up-arrow

Живемо по-новому: хто скільки хоче, стільки на ціннику й напише

title
В Україні вперше виплатили підвищену мінімальну зарплату у 3200 гривень. За словами Президента, її отримали 4 мільйони чоловік. Торік у грудні ці люди мали 1600, тож крок нібито гуманний. Однак дуже б хотілося, щоб, підвищуючи зарплати, хтось стежив і за цінами. На жаль, у нас такої служби немає. В країні ринкової економіки хто скільки хоче, стільки на ціннику й напише. А чому й ні? Споживач заплатить за все

Тамара ТРОФИМЧУК,
відповідальний секретар
газети «Волинь–нова»

 

Звісно, з «мінімалкою» треба щось робити, адже вона не змінювалася з часу Майдану. Хоча інфляція була величезна, гривня знецінилася втричі, одні комунальні тарифи зросли у 6—7 разів. Тому підвищення — лише невелика компенсація за злидні, які найбідніша частина населення терпіла три роки. Ще один позитив цього рішення — спроба вплинути на зарплати «у конвертах». Цим, як і раніше, грішать чимало фірм, переважно багатих. Одну частину — мінімальну — вони платять легально, а втричі більшу решту видають таємно. Такий працівник має гроші, може оформити субсидію, фірма не сплачує нарахувань на високу зарплату. Словом, добре всім, крім держави.
Ситуацію давно треба було виправляти, але робити це акуратно. Бо економіка – система чутлива, будь–яке втручання в неї призводить до інфляції та девальвації. Влада це нібито розуміла, та вийшло, як завжди. Під приводом зростання «мінімалки» поповзли вгору і ціни. Хто тільки сьогодні не намагається урвати щось у бідної людини, в якої стало на кілька сотень більше! Подорожчали продукти, послуги (підрубити штани вже коштує 50 гривень), телефон стаціонарний і мобільний. Якщо скласти докупи все, що зросло в ціні після підвищення, боюся, витрати власників «мінімалки» стануть більшими, ніж були до нього.
…На речовому базарі «Завокзальний» — тиша. Ціни все вищі, покупців усе менше. Останнім часом на «Варшавку» ходжу, як на екскурсію. Подивлюся–подивлюся, та й повернуся ні з чим. Купую тільки те, без чого не обійтися. Потішити себе новою річчю можу хіба в уяві. Від цифр на цінниках перехоплює подих: добротні жіночі брюки — півтори тисячі! Скажете, купуй дешевші. Пробувала, дякую. 600 гривень заплатила, а вистачило на неповний місяць. Потягнула штанину — тканина розповзлася. Пробувала зашити, але кравчиня порадила: краще викиньте, ремонту це не підлягає.
«Купуйте костюми, ми ціни ще не піднімали», — переконує продавець чоловічого одягу. Він хоче бути люб’язним, але знову наступає на хворий мозоль: дешевий, за його словами, костюм коштує 2500 гривень. Наші підприємці зараз стають схожими на жителів приморських селищ Півдня України. Коли там починається курортний сезон, на них нападає «грошова лихоманка». Щоб витиснути з відпочивальника останні соки, ціни на все піднімають удвічі. Не знаю, чи дає це економічний ефект, бо ж немає сенсу платити за кавуни на морі дорожче, ніж у Луцьку. Але дивує саме намагання зробити так, щоб людина після відпочинку поверталася додому боса, гола і пішки.
Найбільш дражлива проблема сьогодні — транспорт. Ще наприкінці минулого року перевізники розпочали кампанію за підвищення ціни в маршрутках. Власники нарікають, що три гривні за проїзд — невигідно, треба п’ять. І це при тому, що маршрутки переповнені, бо ходять значно рідше. Особисто я вже забула, коли їхала на роботу сидячи. Завжди стоїш на одній нозі в тисняві салону, де поміщається 22 сидячих і ще стільки ж стоячих пасажирів. Мабуть, це вже на рівні рефлексу: у людей з’явилися гроші – хай поділяться. Хоча квиточків ніхто не дає і ніхто не контролює. Бо хтось за це бере собі на лапу…

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Будь-яка справа має починатися з любові. Такої філософії навчали мене у дитинстві, цими принципами керуюсь і сьогодні, ступаючи на нові журналістські стежки
Коли отримала листа від 7-річної дівчинки, яка надіслала до «Мультляндії» поезії, відчула дежавю: її твори дуже нагадали за стилем мій перший вірш. Наче побачила себе понад 20 років тому, знову відчула, як раділи тоді батьки… Гарні ті спогади із дитинства, адже завжди зігріті теплом і увагою рідних. Тепер навіть дивуюся, як попри роботу й чимале господарство тато з мамою встигали з нами так багато спілкуватися
Дев’яте травня 2008–го. Запрошую дівчину (яка згодом таки стане моєю дружиною) подивитися «вживу» парад на Хрещатику. На виході зі станції метро «Театральна» усміхнені молоді люди роздають стрічки, які нині одні називають «колорадськими», інші – «георгіївськими». Тоді ж їх, здається, абсолютна більшість ані так, ані інакше не називала
Знаєте, хто це? Так у фантаста Дмитра Глуховського у книзі «Метро 2033» названі бібліотекарі, бо вони занадто розумні для звичайних мутантів, скептизує автор. «… Я бачу в їхніх очах проблиски розуму… А що вони бачать у наших очах, ми не знаємо. Але якщо не бігти, не битися, а просто дивитися їм в очі – між тобою і ними відбувається щось. І вони залишають тобі життя». Звісно, це фантастика, але у найменшій фантастичній повісті ви знайдете великий натяк на реальність
Після закінчення школи ми, майже три десятки однокласників, щиро обіцяли щороку приїжджати на зустрічі випускників. Забігаючи наперед, скажу, що абсолютно всі жодного разу так і не зібралися. На ювілейну річницю покладали великі надії, заздалегідь попередили, готувалися. Збираючись у дорогу, обдзвонила тих, хто жив неподалік. Разом усе ж веселіше їхати. Та на заваді несподівано стала примара надуманої провінційності
Минулого тижня керівництво департаменту освіти Чернівецької облдержадміністрації оприлюднило результати пробного зовнішнього незалежного оцінювання вчителів
Кажуть, тут завжди мертва тиша. Кажуть, тут зупинився час. Кажуть, що нога людини сюди не зможе ступити ще зо дві тисячі років. Але є такі, хто наперекір долі чи то з бажання позмагатися з нею разом із перелітними птахами повертаються з чужини, щоб оселитися на випаленій радіацією землі. Сюди тягне різноманітних екстремалів, переважно молодих людей, фанатів комп’ютерних ігор, які хочуть, крім віртуальних зображень, пройтися закинутими шляхами, відчути себе сталкерами
Щоразу, коли перед Проводами пов'язую свіжі рушнички на батьківських могилах, спливає у пам'яті влучний вислів відомого письменника і публіциста Володимира Яворівського: «Хрести на могилах — як знаки додавання між минулим і майбутнім»
— Тату, мені треба у школу ватно-марлеву пов’язку, — сповістила днями молодша доця. Треба, то й треба. Але виявилося, що у найближчих трьох аптеках їх уже катма. Мабуть, розгребли, подумав я. Мої побоювання підтвердили у наступній аптеці. — Ватно-марлевих пов’язок немає. За сьогодні ви уже п’ятий про них запитуєте, — посміхнулася провізор. — Візьміть медичну маску. Може, вона підійде, а якщо й ні, то не страшно, бо коштує копійки
Крик душі відомого лікаря: педіатр Євген Комаровський в колонці для «Новое время» намагається достукатись до народних депутатів, щоб вони запровадили медичну реформу. Подаємо повністю його текст
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ