up-arrow

Живемо по-новому: хто скільки хоче, стільки на ціннику й напише

title
В Україні вперше виплатили підвищену мінімальну зарплату у 3200 гривень. За словами Президента, її отримали 4 мільйони чоловік. Торік у грудні ці люди мали 1600, тож крок нібито гуманний. Однак дуже б хотілося, щоб, підвищуючи зарплати, хтось стежив і за цінами. На жаль, у нас такої служби немає. В країні ринкової економіки хто скільки хоче, стільки на ціннику й напише. А чому й ні? Споживач заплатить за все

Тамара ТРОФИМЧУК,
відповідальний секретар
газети «Волинь–нова»

 

Звісно, з «мінімалкою» треба щось робити, адже вона не змінювалася з часу Майдану. Хоча інфляція була величезна, гривня знецінилася втричі, одні комунальні тарифи зросли у 6—7 разів. Тому підвищення — лише невелика компенсація за злидні, які найбідніша частина населення терпіла три роки. Ще один позитив цього рішення — спроба вплинути на зарплати «у конвертах». Цим, як і раніше, грішать чимало фірм, переважно багатих. Одну частину — мінімальну — вони платять легально, а втричі більшу решту видають таємно. Такий працівник має гроші, може оформити субсидію, фірма не сплачує нарахувань на високу зарплату. Словом, добре всім, крім держави.
Ситуацію давно треба було виправляти, але робити це акуратно. Бо економіка – система чутлива, будь–яке втручання в неї призводить до інфляції та девальвації. Влада це нібито розуміла, та вийшло, як завжди. Під приводом зростання «мінімалки» поповзли вгору і ціни. Хто тільки сьогодні не намагається урвати щось у бідної людини, в якої стало на кілька сотень більше! Подорожчали продукти, послуги (підрубити штани вже коштує 50 гривень), телефон стаціонарний і мобільний. Якщо скласти докупи все, що зросло в ціні після підвищення, боюся, витрати власників «мінімалки» стануть більшими, ніж були до нього.
…На речовому базарі «Завокзальний» — тиша. Ціни все вищі, покупців усе менше. Останнім часом на «Варшавку» ходжу, як на екскурсію. Подивлюся–подивлюся, та й повернуся ні з чим. Купую тільки те, без чого не обійтися. Потішити себе новою річчю можу хіба в уяві. Від цифр на цінниках перехоплює подих: добротні жіночі брюки — півтори тисячі! Скажете, купуй дешевші. Пробувала, дякую. 600 гривень заплатила, а вистачило на неповний місяць. Потягнула штанину — тканина розповзлася. Пробувала зашити, але кравчиня порадила: краще викиньте, ремонту це не підлягає.
«Купуйте костюми, ми ціни ще не піднімали», — переконує продавець чоловічого одягу. Він хоче бути люб’язним, але знову наступає на хворий мозоль: дешевий, за його словами, костюм коштує 2500 гривень. Наші підприємці зараз стають схожими на жителів приморських селищ Півдня України. Коли там починається курортний сезон, на них нападає «грошова лихоманка». Щоб витиснути з відпочивальника останні соки, ціни на все піднімають удвічі. Не знаю, чи дає це економічний ефект, бо ж немає сенсу платити за кавуни на морі дорожче, ніж у Луцьку. Але дивує саме намагання зробити так, щоб людина після відпочинку поверталася додому боса, гола і пішки.
Найбільш дражлива проблема сьогодні — транспорт. Ще наприкінці минулого року перевізники розпочали кампанію за підвищення ціни в маршрутках. Власники нарікають, що три гривні за проїзд — невигідно, треба п’ять. І це при тому, що маршрутки переповнені, бо ходять значно рідше. Особисто я вже забула, коли їхала на роботу сидячи. Завжди стоїш на одній нозі в тисняві салону, де поміщається 22 сидячих і ще стільки ж стоячих пасажирів. Мабуть, це вже на рівні рефлексу: у людей з’явилися гроші – хай поділяться. Хоча квиточків ніхто не дає і ніхто не контролює. Бо хтось за це бере собі на лапу…

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Хлопчик років десяти в гумових чобітках ішов сільською дорогою. Мабуть, зі школи. Зупинився біля великої калюжі з розталого снігу, що так і манила зміряти глибину. Я вловила його настрій (в дитинстві теж міряла калюжі) і міркувала — що ж робитиме? Став озиратися, а тоді із задоволеним виглядом, що ніхто його не бачить, ступив у воду майже до верху чобіт, находився вволю і вийшов лише, як калюжа почала міліти. Полегшено зітхаю і, наче змовившись із хлопчаком у його авантюрі, всміхаюся йому з авта. Мама б побачила — точно б насварила, як і я своїх
Спочатку ми — наївні дилетанти — розкрутили розетки, розібрали плафони, простукали чавунні батареї, але, ясна річ, у кімнаті № 313 шостого гуртожитку, що й нині стоїть на вулиці Ломоносова в Києві, нічого не знайшли, крім чималої колонії тарганів за шафою. КДБ працював набагато професійніше й слідів не залишав
Телевізійники «країни, яка будує комунізм», любили показувати бійки у парламентах країн «загниваючого капіталізму». Мовляв, цирк та й годі. Тепер маємо власний
Навіть на Волині, де споконвічно бузьки не лінувались носити дітей, тепер у церквах частіше відспівують померлих, аніж хрестять новонароджених. Чисельність населення в Україні скорочується, і живемо ми на 10 років менше, ніж у країнах Європейського Союзу. Звинувачуємо (і справедливо) державу, владу, медицину... Кого завгодно, тільки не себе
Під час візиту в Литву разом із волинськими фермерами спілкувалися з тамтешнім куратором і гідом нашої делегації Сігітою Сервініснайте не лише на теми агропромислового розвитку. Жінка розповіла, що рідко бачить сина, бо той працює в Англії. Для балтійської країни це ціла проблема — багато литовської молоді виїжджає на роботу в розвиненіші країни ЄС. Україна, звісно, не Литва. Проте й у нас є подібна тенденція
Зайшла нещодавно у справах до знайомих, а їхня десятилітня донечка саме ялинку розбирала. Раптом шпичаста верхівка, родом, мабуть, із радянських часів, упала й розбилася. Дитина розгублено завмерла над блискучими друзками, а мама, незважаючи на присутність чужої людини, вибухнула таким «праведним гнівом» — хоч вуха затули. І дурепа, і криворука, і взагалі нічого не вміє і ні до чого не здатна… Дівчинка гірко заплакала й вибігла в іншу кімнату
Події в Авдіївці, що тривають протягом останнього тижня, знову сколихнули суспільство: вмикаємо телевізор і цикаємо на дітей, аби не заважали послухати звіт із найгарячішої точки на Сході, активізуємося навколо збору допомоги для військовослужбовців та цивільних, перед роботою поспішаємо занести речі в пункти прийому гуманітарної допомоги для мешканців фронтової зони. І невпинно молимося — за мир і здоров’я наших захисників
У жовтні 1978 року в моє рідне прибузьке село Млинище Іваничівського району пустили рейсовий автобус. Тоді я навчалася у школі, але добре пам'ятаю: щастю моїх земляків не було меж. Адже чимало жителів села добиралися на роботу до Нововолинська хто велосипедом, хто пішки. Тож новий транспорт слугував нам, учням, за «шкільний» автобус, яким їхали за три кілометри в сусідній Поромів. І хоч зранку та й післяобідньої пори в «пазік» набивалося пасажирів, як у банці оселедців, 5 чи 15 копійок до міста платили із задоволенням
На Волині затримано організовану злочинну групу, яка вчинила розбійний напад на страхового агента
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ