up-arrow

Українці завойовують Польщу

title
Під час візиту в Литву разом із волинськими фермерами спілкувалися з тамтешнім куратором і гідом нашої делегації Сігітою Сервініснайте не лише на теми агропромислового розвитку. Жінка розповіла, що рідко бачить сина, бо той працює в Англії. Для балтійської країни це ціла проблема — багато литовської молоді виїжджає на роботу в розвиненіші країни ЄС. Україна, звісно, не Литва. Проте й у нас є подібна тенденція

Сергій НАУМУК,
заступник головного редактора газети «Волинь-нова»


Чимало наших співвітчизників, насамперед молоді, також вибралося на заробітки в інші країни. Чиновники МЗС кажуть, що нині близько 5 мільйонів громадян легально перебувають за кордоном. Східноєвропейські країни давно зрозуміли, що українці у своїй масі не ледачі, а дуже працьовиті та відповідальні. Це сказав не українець, а керівник Союзу підприємців і роботодавців Польщі Цезар Казмерчак. Саме у цій країні найбільше наших заробітчан.
Тож навіть коли хотіли ускладнити правила щодо влаштування іноземців на роботу у Польщі (замість заяв роботодавців передбачалося, що необхідний дозвіл районного бюро праці), то це так просто не пройшло. Відкладення нововведень пояснили тим, що поправки до закону дуже кардинальні та складні, потрібний додатковий аналіз. Бо невдоволеними були не лише українські заробітчани, але й польські підприємці. Адже наших співвітчизників беруть на роботу не з доброго дива — чимало поляків майнули далі на захід, а вакансії залишилися і працювати комусь треба. Не одного заробітчанина роботодавці ласкаво просять приїхати ще.
Тим часом політики сусідньої країни кидають вогнем-блискавицею у бік України і звинувачують у різних «ізмах» (хоча іноді й самі тим грішать). Послухати польських популістів, то гірших людей, аніж українці немає. Хоча бізнесмени, особливо аграрного спрямування, зовсім іншого переконання. Бо грати на національних почуттях — це одне, а мати дешеву найману робочу силу — інше. Ні для кого не секрет, що українці зазвичай виконують найменш оплачувану роботу або за менші гроші, аніж поляки.
Тому досить кумедно виглядає: поки польські політики грозяться у бік України, цілі галузі бізнесу вже не уявляють життя без українських працівників. Це годі заперечити. І поки Качинський заявляє, що українці «перевершили німців у жорстокості проти поляків», українці дедалі більше завойовують Польщу. Не тільки визнаною працьовитістю, але й тим, що стали необхідними їхній економіці. Бо залежність роботодавця і найманого працівника взаємна, особливо, якщо немає альтернативи. n

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Моє дитинство, яке проходило в так званому віддаленому селі, на самому кордоні з Польщею, було тісно пов’язане з найстарішими членами сім’ї
«Мабуть, євреїв у Локачах не залишилося, але ж люди є…» — майнула болісна думка, коли нещодавно проходила біля меморіалу жертвам голокосту, відкритого, либонь, у перші роки нашої незалежності навпроти містечкового кладовища. Саме тут, як свідчать очевидці, під час Другої світової були розстріляні бранці локачинського гетто
Про продаж землі сільськогосподарського призначення говорять усі. Кожен має що сказати людям. Від партій (як же без них) до відомих співаків та журналістів (новий тренд)
У Луцьку з'явилися феміністки — представниці жіночого руху, які прагнуть рівності у правах із чоловіками. Якщо й були вони раніше, то їх не так добре було помітно, як зараз
Довжелезні черги до Центру надання адміністративних послуг, де оформляють біометричні паспорти, щоранку дивують лучан і мешканців інших міст. У деяких із запровадженням безвізового режиму з ЄС ажіотаж такий, що люди б’ються за місце в «колєйці». І хоч у багатьох взагалі нема можливості виїхати за межі свого села, щоби принаймні пройтися магазинами обласного центру, в нас усе більше набирає обертів такий вид туризму, як торговий. Бо вважають, що за кордоном кращі і вибір товарів, і їхня якість
У кожного воно по–своєму унікальне, неповторне. І не дай Бог хоч на якусь мить пошкодувати, що ти жив не в «той час» чи не в «тих умовах». Адже це означало б кинути, як кажуть, тінь на найдорожче — витоки свого життя…
Літературний жанр подорожніх нотаток зараз не в моді. Його успішно замінили сучасні інтернет–можливості. Блоги, пости – коротко, оперативно, візуально переконливо і ще в доповнення — можливість зворотного зв’язку. Разом із тим друковані видання попри песимізм експертів не вмирають, а навпаки, в умовах жорсткої конкуренції модернізуються, демонструючи інший формат, нові підходи і теми. Поштовхом до написання власних «подорожніх» спостережень після перебування у Німеччині став коментар одного з інтернет–читачів до поста про мої зустрічі в університеті міста Фехта, мовляв, чого туди їздити, ми ж обирали її депутатом, щоб закони приймала. І таки слушно….. Якби не пригадався мені один епізод із нашої вітчизняної історії доби УНР
Безвізовий режим сколихнув Україну, неначе землетрус. Черги за біометричними паспортами свідчать про одне — багато земляків мають намір змінити українське небо на європейське. Пізнавати світ треба, але сьогодні краще поговоримо про те, в якій все ж таки країні ми бажаємо жити – точніше, якою має бути Україна, щоб у ній хотілось жити?
Сьогодні — День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Правильніше сказати, воєн. Просто, у 2000–му, коли в Україні на державному рівні приймали рішення увічнити дату нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз, ніхто й припустити не міг, що і в наш час будуть гинути солдати, відстоюючи свою Батьківщину. Чому ж не спрацював колективний імунітет самозахисту, чому впритул не розгледіли агресора, не діяли на випередження?
Двоє ковельчан допомогли поліцейським затримати зловмисника, який побив та пограбував 89-річного волинянина. Т.в.о. начальника Ковельського відділу поліції Василь Бучинський за особистий внесок у боротьбі зі злочинністю вручив подяки 26-річним жителям міста Ковеля – Горгуну Максиму та Прокопчуку Артему
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ