up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

Про поранення в Афгані рідні Валентина Зелінського дізнаються лише зараз

title
Майже 30 років чоловік не хотів їм про це розповідати

Тетяна БОЯРИН

Афганська війна. Чужа, ніким і нікому не оголошена. Кривава, що принесла смерть в тисячі українських домівок, одягла у вічний смуток згорьованих матерів і передчасно посивілих батьків. Тільки з Волині у складі радянських військ проходили службу в Афганістані 2330 чоловік, з яких 70 загинули, 3 пропали безвісти, 110 стали інвалідами.
Минуло вже майже три десятка років, як вивели з Афганістану контингент тодішніх радянських військ. Але й донині жахливими спогадами відлунює війна в свідомості тих, кому пощастило повернутися живим.
Валентин Зелінський із села Єлизаветин Рожищенського району — найстарший із чотирьох дітей в сім’ї, після закінчення Рожищенської середньої школи № 1 пішов працювати, як батько, на завод «Рожищеферммаш». А невдовзі, 17 травня 1987-го, мав уже повістку на руках.

Навіть в останні хвилини перебування в чужій країні, вже розмістившись на борту літака, вони зазнали атаки з боку моджа­-хедів.

Статний, підтягнутий, спортивний Валентин потрапляє у десантні війська. А далі, як у кіно: п’ять місяців наполегливих військових тренувань у навчальному центрі в Самарканді, що в Узбекистані, і чужа війна в чужій країні. От тільки життя — власне, яке, крім тебе, здається, ніхто й не цінував.
За кілька годин перельоту мирний морозний грудень здався для Валентина і ще двох десятків таких же новобранців (їх відправили в Афганістан у грудні 1987 року) просто пекельним. І не тільки через спекотний клімат невідомої країни, а й від усвідомлення того, що смерть чатує щомиті.
Спочатку Валентин Зелінський потрапив на пересильний пункт у Кабул, вночі вантажним літаком АН‑12 їх переправили в десантно-штурмову бригаду у Кандагар, а вже згодом — на заставу поблизу Кандагара для охорони вертолітного полку та аеродрому.
— Обстрілювали нас переважно вночі, вдень більше за небезпеку від моджахедів діймала неймовірна спека та пісок, який був повсюди — в роті, в очах, на лиці, — розповідає Валентин Михайлович. — Надзвичайною жорстокістю відзначалися нічні вилазки моджахедів. За безпечність одного могла поплатитися ціла застава. Тож намагались не втрачати пильність ні вдень, ні вночі.
Постійна тривога, незвичні перепади температури виснажували бійців фізично. Нелегко було і без моральної підтримки. Бо ж більшість солдатів намагалась приховати від рідних, де перебувають. Не розповідав відразу батькам про те, що на війні, і Валентин Михайлович. Беріг батьківське серце від болю. А в коротеньких солдатських листах додому завжди обнадіював, що все у нього добре, служба йде нормально. Зі скупих розповідей ветерана-афганця розумію, що нелегко даються чоловікові спомини про ту жахливу війну. Коли запитую, чи був страх, відповідає досить лаконічно: «Жити хотілось усім».
Безперечно, був у цих молодих хлопців страх, а ще — був наказ, від якого не можна було відступитись. От і гинули в пісках чужої країни, гідно виконавши свій військовий обов’язок.
На згадку мені приходять рядки поезії «Куди? Навіщо? І чому?» нашого земляка Олексія Будчика, де ліричний герой відверто говорить про те, що наші втрати в цій країні нічим і нікому не виправдати:
Що чоловіком справжнім став,
Зумів відчути.
Але за що я воював –
Вік не збагнути.
Поталанило вижити у пекельному афганському горнилі і Валентину Зелінському. Під час одного з нічних обстрілів від розриву міни Валентин Михайлович отримав контузію та осколкові поранення в голову, кінцівки. Лікувався в госпіталі у Кандагарі. Та цей епізод з його військової служби для родини чоловіка буде новиною, бо він і словом не обмовився про нього всі ці роки, аби не хвилювати близьких.
З невимовною радістю, за словами Валентина Михайловича, сприйняли вони у кінці 1988-го звістку командування про те, що війська виводять з Афганістану. Здавалось, ось-ось вирвуться з обіймів смерті. Та навіть в останні хвилини перебування в чужій країні, вже розмістившись на борту літака, вони зазнали атаки з боку моджахедів.
…Завершував проходження військової служби Валентин Зелінський у Мурманську зв’язківцем. І навіть незвичні для нас, волинян, тамтешні люті морози не лякали його. Він годинами вслухався в довколишню тишу і душа заспокоювалася — війна закінчилась.
Та ні. Вона закарбувалася в його пам’яті, на солдатських світлинах, приходить до нього у снах, живе у його серці щемним спомином про бойових побратимів, які загинули. Бо це частина його життя, частина нашої гіркої історії.

.

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Йдучи у цей заклад, ми думали, що побачимо немічних людей, а тут навчилися боротися не тільки зі своїми недугами, але навіть допомагати нашим бійцям в АТО
Саме стільки часу чекав підтвердження свого перебування в АТО 27-літній мешканець села Єлизаветин Рожищенського району Михайло Онищук
Щоб не впасти у безодню відчаю, Григорій Пасевич допомагає армії як волонтер – усім, хто того потребує
Уже 7-й місяць Ростислав Гресик захищає цілісність України у зоні АТО, зокрема на лінії між містом Щастя та селищем Станиця Луганська
Надивившись радянських фільмів про десантників, маневиччанин Анатолій Данилюк (на фото) був настільки зачарований військовою романтикою, що вирішив стати офіцером. Нині за його плечима — 19 років служби у Збройних силах України, три з них — перебування в АТО, де змінив шість прострілених бронежилетів та отримав кілька контузій. Майор брав участь у звільненні Слов’янська, Краматорська та інших окупованих населених пунктів Донбасу
У серпні Бог подарував 80–річчя жителеві села Горішнє Горохівського району Степанові Мироновичу Домбровському. Мабуть, ювілярові і сон не снився, і думка не гадалася про сюрприз, з яким до нього завітає день народження: діти, внуки і правнуки склали йому букет не лише з любові і квітів, а й із пісень
У свої 24 роки лейтенант Василь Тарасюк із Заболоття Ратнівського району – наймолодший нині Герой України. За плечима в хлопця війна на Сході, три поранення і чотири контузії. Після нагородження орденом Золотої Зірки він знову вирушив в Авдіївку, де на нього чекали бойові побратими і де сьогодні найкривавіша точка країни
Із представниками трьох поколінь цієї родини пощастило зустрітися в Горохові. Дмитро Вікторович тепер навчається на четвертому курсі Одеської військової академії, щоб стати десантником-професіоналом, а додому приїхав у відпустку. Спілкуватися з цим комунікабельним чоловіком було дуже приємно, бо дивував високим інтелектом, інтелігентністю
Ті, що повернулися із зони АТО, ніжно називають її «Мамою» і кажуть, що на таких тендітних жіночих плечах тримається світ. Вона — волонтер за велінням серця, живе заради інших — простих людей, звичайних героїв нашої країни. Іноді Галина Хмеляр із Маневичів мені здається справжнім атлантом, бо робить надзвичайне для бійців, з ранку до вечора шукаючи можливості для допомоги: збирає теплі речі, дитячі листівки, годує, напуває, зігріває. І як тільки в її маленькому серці вистачає любові для всіх?
В останні роки у другій половині вересня заступник директора з науково-дослідної роботи Національного природного парку «Прип’ять—Стохід», член Українського товариства охорони птахів Михайло Васильович має тривале відрядження: цілий місяць він у рекреаційному пункті, що в селі Сваловичі Любешівського району, вивчає міграцію птахів
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ