up-arrow

Важке дитинство ніколи не закінчується

title
Зайшла нещодавно у справах до знайомих, а їхня десятилітня донечка саме ялинку розбирала. Раптом шпичаста верхівка, родом, мабуть, із радянських часів, упала й розбилася. Дитина розгублено завмерла над блискучими друзками, а мама, незважаючи на присутність чужої людини, вибухнула таким «праведним гнівом» — хоч вуха затули. І дурепа, і криворука, і взагалі нічого не вміє і ні до чого не здатна… Дівчинка гірко заплакала й вибігла в іншу кімнату

Валентина ШТИНЬКО, заслужений журналіст України

 

Чи ж варта навіть найдорожча ялинкова прикраса того, щоб так принижувати власну дитину? Цей прикрий епізод хотілося якомога швидше забути, проте не забарився інший. У сквері хлоп'я років 4—5 побігло за голубами, перечепилося і впало. Блакитно–сірий комбінезончик трішки забруднився. Тут же на малюка з лайкою у два голоси накинулися й тато, і мама, вочевидь, забезпечуючи одностайність виховання, а тато, обтрушуючи, ще й по м'якому місцю ляснув. «Дурак і неслух» у їхньому лексиконі були найлагіднішими визначеннями. Подумалося, що, либонь, і їх виховували подібним чином. От і маємо таку собі безперервну ланцюгову реакцію педагогічної й просто людської глупоти і суспільство із непереборними комплексами власної неповноцінності.
Мимоволі пригадалося, як у часи студентства на першому курсі довелося винаймати у Києві квартиру. Втрапила у комуналку на вулиці Саксаганського, де мешкали три єврейські родини. Моя господиня Іда Борисівна, самотня старша пані, й дві сім'ї із дітьми різного віку. Кухня для всіх була спільна, тож мимоволі ставала свідком і з'ясування стосунків, і виховних моментів. Була ще занадто юною, щоб робити якісь узагальнення, але не могла не помітити, що на дітей там ніхто не кричав, тим більше — не піднімав руку. Їх водили у різноманітні гуртки, а на вихідні — обов'язкові походи у театр, на виставки і концерти. Їм, хай і на виплату, купували музичні інструменти. Дарма, що хлопчина–сусід годинами безбожно мучив скрипку, видобуваючи з неї неймовірну какофонію, його матуся за кожної нагоди наголошувала: «Мій Венічка такий талановитий, такий талановитий!»
То вже згодом зрозуміла, що мала можливість бачити зовсім іншу систему виховання, ну дуже відмінну від нашої, української. А неперевершений апофеоз материнської любові, материнської турботи й відповідальності постав зі сторінок автобіографічного роману французького письменника єврейського походження Ромена Гарі «Обіцяння на світанку». (Справжнє прізвище — Роман Кацев). Із раннього дитинства мати героя твердила: «Мій син стане французьким послом, кавалером ордена Почесного легіону, великим актором драми, Ібсеном, Габріелем Д'Аннунціо. Він буде одягатися по–лондонськи!»
А коли син став льотчиком і пішов воювати на фронти Другої світової, мати підтримувала його вірою й молитвою. Відчувши, що дні її вже злічені, а війні все ще нема кінця, вона написала синові десятки життєстверджуючих листів без дат. І попросила приятельку, коли її не стане, регулярно відсилати ці листи на фронт.
Так син майже три роки отримував материнські благословіння, навіть не здогадуючись, що Матері вже нема на цьому світі. Він же, попри численні хвороби, поранення, падіння літаків і стрибки з парашутом, вижив. Вижив, щоб таки втілити материнську мрію й стати і Генконсулом Франції, і військовим дипломатом, і кавалером ордена Почесного легіону, і літературною знаменитістю, єдиним у світі двічі лауреатом престижної Гонкурівської премії…
Будь-який психолог скаже та, зрештою, й самі добре знаємо, що всі наші страхи, комплекси неповноцінності, зневіра у власних силах і можливостях, невміння налагоджувати стосунки із навколишнім світом — родом із дитинства. Не випадково ж відомий польський публіцист Єжи Урбан якось зауважив: «Важке дитинство ніколи не закінчується». Адже «важке дитинство» — це не тільки тоді, коли стріляють, коли нема чого їсти, у що вдягнутися. Це передусім тоді, коли нема любові, нема довіри і підтримки від найрідніших людей. n

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Хлопчик років десяти в гумових чобітках ішов сільською дорогою. Мабуть, зі школи. Зупинився біля великої калюжі з розталого снігу, що так і манила зміряти глибину. Я вловила його настрій (в дитинстві теж міряла калюжі) і міркувала — що ж робитиме? Став озиратися, а тоді із задоволеним виглядом, що ніхто його не бачить, ступив у воду майже до верху чобіт, находився вволю і вийшов лише, як калюжа почала міліти. Полегшено зітхаю і, наче змовившись із хлопчаком у його авантюрі, всміхаюся йому з авта. Мама б побачила — точно б насварила, як і я своїх
Спочатку ми — наївні дилетанти — розкрутили розетки, розібрали плафони, простукали чавунні батареї, але, ясна річ, у кімнаті № 313 шостого гуртожитку, що й нині стоїть на вулиці Ломоносова в Києві, нічого не знайшли, крім чималої колонії тарганів за шафою. КДБ працював набагато професійніше й слідів не залишав
Телевізійники «країни, яка будує комунізм», любили показувати бійки у парламентах країн «загниваючого капіталізму». Мовляв, цирк та й годі. Тепер маємо власний
Навіть на Волині, де споконвічно бузьки не лінувались носити дітей, тепер у церквах частіше відспівують померлих, аніж хрестять новонароджених. Чисельність населення в Україні скорочується, і живемо ми на 10 років менше, ніж у країнах Європейського Союзу. Звинувачуємо (і справедливо) державу, владу, медицину... Кого завгодно, тільки не себе
В Україні вперше виплатили підвищену мінімальну зарплату у 3200 гривень. За словами Президента, її отримали 4 мільйони чоловік. Торік у грудні ці люди мали 1600, тож крок нібито гуманний. Однак дуже б хотілося, щоб, підвищуючи зарплати, хтось стежив і за цінами. На жаль, у нас такої служби немає. В країні ринкової економіки хто скільки хоче, стільки на ціннику й напише. А чому й ні? Споживач заплатить за все
Під час візиту в Литву разом із волинськими фермерами спілкувалися з тамтешнім куратором і гідом нашої делегації Сігітою Сервініснайте не лише на теми агропромислового розвитку. Жінка розповіла, що рідко бачить сина, бо той працює в Англії. Для балтійської країни це ціла проблема — багато литовської молоді виїжджає на роботу в розвиненіші країни ЄС. Україна, звісно, не Литва. Проте й у нас є подібна тенденція
Події в Авдіївці, що тривають протягом останнього тижня, знову сколихнули суспільство: вмикаємо телевізор і цикаємо на дітей, аби не заважали послухати звіт із найгарячішої точки на Сході, активізуємося навколо збору допомоги для військовослужбовців та цивільних, перед роботою поспішаємо занести речі в пункти прийому гуманітарної допомоги для мешканців фронтової зони. І невпинно молимося — за мир і здоров’я наших захисників
У жовтні 1978 року в моє рідне прибузьке село Млинище Іваничівського району пустили рейсовий автобус. Тоді я навчалася у школі, але добре пам'ятаю: щастю моїх земляків не було меж. Адже чимало жителів села добиралися на роботу до Нововолинська хто велосипедом, хто пішки. Тож новий транспорт слугував нам, учням, за «шкільний» автобус, яким їхали за три кілометри в сусідній Поромів. І хоч зранку та й післяобідньої пори в «пазік» набивалося пасажирів, як у банці оселедців, 5 чи 15 копійок до міста платили із задоволенням
На Волині затримано організовану злочинну групу, яка вчинила розбійний напад на страхового агента
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ