Курси НБУ $ 39.22 € 42.37
Сватали, сміялись, аж за животи брались! (Відеорепортаж + Фоторепортаж)

Волинь-нова

Сватали, сміялись, аж за животи брались! (Відеорепортаж + Фоторепортаж)

Аматорський театр із села Соловичі Турійського району за сезон ставить більше десятка п’єс і навіть гастролює районом зі своїми постановками


Інна ПІЛЮК


І грим, і реквізит — усе натуральне



«У Соловичах сміються, що як тільки Бринь вуса відрощує, то знай — скоро буде вистава», — до теплого кабінету директора Будинку культури, який заодно служить і гримерною, заходить веселий чоловік і приводить із собою вервечку сміху. Це Володимир Бринь, вчитель біології та географії, нині пенсіонер і заодно режисер аматорського соловичівського театру. А щирий сміх у всіх присутніх викликала його зачіска.



Володимир Бринь – і актор, і режисер.


Акуратно, як раніше казали, під макітру, його спеціально для вистави підстригла дочка. Вийшло зовсім як із епохи Григорія Квітки–Основ’яненка, комедію якого «Сватання на Гончарівці» і ставитимуть сьогодні. Для ролі не шкода нічого — навіть власного волосся. А про вуса — то цей жарт, зізнається чоловік, має реальне підґрунтя, бо якось накладні у нього відпали …просто на сцені. З того часу обирає надійніший натуральний грим. За кілька хвилин режисер перетвориться на бравого військового Осипа Скорика, який і «закрутить» усе сватання у потрібний бік. Але поки ще без кашкета, вирішує останні організаційні питання, підбадьорює акторів, сипле жартами. І годі вже розпізнати, чи вони з реального соловичівського життя, чи з історій героїв, яких він встиг зіграти чимало.



Підготовка до вистави часом не менш кумедна, аніж саме дійство.


«Сватання на Гончарівці» — не перша вистава у репертуарі селян. Завжди актуальна тема бідності та багатства, щирого і купленого кохання, та ще й приправлена «смачним» українським гумором, «на ура» сприймається глядачами. З успіхом ставили і «Назара Стодолю», «Фараони», «За двома зайцями», «Ніч перед Різдвом» та інші.



І костюми, і декорації театру зроблені своїми руками.


Тим часом галаслива Одарка, а в реальному житті — Зоя Сервачинська, розпаковує цілу сумку «домашнього» реквізиту. Дістає акуратно складені ще прабабусині сорочки, рушники, одразу приміряє симпатичний, хоч і майже столітній, фартушок. Її чоловік Андрій роздивляється сіру свитку і перуку — він сьогодні буде сватом і свататиме красуню–Уляну за недолугого, але заможного Стецька. Цю кумедну пару за іронією долі випало грати справжньому подружжю: Юлії та Оресту Цвидам, які хоч і живуть тепер у Турійську, та родом із Соловичів. Задіяний у виставі і батько Ореста Анатолій Цвид: він буде цього вечора Прокопом, батьком Уляни. Одразу й важко повірити, що сценічний завсідник місцевого шинку та любитель випити насправді працює на нелегкій роботі у місцевому лісгоспі і часто просто з лісу поспішає на репетиції.



Павлові Карасюку та Юлії Цвид часто доводиться грати закохану пару.



Ярослав Кашуба зізнається, що йому часто дістаються ролі керівників-диктаторів.


Сільський голова вистав не пропускає і навіть сам у них грає



Зараз зима, вечори довгі. І що люди роблять? Сидять перед телевізором. А ми тут гуртуємося, живе спілкування. Так і життя проходить. Не для якихось нагород і титулів це робимо, а для людей. І, мабуть, обрали правильний шлях, бо завжди наші вистави збирають повні зали.



Професійних акторів тут — жодного. Хіба екс–завідувача Будинку культури Павла Карасюка, якому випала роль закоханого, але бідного Олексія, можна долучити до «людей мистецтва». Зоя Сервачинська працює у барі, її Андрій — тимчасово безробітний. Юлія Цвид за освітою медсестра, трудиться у дитячому садку, а чоловік Орест — у деревообробній сфері. А головний «козир» режисера — це сільський голова Соловичів Ярослав Кашуба, який, власне, і є ініціатором створення театру. Він розповів, що ще його батько грав у виставах, тому продовжити цю традицію було справою природною і потрібною: «Зараз зима, вечори довгі. І що люди роблять? Сидять перед телевізором. А ми тут гуртуємося, живе спілкування. Так і життя проходить. Не для якихось нагород і титулів це робимо, а для людей. І, мабуть, обрали правильний шлях, бо завжди наші вистави збирають повні зали».
Попри зайнятість, Ярослав Іванович бере участь у постановці кожної вистави. Пропустив тільки одну, каже, була перерва. Але, пригадуючи публікації у волинській пресі вже більш як дворічної давності, добре знаю, що це була за перерва: у складі спецпідрозділу «Світязь» воював на Сході, де пройшов найгарячіші точки.
Ролі йому дістаються, як сам жартує, трохи диктаторські і не завжди позитивні. Чи має такий типаж героїв щось спільне із реальним Ярославом Кашубою?



Павло Карасюк люб’язно допомагає колегам впоратися і з роллю, і з костюмом.


Навряд, адже уже третє скликання громада саме його обирає сільським головою. От і сьогодні він гратиме багатого, самовпевненого Павла Кандзюбу, який і задумав оженити дурника сина з Уляною. Ніби й слів небагато, і на сцені він лише у кількох епізодах, але як грає! Хода, мова, промовисті театральні паузи — дивлячись на це, починаєш вірити, що акторами таки народжуються. Подумки приміряю на себе роль бодай когось із п’єси. Слова вивчила б, заспівати — то вже складніше. А зіграти так, щоб усі побачили в тобі не сусідку з вулиці, а людину позаминулого століття, то вже навряд.



Гастролі не за горами


Величезний як для сільського Будинку культури зал вибухає сміхом із перших хвилин гри. Жіночки за моєю спиною аж сльози втирають! Сміються з Ореста–Стецька, п’янички Прокопа, галасливої і трохи забобонної Одарки. Сльози Юлії–Уляни годі вже й розпізнати, які вони — щирі чи сценічні, так проникливо вона грає. І ще довго після вистави здається, що солдат Осип Скорик ось–ось знову заговорить неперевершеним «хранцузьким словом по–турецьки».



І тільки Осип Скорик (Володимир Бринь) врятує закоханого Олексія (Павло Карасюк).


Але за гумором не сховаєш величезної праці десятків людей, які трудяться над постановкою. Тішить професійний звук, яким незмінно керує Богдан Красуля. Декорації українського села хоч і зроблені власноруч, але добротні. Хореографією керує ще молодий, проте талановитий спеціаліст Настя Скубій. Разом з Іванною Мартинюк, Юрієм Попричем та Валерієм Семенчуком вони вдало підібрали танець на завершення сватання.



Завідувач будинку культури Настя Скубій і керує, і в постановці танцює


Уже за кілька днів соловичівці поїдуть із цією ж виставою до Радовичів, на черзі — Обенижі. Від щирої гри та доброго гумору не втомлюються ані актори, ані глядачі. Хвилюються, як самі зізнаються, до першої посмішки у залі і до перших оплесків. Тож аплодуємо вам наперед, майстри сільської сцени!



У сільському театрі підібрати грим і костюми — справа дуже відповідальна.



Соловичівські глядачі завжди охоче йдуть на вистави.



Юлії Цвид, зазвичай, дістаються драматичні ролі.



Вільних місць під час постановки п’єси, буває, що й бракує.



Побачити свого сусіда у ролі героя 19 століття дуже цікаво.



Часто на прем’єри приїжджають із сусідніх сіл.



А в реальному житті дурник Стецько – зразковий сім’янин.



Оресту Цвиду до кумедник ролей не звикати.



Розсмішити глядачів – справа не така і легка.



Майстерно дати відкоша залицяльнику не кожен зуміє.



Не пропускають вистав і найменші глядачі.



«Сватання на Гончарівці» добряче повеселило публіку.



Сільський голова Ярослав Кашуба і громадою керує, і у виставах грає.



Одарка (Зоя Сервачинська) і в житті може дати мудру пораду.



Перед виставою трохи хвилюються і актори, і гості.



Юлія Цвид прийшла до театру пізніше за інших, але їй цілком довіряють серйозні ролі.



Ось і саме сватання.


 Фото та відео Олександра ПІЛЮКА.


 

Telegram Channel