up-arrow
ДОБРОГО ВАМ ЗДОРОВ'Я! Архів рубрики

Лікували сина… футболом

title
Олександру Грилюку із села Іванчиці Рожищенського району спорт допоміг справитися з наслідками дитячого церебрального паралічу. 22–річний хлопець зараз працює на заводі «Кромберг енд Шуберт». Не байдикує і вдома: залюбки сідає за кермо трактора, береться за будь–яку чоловічу роботу. Як усі його ровесники, увечері ходить на танці. Але навіть якщо повертається пізно, ранкову чотирикілометрову пробіжку не відміняє

Галина СВІТЛІКОВСЬКА


«Головне — не замикати біду в чотирьох стінах»
Діагноз ДЦП — серйозне випробування для родин, де ростуть хворі діти. Не всім вдається вистояти, нерідко сім'ї розпадаються, матері, залишившись без підтримки, опускають руки, втрачають надію. Сашкові ж у цьому пощастило, його батьки ні на мить не сумнівалися в тому, що за майбутнє сина треба боротися.
Це сьогодні Грилюки мають власний добротний дім, міцне господарство. А тоді, коли у молодого подружжя з'явився первісток, їхнім найбільшим багатством були люблячі серця та дві пари роботящих рук. Але хіба цього мало, щоб будувати своє щастя? Тільки ж доля приготувала молодятам серйозне випробування.
Спочатку здоров'я новонародженого синочка тривоги не викликало. Та через кілька місяців, згадує Людмила Віталіївна, невролог виніс сумний присуд: у хлопчика ДЦП. І ця обставина визначила пріоритети у їхній сім'ї — обоє з чоловіком без зайвих слів і роздумів вирішили зробити все, аби син міг жити повноцінно. Правда, тоді вони ще не усвідомлювали, скільки терпіння і сил їм знадобиться.

Хотілося довести всім, і собі в першу чергу, що нічим не гірший від інших. Звичайно, самотужки я б нічого не досяг, але мені пощастило з батьками і тренерами.

— Спочатку лікувалися у Степана Степановича Глушнюка в обласній дитячій лікарні, потім по два рази на рік — кількатижневі курси реабілітації у санаторії «Дачному». Кажуть, біда одна не ходить. У чотири роки Саша ошпарився окропом, наслідки важкої опікової травми ускладнили його стан. Тоді якраз народився наш молодший — Володя. Не розповісти, наскільки було тяжко, без допомоги рідних не змогли б справитися, — скупо розповідала Людмила Віталіївна, не вдаючись у подробиці, не рахуючи болючих зарубок на серці.
Упродовж півтора десятка літ періодично працювала із Сашею у санаторії «Дачний» Домка Іларіонівна Боярчук, дуже авторитетний спеціаліст. А поміж тим батьки куди тільки його не возили: і до народних лікарів, і у столичні інститути. Приїжджали до Луцька хірурги з Тули, які бралися допомагати дітям з ДЦП. Фахівці неоднозначно їхню методику оцінювали, але Грилюки вирішили і цим шансом скористатися. Дива не сталося. Утім, на той час Людмила й Олег уже його й не очікували, розуміючи, що навіть маленьке зрушення на краще — це крок уперед. «Головне — не замикати біду в чотирьох стінах, не сидіти, склавши крила», — кажуть мої співрозмовники.
— Коли я пішов до школи, то це був для мене великий моральний удар. Малі діти не люблять «не таких, як усі». Спочатку не дуже сприймали мене, часом насміхалися. Напевне, той період був найважчим, — долучається до розмови Олександр. — Хотілося довести всім, і собі в першу чергу, що нічим не гірший від інших. Звичайно, самотужки я б нічого не досяг, але мені пощастило з батьками і тренерами.

Найпалкіша вболівальниця — мама
Судячи з усього, повезло хлопцеві ще й тому, що він народився у селі, де спорт здавна був у пошані. Сусідом Грилюків є 64-річний Леонід Носарчук, майстер спорту з легкої атлетики, який свого часу носив титул найсильнішого спринтера серед сільських спортсменів, був «автором» багатьох рекордів і має чималу кількість медалей, інших нагород. Леонід Михайлович донедавна працював на кафедрі фізичного виховання Луцького технічного університету, нині ж повернувся у рідні Іванчиці.

«Інваспорт» йому дав не тільки медалі, а й багато чого для життя.

— У сусідньому Озденіжі був колись великий стадіон, де часто проводили різні змагання. Усі хлопці захоплювалися футболом. Я з дитячих літ і до сьогоднішнього дня граю, правда, тепер у футзал у команді ветеранів. У нашій окрузі виросло декілька майстрів спорту. Тепер теж є молодь перспективна. От і Саша Грилюк уже може похвалитися медалями, — каже Леонід Носарчук.

Як виявилося, грав у юності у футбол і батько хлопця. Але привела Сашка на футбольне поле мама.
— Якось у санаторії почула про центр фізичної культури і спорту для інвалідів — «Інваспорт», про те, що там працюють підготовлені тренери, які вміють вселити вихованцям впевненість у свої сили. Для таких дітей найважливіше — позбутися комплексів, повірити в себе. Чоловік мене підтримав. Саша тоді ходив у другий клас, добиратися на заняття було непросто, часто Олег вивозив нас кіньми до Ковельської траси, а далі ми їхали до Луцька автобусом. Бувало, люди картоплю копають, а я цілий день на стадіоні сиджу, коли якісь змагання. Олег сам з усією роботою у такі дні мусив справлятися, у нас же — дві корови, хазяйство, город чималий. Але що вдієш, коли господиня — футбольна вболівальниця, — усміхається Людмила.
Хтось, може, й дивувався з їхньої віри в оздоровчу силу спорту. Казали, напевне, у хлопця просто легка форма ДЦП. Але батьки бачили, що син не тільки фізично ставав сильнішим, а й гартував у спортзалі характер, знаходив там друзів, розвивав кругозір. Він уже не почувався «білою вороною» у школі, його кликали поганяти м'яч після уроків, запрошували у свою команду.
— У багатьох містах України я побував завдяки «Інваспорту»: у Євпаторії були на зборах і змаганнях 6 разів, грали в Одесі, Миколаєві, Дніпрі… Перший мій тренер — Оксана Андріївна Рожок, якій я дуже вдячний за те, що навчила любити футбол. А зараз мені пощастило займатися під керівництвом заслуженого тренера України Юрія Васильовича Тимофєєва, — ділиться Саша.
— Як пішов працювати, то часом мусить пропускати тренування. Але старається надолужити вдома. Вранці пробіжиться до Букова, сусіднього села, і назад, ввечері часом із хлопцями м'язи на тренажері розминає. У нашому кутку брати Дмитруки — Діма та Ігор — зі спортом серйозно дружать, Роман Олексійчук у міні–футбол грає, — хвалить сільську молодь Людмила Віталіївна, запевняючи, що готова сина від роботи по господарству звільнити, аби він мав час займатися улюбленим видом спорту.
— Саша і орати, і косити вміє. Влітку, як прийде черга, череду пасе. Молодший син навчається в Ірпіні, то старший тепер за двох мусить допомагати. Але ми не хочемо, щоб він футбол закинув, «Інваспорт» йому дав не тільки медалі, а й багато чого для життя, — підтверджує і глава родини.
Олександру вже час збиратися на роботу. Каже, що на підприємстві йому подобається. Трудовлаштувався сам, знайшовши в інтернеті оголошення. Переконався на власному досвіді, що інвалідність — не привід сидіти і нудитися вдома. Хлопець любить працювати за комп'ютером, а ще йому подобається рибалити, восени — збирати гриби. Але на першому місці — все ж футбол, який допоміг забути про хворобу.


Леонід Носарчук, сусід Сашка, радіє, що є кому продовжувати спортивну славу села.

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Світанок 22 травня 2014-го для Василя Кропиви із села Рокині Луцького району, як і для багатьох його побратимів із 51-ї окремої механізованої бригади, став чорним. З того дня хлопцеві не розвиднілось і досі. У 22 роки він втратив зір, дивом виживши під час нападу проросійських сепаратистів на блокпост. Допомагають юнакові повернути барви світу небайдужі люди в Україні і за її межами
Малюк скаржиться, що болять ніжки. Черевичків не напастися, вже через місяць взуття втрачає форму. Можливо, причина у плоскостопості?
Ця багаторічна рослина родини макових може стати у пригоді при різних захворюваннях. Але вона належить до отруйних і вимагає обережності, тому не забудьте порадитися з лікарем
З такими словами прийшла до редакції лучанка Галина Швайковська, яка оббиває пороги, вболіваючи за внука своєї сестри Василя Рекрута з Горохова
Безсонні ночі біля колиски, тривоги за малюка не найкращим чином впливають на подружнє життя, сексуальні стосунки. Не до любощів жінкам не тільки через втому. Лікарі не рекомендують вагітніти швидше, як через два–три роки після попередніх пологів, щоб зменшити ризик розвитку ускладнень — малокрів’я, кровотеч, затримки розвитку плода. Але не всім вдається спланувати чергове поповнення сім'ї. Медична статистика свідчить, що до 30 відсотків молодих матерів у перший рік після народження дитини приходять на аборт. Як запобігти небажаній вагітності? Як новоспеченим батькам зберегти гармонію в інтимній сфері? Про це запитують читачки «Волині–нової» авторитетного фахівця–гінеколога, заслуженого лікаря України, кандидата медичних наук Тетяну Євгенівну Ткачук
Якраз на Юрія Бог подарував Інні та Володимиру Вілігурським із села Пальче Ківерцівського району синочка. Цю новину у 2007 році оприлюднили чи не всі засоби масової інформації України. Адже вага новонародженого була рекордно великою, а пологи пройшли без ускладнень. Навіть лікарі називали це дивом
Минулого року рівень захворюваності на цю недугу зріс у 7 разів. Лікарі пов’язують таку загрозливу статистику із катастрофічним зниженням обсягів вакцинації дітей. Про це йшла мова під час «круглого столу», що відбувся в управлінні охорони здоров’я облдержадміністрації
Багато хто у селах поповнює сімейний бюджет, продаючи вилущені ядра волоських горіхів, які активно скуповують на ринках і відправляють за кордон. Там, очевидно, знають ціну цим цілющим зернятам. Але і з відходів «виробництва», зокрема з горіхових перетинок, можна виготовити лікувальні настоянки. Я вже декілька років їх використовую і вам раджу
З такими словами прийшла до редакції жителька села Несвіч Луцького району Тетяна Володимирівна Казмірук, сподіваючись на людське милосердя
Крик душі відомого лікаря: педіатр Євген Комаровський в колонці для «Новое время» намагається достукатись до народних депутатів, щоб вони запровадили медичну реформу. Подаємо повністю його текст
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ