Курси НБУ $ 39.00 € 42.16
Про поранення в Афгані рідні Валентина Зелінського дізнаються лише зараз

Волинь-нова

Про поранення в Афгані рідні Валентина Зелінського дізнаються лише зараз

Майже 30 років чоловік не хотів їм про це розповідати

Тетяна БОЯРИН


Афганська війна. Чужа, ніким і нікому не оголошена. Кривава, що принесла смерть в тисячі українських домівок, одягла у вічний смуток згорьованих матерів і передчасно посивілих батьків. Тільки з Волині у складі радянських військ проходили службу в Афганістані 2330 чоловік, з яких 70 загинули, 3 пропали безвісти, 110 стали інвалідами.
Минуло вже майже три десятка років, як вивели з Афганістану контингент тодішніх радянських військ. Але й донині жахливими спогадами відлунює війна в свідомості тих, кому пощастило повернутися живим.
Валентин Зелінський із села Єлизаветин Рожищенського району — найстарший із чотирьох дітей в сім’ї, після закінчення Рожищенської середньої школи № 1 пішов працювати, як батько, на завод «Рожищеферммаш». А невдовзі, 17 травня 1987-го, мав уже повістку на руках.



Навіть в останні хвилини перебування в чужій країні, вже розмістившись на борту літака, вони зазнали атаки з боку моджа­-хедів.



Статний, підтягнутий, спортивний Валентин потрапляє у десантні війська. А далі, як у кіно: п’ять місяців наполегливих військових тренувань у навчальному центрі в Самарканді, що в Узбекистані, і чужа війна в чужій країні. От тільки життя — власне, яке, крім тебе, здається, ніхто й не цінував.
За кілька годин перельоту мирний морозний грудень здався для Валентина і ще двох десятків таких же новобранців (їх відправили в Афганістан у грудні 1987 року) просто пекельним. І не тільки через спекотний клімат невідомої країни, а й від усвідомлення того, що смерть чатує щомиті.
Спочатку Валентин Зелінський потрапив на пересильний пункт у Кабул, вночі вантажним літаком АН‑12 їх переправили в десантно-штурмову бригаду у Кандагар, а вже згодом — на заставу поблизу Кандагара для охорони вертолітного полку та аеродрому.
— Обстрілювали нас переважно вночі, вдень більше за небезпеку від моджахедів діймала неймовірна спека та пісок, який був повсюди — в роті, в очах, на лиці, — розповідає Валентин Михайлович. — Надзвичайною жорстокістю відзначалися нічні вилазки моджахедів. За безпечність одного могла поплатитися ціла застава. Тож намагались не втрачати пильність ні вдень, ні вночі.
Постійна тривога, незвичні перепади температури виснажували бійців фізично. Нелегко було і без моральної підтримки. Бо ж більшість солдатів намагалась приховати від рідних, де перебувають. Не розповідав відразу батькам про те, що на війні, і Валентин Михайлович. Беріг батьківське серце від болю. А в коротеньких солдатських листах додому завжди обнадіював, що все у нього добре, служба йде нормально. Зі скупих розповідей ветерана-афганця розумію, що нелегко даються чоловікові спомини про ту жахливу війну. Коли запитую, чи був страх, відповідає досить лаконічно: «Жити хотілось усім».
Безперечно, був у цих молодих хлопців страх, а ще — був наказ, від якого не можна було відступитись. От і гинули в пісках чужої країни, гідно виконавши свій військовий обов’язок.
На згадку мені приходять рядки поезії «Куди? Навіщо? І чому?» нашого земляка Олексія Будчика, де ліричний герой відверто говорить про те, що наші втрати в цій країні нічим і нікому не виправдати:
Що чоловіком справжнім став,
Зумів відчути.
Але за що я воював –
Вік не збагнути.
Поталанило вижити у пекельному афганському горнилі і Валентину Зелінському. Під час одного з нічних обстрілів від розриву міни Валентин Михайлович отримав контузію та осколкові поранення в голову, кінцівки. Лікувався в госпіталі у Кандагарі. Та цей епізод з його військової служби для родини чоловіка буде новиною, бо він і словом не обмовився про нього всі ці роки, аби не хвилювати близьких.
З невимовною радістю, за словами Валентина Михайловича, сприйняли вони у кінці 1988-го звістку командування про те, що війська виводять з Афганістану. Здавалось, ось-ось вирвуться з обіймів смерті. Та навіть в останні хвилини перебування в чужій країні, вже розмістившись на борту літака, вони зазнали атаки з боку моджахедів.
…Завершував проходження військової служби Валентин Зелінський у Мурманську зв’язківцем. І навіть незвичні для нас, волинян, тамтешні люті морози не лякали його. Він годинами вслухався в довколишню тишу і душа заспокоювалася — війна закінчилась.
Та ні. Вона закарбувалася в його пам’яті, на солдатських світлинах, приходить до нього у снах, живе у його серці щемним спомином про бойових побратимів, які загинули. Бо це частина його життя, частина нашої гіркої історії.


.

Telegram Channel