up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

Про поранення в Афгані рідні Валентина Зелінського дізнаються лише зараз

title
Майже 30 років чоловік не хотів їм про це розповідати

Тетяна БОЯРИН

Афганська війна. Чужа, ніким і нікому не оголошена. Кривава, що принесла смерть в тисячі українських домівок, одягла у вічний смуток згорьованих матерів і передчасно посивілих батьків. Тільки з Волині у складі радянських військ проходили службу в Афганістані 2330 чоловік, з яких 70 загинули, 3 пропали безвісти, 110 стали інвалідами.
Минуло вже майже три десятка років, як вивели з Афганістану контингент тодішніх радянських військ. Але й донині жахливими спогадами відлунює війна в свідомості тих, кому пощастило повернутися живим.
Валентин Зелінський із села Єлизаветин Рожищенського району — найстарший із чотирьох дітей в сім’ї, після закінчення Рожищенської середньої школи № 1 пішов працювати, як батько, на завод «Рожищеферммаш». А невдовзі, 17 травня 1987-го, мав уже повістку на руках.

Навіть в останні хвилини перебування в чужій країні, вже розмістившись на борту літака, вони зазнали атаки з боку моджа­-хедів.

Статний, підтягнутий, спортивний Валентин потрапляє у десантні війська. А далі, як у кіно: п’ять місяців наполегливих військових тренувань у навчальному центрі в Самарканді, що в Узбекистані, і чужа війна в чужій країні. От тільки життя — власне, яке, крім тебе, здається, ніхто й не цінував.
За кілька годин перельоту мирний морозний грудень здався для Валентина і ще двох десятків таких же новобранців (їх відправили в Афганістан у грудні 1987 року) просто пекельним. І не тільки через спекотний клімат невідомої країни, а й від усвідомлення того, що смерть чатує щомиті.
Спочатку Валентин Зелінський потрапив на пересильний пункт у Кабул, вночі вантажним літаком АН‑12 їх переправили в десантно-штурмову бригаду у Кандагар, а вже згодом — на заставу поблизу Кандагара для охорони вертолітного полку та аеродрому.
— Обстрілювали нас переважно вночі, вдень більше за небезпеку від моджахедів діймала неймовірна спека та пісок, який був повсюди — в роті, в очах, на лиці, — розповідає Валентин Михайлович. — Надзвичайною жорстокістю відзначалися нічні вилазки моджахедів. За безпечність одного могла поплатитися ціла застава. Тож намагались не втрачати пильність ні вдень, ні вночі.
Постійна тривога, незвичні перепади температури виснажували бійців фізично. Нелегко було і без моральної підтримки. Бо ж більшість солдатів намагалась приховати від рідних, де перебувають. Не розповідав відразу батькам про те, що на війні, і Валентин Михайлович. Беріг батьківське серце від болю. А в коротеньких солдатських листах додому завжди обнадіював, що все у нього добре, служба йде нормально. Зі скупих розповідей ветерана-афганця розумію, що нелегко даються чоловікові спомини про ту жахливу війну. Коли запитую, чи був страх, відповідає досить лаконічно: «Жити хотілось усім».
Безперечно, був у цих молодих хлопців страх, а ще — був наказ, від якого не можна було відступитись. От і гинули в пісках чужої країни, гідно виконавши свій військовий обов’язок.
На згадку мені приходять рядки поезії «Куди? Навіщо? І чому?» нашого земляка Олексія Будчика, де ліричний герой відверто говорить про те, що наші втрати в цій країні нічим і нікому не виправдати:
Що чоловіком справжнім став,
Зумів відчути.
Але за що я воював –
Вік не збагнути.
Поталанило вижити у пекельному афганському горнилі і Валентину Зелінському. Під час одного з нічних обстрілів від розриву міни Валентин Михайлович отримав контузію та осколкові поранення в голову, кінцівки. Лікувався в госпіталі у Кандагарі. Та цей епізод з його військової служби для родини чоловіка буде новиною, бо він і словом не обмовився про нього всі ці роки, аби не хвилювати близьких.
З невимовною радістю, за словами Валентина Михайловича, сприйняли вони у кінці 1988-го звістку командування про те, що війська виводять з Афганістану. Здавалось, ось-ось вирвуться з обіймів смерті. Та навіть в останні хвилини перебування в чужій країні, вже розмістившись на борту літака, вони зазнали атаки з боку моджахедів.
…Завершував проходження військової служби Валентин Зелінський у Мурманську зв’язківцем. І навіть незвичні для нас, волинян, тамтешні люті морози не лякали його. Він годинами вслухався в довколишню тишу і душа заспокоювалася — війна закінчилась.
Та ні. Вона закарбувалася в його пам’яті, на солдатських світлинах, приходить до нього у снах, живе у його серці щемним спомином про бойових побратимів, які загинули. Бо це частина його життя, частина нашої гіркої історії.

.

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Учасник бойових дій російсько-японської війни, підполковник у відставці Віталій Литвинчук воював на Забайкальському фронті, вздовж і впоперек пройшов усю Монголію, а демобілізувавшись, ще чверть століття служив у Володимирі-Волинському в різних військових частинах. Незважаючи на поважний вік (у вересні фронтовик відзначатиме 90-річчя), він має відмінну пам’ять, читає без окулярів, майже не визнає ліків, а більше довіряє народній медицині й каже, що завдяки травам уникнув двох операцій
Минулої неділі на території Іваничівського району, у прикордонному селі Кречів, відбулися традиційні дні добросусідства «Кордон 835 Кречів—Крилів»
Хоч би скільки нам було літ, поки жива ненька — ми все ще діти і з далеких чи близьких світів наша дорога пролягатиме до батьківської хати. Разом зі своєю одногрупницею із селища Ратне Наталею Кацевич цієї літньої пори мандрую у райський куточок Ратнівщини, де проживає її 81–річна мама — Афанасія Лукашівна Лахтюк. 6 серпня ця чудова жінка, мудра, добра, розсудлива і надзвичайно працьовита, відзначила день народження
Як один день минуло півстоліття після закінчення Рожищенського зооветеринарного технікуму. 50 літ! Одним із моїх учителів був відомий на Волині фахівець ветеринарної медицини Микола Кузьмович Кузьмін. У ті далекі 1960-ті роки технікум (нині коледж) розміщувався в пристосованому двоповерховому приміщенні. Студенти жили в старих, розкиданих по всьому Рожищі гуртожитках, навіть колишніх солдатських казармах
Сільський агроном втілив мрію всього життя й відшукав своїх пращурів до десятого коліна
Учора керівник служби «Госпітальєри» отримала від нашої редакції заслужений приз — крилатий плуг. Це почесне звання — «Герой нашого часу» — Яні Зінкевич присвоїли читачі й передплатники газети у травні 2015 року як подяку за врятовані життя українських військовослужбовців. А цим найбільшим скарбом особисто медику–добровольцю завдячують понад дві сотні солдатів, тоді як створена нею медична служба загалом зберегла дві з половиною тисячі захисників Батьківщини
22–річний маневиччанин Юрій Шафета про запеклі бої за визволення українського сходу знає не з чужих слів. Він — контрактник. Савур–Могила, Вуглегірськ, Красний Луч, Сніжне… За цими назвами — відвага і героїзм, самопожертва і гіркий біль від втрати побратимів
Давня східна мудрість гласить: «Кожна людина тобі не друг, кожна людина тобі не ворог, кожна людина тобі вчитель». Справді, від багатьох людей, які живуть поміж нас, можна багато чому навчитися. До таких особистостей належить родина старожилів Шуровських, котрі мешкають у Володимирі-Волинському на вулиці Поштовій
«Високошановні й дорогі мені брати й сестри України Західного краю! Звертаюся до вас із глибоким почуттям подяки від українців Сходу нашої Батьківщини»
Замість старих - встановлюють сучасні
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ