up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

Про поранення в Афгані рідні Валентина Зелінського дізнаються лише зараз

title
Майже 30 років чоловік не хотів їм про це розповідати

Тетяна БОЯРИН

Афганська війна. Чужа, ніким і нікому не оголошена. Кривава, що принесла смерть в тисячі українських домівок, одягла у вічний смуток згорьованих матерів і передчасно посивілих батьків. Тільки з Волині у складі радянських військ проходили службу в Афганістані 2330 чоловік, з яких 70 загинули, 3 пропали безвісти, 110 стали інвалідами.
Минуло вже майже три десятка років, як вивели з Афганістану контингент тодішніх радянських військ. Але й донині жахливими спогадами відлунює війна в свідомості тих, кому пощастило повернутися живим.
Валентин Зелінський із села Єлизаветин Рожищенського району — найстарший із чотирьох дітей в сім’ї, після закінчення Рожищенської середньої школи № 1 пішов працювати, як батько, на завод «Рожищеферммаш». А невдовзі, 17 травня 1987-го, мав уже повістку на руках.

Навіть в останні хвилини перебування в чужій країні, вже розмістившись на борту літака, вони зазнали атаки з боку моджа­-хедів.

Статний, підтягнутий, спортивний Валентин потрапляє у десантні війська. А далі, як у кіно: п’ять місяців наполегливих військових тренувань у навчальному центрі в Самарканді, що в Узбекистані, і чужа війна в чужій країні. От тільки життя — власне, яке, крім тебе, здається, ніхто й не цінував.
За кілька годин перельоту мирний морозний грудень здався для Валентина і ще двох десятків таких же новобранців (їх відправили в Афганістан у грудні 1987 року) просто пекельним. І не тільки через спекотний клімат невідомої країни, а й від усвідомлення того, що смерть чатує щомиті.
Спочатку Валентин Зелінський потрапив на пересильний пункт у Кабул, вночі вантажним літаком АН‑12 їх переправили в десантно-штурмову бригаду у Кандагар, а вже згодом — на заставу поблизу Кандагара для охорони вертолітного полку та аеродрому.
— Обстрілювали нас переважно вночі, вдень більше за небезпеку від моджахедів діймала неймовірна спека та пісок, який був повсюди — в роті, в очах, на лиці, — розповідає Валентин Михайлович. — Надзвичайною жорстокістю відзначалися нічні вилазки моджахедів. За безпечність одного могла поплатитися ціла застава. Тож намагались не втрачати пильність ні вдень, ні вночі.
Постійна тривога, незвичні перепади температури виснажували бійців фізично. Нелегко було і без моральної підтримки. Бо ж більшість солдатів намагалась приховати від рідних, де перебувають. Не розповідав відразу батькам про те, що на війні, і Валентин Михайлович. Беріг батьківське серце від болю. А в коротеньких солдатських листах додому завжди обнадіював, що все у нього добре, служба йде нормально. Зі скупих розповідей ветерана-афганця розумію, що нелегко даються чоловікові спомини про ту жахливу війну. Коли запитую, чи був страх, відповідає досить лаконічно: «Жити хотілось усім».
Безперечно, був у цих молодих хлопців страх, а ще — був наказ, від якого не можна було відступитись. От і гинули в пісках чужої країни, гідно виконавши свій військовий обов’язок.
На згадку мені приходять рядки поезії «Куди? Навіщо? І чому?» нашого земляка Олексія Будчика, де ліричний герой відверто говорить про те, що наші втрати в цій країні нічим і нікому не виправдати:
Що чоловіком справжнім став,
Зумів відчути.
Але за що я воював –
Вік не збагнути.
Поталанило вижити у пекельному афганському горнилі і Валентину Зелінському. Під час одного з нічних обстрілів від розриву міни Валентин Михайлович отримав контузію та осколкові поранення в голову, кінцівки. Лікувався в госпіталі у Кандагарі. Та цей епізод з його військової служби для родини чоловіка буде новиною, бо він і словом не обмовився про нього всі ці роки, аби не хвилювати близьких.
З невимовною радістю, за словами Валентина Михайловича, сприйняли вони у кінці 1988-го звістку командування про те, що війська виводять з Афганістану. Здавалось, ось-ось вирвуться з обіймів смерті. Та навіть в останні хвилини перебування в чужій країні, вже розмістившись на борту літака, вони зазнали атаки з боку моджахедів.
…Завершував проходження військової служби Валентин Зелінський у Мурманську зв’язківцем. І навіть незвичні для нас, волинян, тамтешні люті морози не лякали його. Він годинами вслухався в довколишню тишу і душа заспокоювалася — війна закінчилась.
Та ні. Вона закарбувалася в його пам’яті, на солдатських світлинах, приходить до нього у снах, живе у його серці щемним спомином про бойових побратимів, які загинули. Бо це частина його життя, частина нашої гіркої історії.

.

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
«Я люблю Україну. Тут гарна природа, добрі люди, але хіба у вас зовсім немає влади? Чому всюди так брудно?» Такий погляд зі сторони на реалії нашого життя висловив засновник організації «Німецька гуманітарна допомога» Петро Чорний. А про проблеми людей із особливою долею сказав: «Я так і не зміг піднятися пандусом у ваш ЦУМ, хоч він найкращий з усього, що зроблено в Луцьку для інвалідів»
Юрій Верешко із Маневичів пройшов пекло полону в Сніжному на Донеччині. Правда війни не позбавила його найвищих людських чеснот, але глибокою раною ятрить серце
Доцент рівненського вишу, біолог за фахом Ростислав Шикула – людина унікальна. За 30 років він відвідав два десятки країн, де зібрав одну з найбільших в Україні колекцій – понад 2500 екземплярів рідкісних комах і тварин — «Кунсткамеру природи», яка розміщена у Міжнародному економіко-гуманітарному університеті імені Степана Дем’янчука. Об’їздивши півсвіту, вчений дослідив, що найкраще подорожувати у камуфляжі, тож чи звикнувши до такого вбрання, чи продовжуючи справу батька-«афганця», не вагаючись, одягнув його, аби вирушити у чи не найнебезпечнішу мандрівку свого життя – добровольцем на Схід
Корінна мешканка села Лаврів, що в Луцькому районі, Лідія Михайлівна Мельник у свої 88 літ є не просто найстаршою, а однією з найактивніших шанувальників красного письменства
Жінка — тендітна, ніжна, вразлива. Це беззаперечна істина, та лише в тому випадку, коли поруч сильне плече чоловіка, здатного прикрити й захистити. Коли ж на терезах Вічності життя протистоїть смерті, жінка поряд із чоловіками завзято стає на захист найдорожчого, найціннішого. Сьогоднішня наша розповідь — про двох сміливих та чарівних волинянок, які стали у військовий стрій, аби допомогти нашим солдатам подолати російського агресора на Сході
На війні або стріляєш ти – або стріляють у тебе. Страшна істина… Але така реальність збройного конфлікту. Коли ж усі аргументи вичерпані і виходу немає, саме хлопці у синіх касках стримують супротивників, виконують брудну роботу, щодня, ризикуючи власним, рятують чужі життя, розміновують мінні поля – заради того, аби нарешті настав мир. Хтось зауважить, що таке геройство добре оплачується. Та чи справді кілька тисяч доларів можуть спонукати на подвиг?
У наш час багатьом не вистачає щирості й доброти, а він, пройшовши дорогами війни, випромінює тепло свого серця. Приємний і простий у спілкуванні, з відкритим поглядом та привітною усмішкою — саме таким я побачила Олега Палійчука з Голоб Ковельського району
Із родини Катеринюків, яка проживає у Березолуках Рожищенського району, на Сході відслужили батько і два сини
Розкажіть про найпам’ятніший у вашому житті першоквітневий розіграш, коли ви когось пошили в дурні або хтось зробив це з вами
Начальник Волинської митниці ДФС запрошує до спілкування за посередництвом соціальної мережі
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ