up-arrow

Важке дитинство ніколи не закінчується

title
Зайшла нещодавно у справах до знайомих, а їхня десятилітня донечка саме ялинку розбирала. Раптом шпичаста верхівка, родом, мабуть, із радянських часів, упала й розбилася. Дитина розгублено завмерла над блискучими друзками, а мама, незважаючи на присутність чужої людини, вибухнула таким «праведним гнівом» — хоч вуха затули. І дурепа, і криворука, і взагалі нічого не вміє і ні до чого не здатна… Дівчинка гірко заплакала й вибігла в іншу кімнату

Валентина ШТИНЬКО, заслужений журналіст України

 

Чи ж варта навіть найдорожча ялинкова прикраса того, щоб так принижувати власну дитину? Цей прикрий епізод хотілося якомога швидше забути, проте не забарився інший. У сквері хлоп'я років 4—5 побігло за голубами, перечепилося і впало. Блакитно–сірий комбінезончик трішки забруднився. Тут же на малюка з лайкою у два голоси накинулися й тато, і мама, вочевидь, забезпечуючи одностайність виховання, а тато, обтрушуючи, ще й по м'якому місцю ляснув. «Дурак і неслух» у їхньому лексиконі були найлагіднішими визначеннями. Подумалося, що, либонь, і їх виховували подібним чином. От і маємо таку собі безперервну ланцюгову реакцію педагогічної й просто людської глупоти і суспільство із непереборними комплексами власної неповноцінності.
Мимоволі пригадалося, як у часи студентства на першому курсі довелося винаймати у Києві квартиру. Втрапила у комуналку на вулиці Саксаганського, де мешкали три єврейські родини. Моя господиня Іда Борисівна, самотня старша пані, й дві сім'ї із дітьми різного віку. Кухня для всіх була спільна, тож мимоволі ставала свідком і з'ясування стосунків, і виховних моментів. Була ще занадто юною, щоб робити якісь узагальнення, але не могла не помітити, що на дітей там ніхто не кричав, тим більше — не піднімав руку. Їх водили у різноманітні гуртки, а на вихідні — обов'язкові походи у театр, на виставки і концерти. Їм, хай і на виплату, купували музичні інструменти. Дарма, що хлопчина–сусід годинами безбожно мучив скрипку, видобуваючи з неї неймовірну какофонію, його матуся за кожної нагоди наголошувала: «Мій Венічка такий талановитий, такий талановитий!»
То вже згодом зрозуміла, що мала можливість бачити зовсім іншу систему виховання, ну дуже відмінну від нашої, української. А неперевершений апофеоз материнської любові, материнської турботи й відповідальності постав зі сторінок автобіографічного роману французького письменника єврейського походження Ромена Гарі «Обіцяння на світанку». (Справжнє прізвище — Роман Кацев). Із раннього дитинства мати героя твердила: «Мій син стане французьким послом, кавалером ордена Почесного легіону, великим актором драми, Ібсеном, Габріелем Д'Аннунціо. Він буде одягатися по–лондонськи!»
А коли син став льотчиком і пішов воювати на фронти Другої світової, мати підтримувала його вірою й молитвою. Відчувши, що дні її вже злічені, а війні все ще нема кінця, вона написала синові десятки життєстверджуючих листів без дат. І попросила приятельку, коли її не стане, регулярно відсилати ці листи на фронт.
Так син майже три роки отримував материнські благословіння, навіть не здогадуючись, що Матері вже нема на цьому світі. Він же, попри численні хвороби, поранення, падіння літаків і стрибки з парашутом, вижив. Вижив, щоб таки втілити материнську мрію й стати і Генконсулом Франції, і військовим дипломатом, і кавалером ордена Почесного легіону, і літературною знаменитістю, єдиним у світі двічі лауреатом престижної Гонкурівської премії…
Будь-який психолог скаже та, зрештою, й самі добре знаємо, що всі наші страхи, комплекси неповноцінності, зневіра у власних силах і можливостях, невміння налагоджувати стосунки із навколишнім світом — родом із дитинства. Не випадково ж відомий польський публіцист Єжи Урбан якось зауважив: «Важке дитинство ніколи не закінчується». Адже «важке дитинство» — це не тільки тоді, коли стріляють, коли нема чого їсти, у що вдягнутися. Це передусім тоді, коли нема любові, нема довіри і підтримки від найрідніших людей. n

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
У «Фейсбуці» подивилася нещодавно відеоролик, героями якого були учасники експерименту — підлітки віком 11—12 років
2005 рік для мого невеличкого прибузького Млинища Іваничівського району став мало не історичним — у село прийшло блакитне паливо. Скільки-то було радості!
«Перше квітня – брехня всесвітня!» – влучний вираз, відомий чи не кожному ще з дитинства. Цього дня згадую свою першу справді велику брехню. До того ж, зовсім не «першоквітневу» та ще й «міжнародного масштабу»
Стихійні звалища побутових відходів у лісах і лісосмугах, прилеглих до населених пунктів, на полях, берегах річок стали вже звичними
Коли кілька років тому довелося лікуватись в одному з медичних закладів Львова, то спеціально зробив кілька фото цієї установи, бо подумав, що мені не повірять «на слово», коли просто перекажу те, що бачив. Якщо коротко, то ремонт у цій будівлі не робився з часів Австрії, коли її побудували, або десь зі сталінських чи хрущовських. Трухляві віконні рами, які тримались на «чесному слові», побита плитка, яка давно відлетіла і просто валялася на підлозі, доповнювались абсолютно чорними від цвілі стінами в туалеті і не тільки
Невеличке містечко поблизу Рівного, в якому я досі ніколи не бувала, завжди асоціювалось у мене із дизель-поїздом сполученням Ковель — Здолбунів і початком мого студентства. Тоді, у середині 90-х, у той «здолбунівський» дизель ще треба було мати щастя влізти. Єдиний надійний транспорт, який підвозив студентів обох областей, а також дачників, пенсіонерів, торгашів, їхні картаті торби й знаряддя праці, замотані в газети, та набиті порожніми слоїками студентські валізки. Все це створювало таку «масовку» у вагонах, що навіть у тамбурі стояти було непереливки. Час від часу чергова «Вєрка Сердючка» намагалася зловити зайця без квитка чи роззяву без студентського і грізно наголошувала, щоб відійшли від стоп-крана. Після того «здолбунівського» обов'язково у когось зникав із сумки гаманець, а валізка зі слоїками була прорізана чимось гострим. Я виходила на своїй станції, наче з душової кабіни, а дизель прямував собі далі, до кінцевої
Про нелегальний видобуток янтарю писано–переписано. Якщо вірити офіційним джерелам, то масштаби лиха нібито зменшилися. Хоча насправді безлад продовжується й далі. Про це свідчать хоча б регулярні повідомлення про затримання чергової партії сонячного каменю то прикордонниками, то поліцією, то СБУ. Всі по черзі ловлять копачів, перевізників та обробників, але від того нічого принципово не змінюється, Чому — зрозуміло. Владна верхівка просто не хоче навести лад. Бурштинові гроші теж не пахнуть
Сконцентрувати погляд на чотирьох крапках у центрі чорно-білої клякси з абсолютно несиметричними межами, а потім підвести погляд на стіну і, часто покліпуючи, побачити справжнє диво — рекомендують користувачі соціальних мереж. І як би незвично не виглядало — чи то якийсь «правильний» масажер для очей, чи мотиватор для підсилення віри у щось надзвичайне спрацьовує – звівши погляд, дійсно бачиш неймовірне – образ Христа Спасителя
Рівно два тижні залишається до дати, якої чекають тисячі людей із серцево-судинними захворюваннями, цукровим діабетом ІІ типу, бронхіальною астмою. Але бігти до аптек їм у День сміху чиновники не радять. Дай Бог, щоб обіцяна програма реімбурсації (відшкодування вартості препаратів) реально запрацювала хоча б із травня
Біля могили спочилого митрополита досі читають цілодобово Псалтир, а в храмі села Галина Воля щодня служать панахиду
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ