up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

Про поранення в Афгані рідні Валентина Зелінського дізнаються лише зараз

title
Майже 30 років чоловік не хотів їм про це розповідати

Тетяна БОЯРИН

Афганська війна. Чужа, ніким і нікому не оголошена. Кривава, що принесла смерть в тисячі українських домівок, одягла у вічний смуток згорьованих матерів і передчасно посивілих батьків. Тільки з Волині у складі радянських військ проходили службу в Афганістані 2330 чоловік, з яких 70 загинули, 3 пропали безвісти, 110 стали інвалідами.
Минуло вже майже три десятка років, як вивели з Афганістану контингент тодішніх радянських військ. Але й донині жахливими спогадами відлунює війна в свідомості тих, кому пощастило повернутися живим.
Валентин Зелінський із села Єлизаветин Рожищенського району — найстарший із чотирьох дітей в сім’ї, після закінчення Рожищенської середньої школи № 1 пішов працювати, як батько, на завод «Рожищеферммаш». А невдовзі, 17 травня 1987-го, мав уже повістку на руках.

Навіть в останні хвилини перебування в чужій країні, вже розмістившись на борту літака, вони зазнали атаки з боку моджа­-хедів.

Статний, підтягнутий, спортивний Валентин потрапляє у десантні війська. А далі, як у кіно: п’ять місяців наполегливих військових тренувань у навчальному центрі в Самарканді, що в Узбекистані, і чужа війна в чужій країні. От тільки життя — власне, яке, крім тебе, здається, ніхто й не цінував.
За кілька годин перельоту мирний морозний грудень здався для Валентина і ще двох десятків таких же новобранців (їх відправили в Афганістан у грудні 1987 року) просто пекельним. І не тільки через спекотний клімат невідомої країни, а й від усвідомлення того, що смерть чатує щомиті.
Спочатку Валентин Зелінський потрапив на пересильний пункт у Кабул, вночі вантажним літаком АН‑12 їх переправили в десантно-штурмову бригаду у Кандагар, а вже згодом — на заставу поблизу Кандагара для охорони вертолітного полку та аеродрому.
— Обстрілювали нас переважно вночі, вдень більше за небезпеку від моджахедів діймала неймовірна спека та пісок, який був повсюди — в роті, в очах, на лиці, — розповідає Валентин Михайлович. — Надзвичайною жорстокістю відзначалися нічні вилазки моджахедів. За безпечність одного могла поплатитися ціла застава. Тож намагались не втрачати пильність ні вдень, ні вночі.
Постійна тривога, незвичні перепади температури виснажували бійців фізично. Нелегко було і без моральної підтримки. Бо ж більшість солдатів намагалась приховати від рідних, де перебувають. Не розповідав відразу батькам про те, що на війні, і Валентин Михайлович. Беріг батьківське серце від болю. А в коротеньких солдатських листах додому завжди обнадіював, що все у нього добре, служба йде нормально. Зі скупих розповідей ветерана-афганця розумію, що нелегко даються чоловікові спомини про ту жахливу війну. Коли запитую, чи був страх, відповідає досить лаконічно: «Жити хотілось усім».
Безперечно, був у цих молодих хлопців страх, а ще — був наказ, від якого не можна було відступитись. От і гинули в пісках чужої країни, гідно виконавши свій військовий обов’язок.
На згадку мені приходять рядки поезії «Куди? Навіщо? І чому?» нашого земляка Олексія Будчика, де ліричний герой відверто говорить про те, що наші втрати в цій країні нічим і нікому не виправдати:
Що чоловіком справжнім став,
Зумів відчути.
Але за що я воював –
Вік не збагнути.
Поталанило вижити у пекельному афганському горнилі і Валентину Зелінському. Під час одного з нічних обстрілів від розриву міни Валентин Михайлович отримав контузію та осколкові поранення в голову, кінцівки. Лікувався в госпіталі у Кандагарі. Та цей епізод з його військової служби для родини чоловіка буде новиною, бо він і словом не обмовився про нього всі ці роки, аби не хвилювати близьких.
З невимовною радістю, за словами Валентина Михайловича, сприйняли вони у кінці 1988-го звістку командування про те, що війська виводять з Афганістану. Здавалось, ось-ось вирвуться з обіймів смерті. Та навіть в останні хвилини перебування в чужій країні, вже розмістившись на борту літака, вони зазнали атаки з боку моджахедів.
…Завершував проходження військової служби Валентин Зелінський у Мурманську зв’язківцем. І навіть незвичні для нас, волинян, тамтешні люті морози не лякали його. Він годинами вслухався в довколишню тишу і душа заспокоювалася — війна закінчилась.
Та ні. Вона закарбувалася в його пам’яті, на солдатських світлинах, приходить до нього у снах, живе у його серці щемним спомином про бойових побратимів, які загинули. Бо це частина його життя, частина нашої гіркої історії.

.

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
28 червня — День Конституції. Якби вам надали можливість прийняти свій закон, чого б він стосувався? Якого нормативно-правового акта сьогодні насамперед не вистачає Україні?
Анну Жадан та її дітей із Курахового волонтери вивозили таємно від чоловіка-прихильника «ЛНР»
Із війни, що триває на Сході, днями повернулися горохівські волонтери Віталій Гладун і Ярослав Садольський. Скільки разів їздили туди, відколи почалася АТО, ці чоловіки не рахують. До поїздок готуються ретельно і зазвичай виконують усі замовлення військовослужбовців
Через тиждень Верховна Рада йде на канікули аж до вересня. Як вважаєте, чи перепрацювалися наші нардепи і чи мають моральне право на відпочинок, коли не проголосовано багато важливих законів, які раніше анонсувались, а країні, в якій йде війна, так конче потрібні реформи?
Три десятки літ тому переїхав з Тернопільщини до дочки у село Переспа Рожищенського району ветеран Другої світової Йосип Дмитрович Задорожний. Нещодавно йому виповнилося дев’яносто чотири, але чоловік і донині пам’ятає ті страшні роки
Герою України, генерал–майору Андрію Ковальчуку, минулої суботи вручили звання «Почесний громадянин Любешівського району». На урочистій події в батьківській хаті у селі Щитинь побували журналісти «Волині–нової»
Уже десять місяців служить на фронтовій передовій контрактником уродженка села Борочиче Горохівського району 23-річна Марія Загоровська
П’ять років тому відійшов у Вічність головний редактор «Волині», але у день 80-ліття він, поважний ювіляр, як і годиться, зустрічав гостей. Уважно вдивлявся згори в обличчя людей, з якими звела доля на журналістських дорогах, з ким працював, кого поважав, цінував, з ким любив дискутувати, про кого писав… Цвіт волинської інтелігенції зібрався 13 червня під стінами будинку на вулиці Словацького в центрі Луцька з нагоди відкриття меморіальної дошки, яка увічнила ім’я нашого редактора Степана Сачука
Такі слова викарбувані на меморіальній дошці на честь багаторічного головного редактора газети «Волинь-нова», яку ми сьогодні відкриваємо на будинку в Луцьку, де він жив. 13 червня виповнилося б 80 років від дня народження Степана Дорофійовича. На жаль, він уже 5 літ, як розмовляє з Вічністю
У День Конституції України в Музеї книги, розташованому на території Замку Любарта, відбулося урочисте відкриття виставки робіт Юлії Токарської під назвою «ВсеСвіт». Майстриня вишиває картини гладдю уже 2 десятиліття. У її творчому доробку є чимало освячених ікон, окремі з них уже 6 років прикрашають вівтар Свято-Троїцького кафедрального собору під час пасхальних богослужінь. А нещодавно захопилася також виготовленням ляльок-мотанок, які вирізняються великими розмірами, мають риси обличчя й відображають рід занять і професії українців минулого та сучасності
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ