби УНР
Безвізовий режим сколихнув Україну, неначе землетрус. Черги за біометричними паспортами свідчать про одне — багато земляків мають намір змінити українське небо на європейське. Пізнавати світ треба, але сьогодні краще поговоримо про те, в якій все ж таки країні ми бажаємо жити – точніше, якою має бути Україна, щоб у ній хотілось жити?
Сьогодні — День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Правильніше сказати, воєн. Просто, у 2000–му, коли в Україні на державному рівні приймали рішення увічнити дату нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз, ніхто й припустити не міг, що і в наш час будуть гинути солдати, відстоюючи свою Батьківщину. Чому ж не спрацював колективний імунітет самозахисту, чому впритул не розгледіли агресора, не діяли на випередження?
Двоє ковельчан допомогли поліцейським затримати зловмисника, який побив та пограбував 89-річного волинянина. Т.в.о. начальника Ковельського відділу поліції Василь Бучинський за особистий внесок у боротьбі зі злочинністю вручив подяки 26-річним жителям міста Ковеля – Горгуну Максиму та Прокопчуку Артему
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ