up-arrow
ЛЮБИТЬ! НЕ ЛЮБИТЬ Архів рубрики

«Хотіла стримати коханого від війни синами. А він сказав — ​воюватиму заради них»

title
Світлиця Яни і Олега Музичуків у селищі Мар’янівка затишна і весела. Не встигнуть рипнути знадвору двері, як до порога стрічати гостей біжать наввипередки двоє хлопченят. Гарнесенькі, наче промінці, ці дітки схожі відразу на маму і на тата. П’ятилітньому Давидкові його чудесне ім’я вибирала ненька. Другого синочка, якому вже чотири рочки, Матвійком назвав тато, а ось донечку-зіроньку щасливі батьки обоє нарекли прегарним йменням Софія. Дівчинка з’явилася на світ лише чотири місяці тому, а про те, що кохана дружина вагітна третьою дитинкою, тридцятирічний Олег Музичук дізнався в Луганську

Леся ВЛАШИНЕЦЬ

— Недарма ж я приїжджав з війни у короткотермінову відпустку, — жартує мій співрозмовник, обіймаючи люблячим поглядом своє щасливе сімейство.
Розмову починаю з романтичного, що було у їхньому з Яною житті. Вони разом навчалися у школі, але старший на шість років парубок запримітив дівчину у … дитячому садочку. Туди вона приводила свою сестричку, він — дитину старшого брата Анатолія, а жили, як з’ясувалося, на сусідніх вулицях.

Жахливе слово «війна» ми були змушені пояснити синам. Вони, хоч і дуже маленькі, але запам’ятали відразу, що тато йде захищати їх і Україну.

— Почекав, доки мала закінчить школу, і одружився. А чого ж було довго думати, якщо вибрав собі найвродливішу, найспокійнішу і найніжнішу дівчину, — після цих слів, сказаних Олегом просто і щиро, зраділа за його дружину — найщасливіша вона жінка у світі!

Війна на українському Донбасі у долі і цієї сім’ї залишить свій спогад.
— Повістку з військкомату Олегові принесли 29 січня 2015 року. Я взяла її, знаючи наперед, що він не переступить через свою гідність і піде в те пекло. Втішалася думкою, що стримати чоловіка зможуть лише малолітні діти, але у відповідь почула, що воюватиме заради них. Що ще мала сказати?
Тоді жахливе слово «війна» ми були змушені пояснити синам. Вони, хоч і дуже маленькі, але запам’ятали відразу, що тато йде захищати їх і Україну. Давидко просився, щоб я взяла його на полігони у Яворів, а потім — у Мукачеве. Умовляла чекати найріднішого вдома, ридаючи серцем, — Яна зболено переповіла про пережите вже тисячами матерів, дружин, сестер… Після такого чекання навіть у найщасливіших жіночих усмішках тепер завжди зорітиме смуток.
Ще сподівалася, що від мобілізації вбереже хворе чоловікове серце, але зі всіх кабінетів він виходив із вердиктом про те, що здоровий і придатний для несення військової служби.
…Обціловуючи татуся перед від’їздом, сини не розуміли, що на війні він буде довгий рік і три місяці.
Це жахливо, але там теж є порівняння. Якщо на вогняному кордоні у Луганську ще можна було підняти голову, то в Донецьку, куди потрапив через півроку після луганського полум’яного шквалу, обстріли ворога не давали виглянути з окопів. В одному з них застудився, чи то відбиваючи нічну, чи стрічаючи ранкову стрілянину. У госпіталі лікарі діагностували застуду, а від нестерпної різанини у боці приписали … знеболювальну «Ношпу». І «вилікуваний» вогнеметник 128-ї гірсько-піхотної бригади повернувся на передову, щоб уже розвозити солдатам боєприпаси, копати бліндажі й дивитися в очі смерті. Бачитися з нею доводилося часто. Так на очах ворожий снайпер відібрав життя у чоловіка, який екскаватором рив окопи.
Олег відповідав на мої запитання дуже скупо, із блиском ненависті до війни в очах і з любов’ю до найрідніших людей, якими тепер називає ще й воєнних друзів. Довелося йому бути там, куди вдається доїхати далеко не всім волонтерам, їсти під землею нічим не засмачені «державні» каші… Кому — війна, а кому — мати рідна? У холодних окопах українських солдатів гірше куль ранить усвідомлення того, що тепер будуються не лише депутати, а й генерали, та думається їм найперше про свої сім’ї і родини.
…Натомість хата, в якій мешкає демобілізований воїн АТО, явно тіснувата як для подружжя з трьома дітьми. Живуть поки що у двох кімнатках батьківського будинку. В інших потрібен ремонт. Не нарікають, бо мають підсобне господарство. Олег виробляє документи, щоб їхати на заробітки за кордон. Знайти роботу із зарплатою, на яку можна було б утримувати дружину і трьох дітей, у селищі чи в райцентрі майже неможливо. Але Олег тим не переймається, бо батьки змалку навчили всього, що повинен робити в хазяйстві господар. Мама Марія Йосипівна з юності працювала на плодоконсервному заводі, тато Анатолій Володимирович — зварювальником на Горохівській цукроварні, аж доки з цих обох колись потужних підприємств користі для району не залишилося фактично ніякої.
— А діточкам потрібно радіти, — міркує мій співрозмовник-герой. Батько, який своїх синів виростить справжніми чоловіками!

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Оленка народилася серед поля і зірок — батьківська хата трішки вибігла за село і зупинилася на горбочку. Вибавив Оленку дід Ілько. Робота забирала у батька-матері будні, а іноді й вихідні
І ти справді вірила, що я зрадію? – навіть не кричав, а верещав Олексій. – Думала, я прагну стати батьком? А ти мене питала? Ну й що з того, що мені вже скоро тридцять! Я не планую ні розмножуватися, ні одружуватися. Мені подобається бути незалежним. Невже таким дешевим трюком, як вагітність, ти хотіла затягти мене в сімейне ярмо?
Подружжя Тамари та Ігоря Медведєвих живе у селі Олександрія неподалік Рівного. Тут їм надали житло, коли вони створили дитячий будинок сімейного типу. У затишній оселі ми й зустрілися з нашими героями, які, якщо відверто, дуже довго не погоджувалися на цю розмову. Бо коли для когось їхній вчинок — це подвиг, то для них самих — звичайне життя з радощами і клопотами, про які «чи ж варто розповідати»
Із листа українського поета, прозаїка Василя Стуса до свого сина 
У юності автор знаменитої «Енеїди» декілька років навчався у Полтавській духовній семінарії. Потім ще довгенько працював у ній канцеляристом. Нарешті хлопець усвідомив, що духовне життя – не його покликання. Залишивши семінарію, він перебрався у Золотоношу й найнявся домашнім учителем до багатого місцевого землевласника
Щосуботи на світанку бабця Фрося розчиняла тісто, терла мак у макітрі, розпалювала піч і починала чаклувати над своїми неймовірними смаколиками. І не було б у тому нічого дивного, якби чекали на ту солодку випічку онуки, щоразу нетерпляче забігаючи з двору до хати з безкінечними запитаннями: «Бабусю, а ще довго?..» або ж «Ну коли нарешті вони спечуться?» Ні, Фросина Михайлівна вже п’ять літ жила самотою, а її суботніми пиріжками ласувало чи не півсела
9 вересня в одному із рацсів Києва зареєстрував шлюб народний депутат України Сергій Лещенко і діджейка Анастасія Топольська. Місце для весільної вечірки пара вибрала неординарне – оранжерею на ВДНГ
Колись давно не було ні світла, ні темряви, Колись давно не було ні добра, ні зла… Так і зараз, між одним і другим, переймами Десь тоненька грань пролягла. Ми то бачим її, то втрачаємо, Знов знаходимо… Й раз у раз Ми в ілюзії правду вбачаємо: Найчистішу і без прикрас.
Під розлогою березою, що щедро сипала пожовклим листом, на лавчині з костуром у руках грілася на осінньому сонці Параска. Згорблена, у вицвілій квітчастій хустині, вона розгортала палкою опале листя і вдивлялась у нього так пильно, ніби кожен пожовклий лист — це перегорнута сторінка життя, в яку повертала її пам’ять
В останні роки у другій половині вересня заступник директора з науково-дослідної роботи Національного природного парку «Прип’ять—Стохід», член Українського товариства охорони птахів Михайло Васильович має тривале відрядження: цілий місяць він у рекреаційному пункті, що в селі Сваловичі Любешівського району, вивчає міграцію птахів
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ