up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

Про поранення в Афгані рідні Валентина Зелінського дізнаються лише зараз

title
Майже 30 років чоловік не хотів їм про це розповідати

Тетяна БОЯРИН

Афганська війна. Чужа, ніким і нікому не оголошена. Кривава, що принесла смерть в тисячі українських домівок, одягла у вічний смуток згорьованих матерів і передчасно посивілих батьків. Тільки з Волині у складі радянських військ проходили службу в Афганістані 2330 чоловік, з яких 70 загинули, 3 пропали безвісти, 110 стали інвалідами.
Минуло вже майже три десятка років, як вивели з Афганістану контингент тодішніх радянських військ. Але й донині жахливими спогадами відлунює війна в свідомості тих, кому пощастило повернутися живим.
Валентин Зелінський із села Єлизаветин Рожищенського району — найстарший із чотирьох дітей в сім’ї, після закінчення Рожищенської середньої школи № 1 пішов працювати, як батько, на завод «Рожищеферммаш». А невдовзі, 17 травня 1987-го, мав уже повістку на руках.

Навіть в останні хвилини перебування в чужій країні, вже розмістившись на борту літака, вони зазнали атаки з боку моджа­-хедів.

Статний, підтягнутий, спортивний Валентин потрапляє у десантні війська. А далі, як у кіно: п’ять місяців наполегливих військових тренувань у навчальному центрі в Самарканді, що в Узбекистані, і чужа війна в чужій країні. От тільки життя — власне, яке, крім тебе, здається, ніхто й не цінував.
За кілька годин перельоту мирний морозний грудень здався для Валентина і ще двох десятків таких же новобранців (їх відправили в Афганістан у грудні 1987 року) просто пекельним. І не тільки через спекотний клімат невідомої країни, а й від усвідомлення того, що смерть чатує щомиті.
Спочатку Валентин Зелінський потрапив на пересильний пункт у Кабул, вночі вантажним літаком АН‑12 їх переправили в десантно-штурмову бригаду у Кандагар, а вже згодом — на заставу поблизу Кандагара для охорони вертолітного полку та аеродрому.
— Обстрілювали нас переважно вночі, вдень більше за небезпеку від моджахедів діймала неймовірна спека та пісок, який був повсюди — в роті, в очах, на лиці, — розповідає Валентин Михайлович. — Надзвичайною жорстокістю відзначалися нічні вилазки моджахедів. За безпечність одного могла поплатитися ціла застава. Тож намагались не втрачати пильність ні вдень, ні вночі.
Постійна тривога, незвичні перепади температури виснажували бійців фізично. Нелегко було і без моральної підтримки. Бо ж більшість солдатів намагалась приховати від рідних, де перебувають. Не розповідав відразу батькам про те, що на війні, і Валентин Михайлович. Беріг батьківське серце від болю. А в коротеньких солдатських листах додому завжди обнадіював, що все у нього добре, служба йде нормально. Зі скупих розповідей ветерана-афганця розумію, що нелегко даються чоловікові спомини про ту жахливу війну. Коли запитую, чи був страх, відповідає досить лаконічно: «Жити хотілось усім».
Безперечно, був у цих молодих хлопців страх, а ще — був наказ, від якого не можна було відступитись. От і гинули в пісках чужої країни, гідно виконавши свій військовий обов’язок.
На згадку мені приходять рядки поезії «Куди? Навіщо? І чому?» нашого земляка Олексія Будчика, де ліричний герой відверто говорить про те, що наші втрати в цій країні нічим і нікому не виправдати:
Що чоловіком справжнім став,
Зумів відчути.
Але за що я воював –
Вік не збагнути.
Поталанило вижити у пекельному афганському горнилі і Валентину Зелінському. Під час одного з нічних обстрілів від розриву міни Валентин Михайлович отримав контузію та осколкові поранення в голову, кінцівки. Лікувався в госпіталі у Кандагарі. Та цей епізод з його військової служби для родини чоловіка буде новиною, бо він і словом не обмовився про нього всі ці роки, аби не хвилювати близьких.
З невимовною радістю, за словами Валентина Михайловича, сприйняли вони у кінці 1988-го звістку командування про те, що війська виводять з Афганістану. Здавалось, ось-ось вирвуться з обіймів смерті. Та навіть в останні хвилини перебування в чужій країні, вже розмістившись на борту літака, вони зазнали атаки з боку моджахедів.
…Завершував проходження військової служби Валентин Зелінський у Мурманську зв’язківцем. І навіть незвичні для нас, волинян, тамтешні люті морози не лякали його. Він годинами вслухався в довколишню тишу і душа заспокоювалася — війна закінчилась.
Та ні. Вона закарбувалася в його пам’яті, на солдатських світлинах, приходить до нього у снах, живе у його серці щемним спомином про бойових побратимів, які загинули. Бо це частина його життя, частина нашої гіркої історії.

.

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Їхній будинок до проголошення Незалежності України став своєрідним рухівським та просвітянським штабом у Луцьку
Учора Віталію Столярчуку виповнилося 80, 45 з яких він трудився поштарем у селах Тростянка та Башова Рожищенського району. За сумлінну працю відзначений грамотою Президії Верховної Ради та медаллю учасника Виставки досягнень народного господарства СРСР. А всіх інших його нагород не перелічити
Журналісти «Волині–нової» були свідками, як нагорода — орден «За мужність» III ступеня — знайшла свого заслуженого володаря — жителя села Жорнище Ківерцівського району Валентина Шевчука
Весна невидимими долонями проводить по ще чорних деревах, пробуджуючи надію на нове життя. Ще трохи — і закурличуть у небі журавлі, струшуючи на землю бентежні звуки, схожі на мову ангелів. Отак білим птахом у небеса відлетіла душа Романа Луцюка з села Шклинь Горохівського району — з Україною в серці, з великою вірою у її краще майбутнє
Звання «Заслужений працівник сільського господарства України» уродженець Ковельського району отримував із рук Президента країни в Маріїнському палаці
… Доброволець Олег Іванов — людина надзвичайно скромна. Під час нашої бесіди більше говорив про заслуги інших — побратимів, волонтерів. І лише після наполягання свого бойового товариша Михайла Кусюка скинув куртку, під якою всі груди були в бойових орденах і медалях
Рік тому зупинилося чуйне серце письменника Василя Гея (на фото), якому «боліла найменша кривда, бо жив за законом вірності»
Цими днями учасник АТО, гроза терористів Павло Діденко з Дубна отримав з рук міського голови Василя Антонюка довгожданий ордер на житло в місті, а вже наступного дня у героя народився син
Ігорю Дячуну (на фото) з села Радомишль Луцького району пощастило з'явитися на світ у Міжнародний жіночий день
Так на Старовижівщині готуються зустрічати День птахів
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ