up-arrow

Живуть на газовому родовищі, але нічого з цього не мають

title
Навіть щоб отримати «блакитне паливо» у свої домівки, жителі Міжгір'я Локачинського району роками оббивали пороги різних інстанцій і влаштовували пікети

Валентина ШТИНЬКО


ПЕРША МАНДРІВКА – У СПОГАДИ
Отримавши редакційне завдання написати матеріал із цього села, зрозуміла, що перед колегами, яким дісталися такі ж маленькі села в інших районах, маю неабиякий бонус. У ви-гляді тих же дитячих споминів, які закарбовуються у пам'яті, наче у граніті. Бо в пору мого дитинства, на календарі був, здається, 1963 рік, мій тато, Сергій Матвійович Штинько, став головою одного з найбільших у районі колгоспу імені Кірова, до якого входили три села — Маньків, де ми оселилися, Марковичі, де була розташована сільрада, й Міжгір'я, на той час іще — Волиця.

За часів колгоспу на цих полях зернових не сіяли, бо комбайни, збираючи їх, переверталися.

Одразу ж стало цікаво: навіщо тодішній владі забаглося його перейменувати? Ну, хай Свинюхи — на Привітне, там назва не вельми благо-звучна. А Волиця ж звучить нормально! На жаль, у доступних історичних джерелах відповіді не знайшла. І тільки у книзі «Ойконімія Волині» Віктора Шульгача надибала ось таку інформацію: «Міжгір'я (первісно — Волиця (1765–Wolica). В Україні існує ще
7 ідентичних найменувань, мотивованих географічним терміном міжгір'я, тобто «поселення між горами». Стара назва Волиця пов'язана зі словом волиця — зменшувальне від воля». Невже перейменували задля того, щоб навіть натяку про маленьку волю у спогадах не залишилося? А Міжгір'я точно відповідає розташуванню населеного пункту. Місцевість тут і справді горбиста.
Пригадується, за часів колгоспу на цих полях зернових не сіяли, бо комбайни, збираючи їх, переверталися. Натомість на пагорбах росли кормові культури і ходили отари овець. Хотіла освіжити в пам'яті, де ж був вівчарник, у Міжгір'ї чи в сусідніх Марковичах (тут і зараз розташована сільська рада), але й місцеві про це вже призабули. Один тільки чоловік пригадав, що коли налетів отой страшний смерч, що зруйнував сусіднє село Шельвів, то «ті вівці у хмарах літали…»
І ще один яскравий спомин дитинства. У голови колгоспу тоді були «службові» сани, дерев'яні, легенькі, із ковзким полоззям, пофарбовані у біло–блакитний колір. Вміщалося там лиш двоє — візник і тато. Покататися на таких — було дитячою мрією. І одного разу таки допросилася. Аби не замерзла і щоб сніг із–під копит не летів в обличчя, тато загорнув мене у безрозмірний овечий «тулуп» (це трохи інше, ніж просто кожух). І так польовою дорогою ми летіли через горби, через іскристі сніги, з Манькова у Міжгір'я, чи то пак — на Волицю!

ПОКИ ЩО ВІД ТАКОГО «БАГАТОГО СУСІДА» — ОДНІ ГОЛОВНІ БОЛІ
Ще коли по телефону домовлялася з сільським головою про свій приїзд, Федір Іванович запитав:
– Вас цікавить тема екології?
І, здається, був трохи розчарований, коли відповіла, що газету цікавить життя людей у маленькому селі, де нема ні школи, ні клубу, ні дитсадка, ні сільради, — загалом, у всіх його проявах, із екологією в тому числі. Адже Міжгір'я найближче сусідить із першими газовидобувними свердловинами, введеними в експлуатацію ще у 1999–му, з участю тодішнього глави держави Леоніда Кучми. Ось тільки таке сусідство із промисловим об'єктом нічого доброго селянам не принесло. Розбиті дороги під час його будівництва, погіршення тієї ж екології та як наслідок — самопочуття мешканців. А тим часом екологічний збір за забруднення довкілля йшов до Львова, де зареєстроване підприємство. Навіть газу у свої домівки місцеві жителі роками добивалися пікетами та оббиванням порогів усіх інстанцій.

От би тих реформаторів у село хоч на зиму, хай би побачили, як насправді живуть люди, як їм стало незручно від того, що ліквідували при ФАПі аптечний пункт, адже за кожною таблеткою в Локачі не наїздишся…

Зрештою, всі ці проблеми не нові й про них не раз писали засоби масової інформації, розглядали й депутати обласної ради, які, зокрема, вимагали зареєструвати підрозділ ПАТ «Укргазвидобування» на території області, щоб Волинь більше не втрачала мільйони гривень податків від видобування газу. Коли воно розпочалося, фахівці твердили, що запасів вистачить на 20 років, тобто до 2019–го. 

Згодом з'явилася інформація, що реальна потужність Локачинського газопромислу виявилася меншою і що його собівартість у структурі «Львівгазвидобування» є найвищою. Однак наприкінці минулого року тут запрацювала уже 25–та свердловина. Отже, сусідити марковичівцям та міжгір'ївцям із газопромислом, з усього видно, доведеться ще не один рік. І навіть «світло у кінці тунелю» з'явилося: відповідно до ново-
прийнятих законів, із 1 січня 2018-го один відсоток рентної плати за газ буде надходити до місцевого бюджету.
А це, стверджує сільський голова, значна сума, яка могла б допомогти поліпшити соціальний мікроклімат, от хоча б завершити оцей довгобуд, розташований поруч із сільрадою. Ще у 1992–му тут почали споруджувати нову восьмирічну школу, звели стіни, а далі фінансування припинилося. Тепер у громади вже інші плани — зробити в цьому приміщенні соціально–культурний центр, розмістити ФАП, клуб, бібліотеку…
При спілкуванні з Федором Івановичем Нижником (на головному фото) не покидало відчуття, що маю справу з людиною, як мовиться, «на своєму місці». Не випадково ж селяни довірили йому керувати громадою вже втретє, тож головує він із 2006–го. А до того працював дільничним інспектором, заочно закінчив Львівський інститут внутрішніх справ, тож і люди його добре знають, і він — їхні болі й радощі. Найважче, зізнається, коли звертаються, надіються, що вирішиш проблему, допоможеш, бо ти хоч і місцева, але влада. Та коли у влади нема коштів — мало що можна зробити.
Разом із секретарем сільради Валентиною Михальчук намагаються змалювати мені нинішній соціальний портрет Міжгір'я.
72 жителі, 22 житлових будинки, 13 хат уже порожні. За десять літ народилося 9 дітей, 18 мешканців померло, 23 пенсіонери, 15 школярів, 12 міжгір'ївців мають офіційну роботу, але поза межами села, в Локачах, у Луцьку. Четверо постійно їздять на заробітки в Польщу, загалом же люди живуть із землі, з господарства. Хіба що Антон Давід, який із дружиною Едітою переїхав із Закарпаття, плете потрібні в хазяйстві кошики з лози. Сусідство із газовим родовищем проблеми зайнятості не вирішило. Там працює лиш четверо чоловік, але з Маркович, а не з Міжгір'я. То ж чи залишиться село на карті Волині ще через десять років — прогнозувати важко.

ПРОСТОКІТ І БАБУСЯ НАДІЯ
Журналістський штамп, який, зрештою, майже завжди спрацьовує: хочеш більше довідатися про село — зустрінься з його старожилами. Секретар сільради Валентина Михальчук назвала двох — Марія Андрії-вна Павлось, 1929 року народження, і Надія Іванівна Антонюк, 1931–го. Саме хата бабці Наді виявилася нам по дорозі, і хоч «непроханий гість — гірше татарина», у супроводі голови сільради наважуємося зайти в обійстя, де табличка на хвіртці попереджає про злого собаку. Він для порядку кілька разів таки брехнув, а другий, менший пес, який вмостився у сінях, і голосу не подав, весело замахав хвостом, наче до старих знайомих. Надія Іванівна зустріла несподіваних гостей дещо насторожено. І все ж уже за кілька хвилин ми довідалися, що вона не місцева, а «забужанка», із села Степанковичі, що біля Грубешова Люблін-
ського повіту. І хоч тато з поляків, прадід був Михалевський, мусили тікати всією родиною, бо інакше «треба було приймати польську віру».
Подробиць, дат співрозмовниця чи й справді не пам'ятала, чи не хотіла говорити із незнайомцями про найсокровенніше. Бо через кожні кілька хвилин замовкала і тривожно запитувала: «А нащо воно вам? Чого ви мене про все випитуєте?» Навіть подарований свіжий номер «Волині» не дуже розрядив обстановку, але підштовхнув Надію Іванівну різко поміняти тему розмови:
— Я 20 літ проробила дояркою на фермі, 20 літ без вихідних і відпусток, а пенсія у мене така маленька… Хіба це справедливо?

Чуєте, народні депутати, які при кожній нагоді або й без неї прогулюють засідання парламенту: бабуся Надія із Міжгір'я двадцять літ працювала дояркою без відпусток і вихідних! А пенсію ж заробила менш як півтори тисячі…

Про правдивість бабусиних слів красномовно свідчили її руки — великі, жилаві, спрацьовані, із деформованими суглобами… Уже й не допитувалася, але напевно знаю, що принаймні частину із того стажу корів доводилося доїти вручну. Чуєте, народні депутати, які при кожній нагоді або й без неї прогулюють засідання парламенту: бабуся Надія із Міжгір'я двадцять літ працювала дояркою без відпусток і вихідних! А пенсію ж заробила менш як півтори тисячі…
А щодо її минулого, все ж довідалися, що спочатку родину вивезли до Дніпропетровська, звідки вони прийшли на Волинь пішки, бо сподівалися, що зможуть повернутися назад у рідні Степанковичі, де залишили хату, господарку. Але їх уже розділяв кордон. (Назва села — Степанковичі — чомусь видавалася дуже знайомою, і вже у Луцьку я уточнила в голови товариства «Холмщина» Миколи Онуфрійчука, що про малу батьківщину моєї героїні написана ціла книга: «Було таке українське село. Історико–етнографічний нарис хол-мщанського села Степанковичі». Її автор — земляк бабусі Надії Олександр Попко. Є у цій книзі згадки і про Антонюків, і про Михалевських. Можливо, ця інформація зацікавить як не її саму, то її внуків і правнуків). Спочатку були поближче до Бугу, у Володимирі–Волинському, потім перебралися до Бермешова, де збудували землянку і тяжко бідували кілька літ. Шукали хоч якесь житло і врешті купили лише півхати у Міжгір'ї, тодішній Волиці.
Тут вийшла заміж за такого ж переселенця–забужанина Володимира Миколайовича Антонюка, тут овдовіла. У цій же землі поховані тато і мама. Тут народилися її діти, двоє синів, які живуть у Луцьку, і дочка Лєна, вона пустила корені у Шельвові. На запитання, чому в такому поважному віці живе самотою, не йде до дітей, Надія Іванівна відповідає:
— Я не хочу нікуди йти зі своєї хати, нащо маю комусь заважати, доки ще сама можу дати раду. І дітям тепер живеться не солодко. Не мають здоров'я...
Нехитру розповідь Надії Іванівни, ровесниці моєї мами, слухав, умостившись на колінах, кіт. Щоб заповнити чергову паузу, запитала, як же звати цього пухнастика?
А ніяк. Просто кіт, — пролунало у відповідь.

«МАМО, МИ ТЕБЕ ДУЖЕ ЛЮБИМО, КОЛИ ТИ ВДОМА»
Софія Степанівна Пельц, завідувачка Міжгір'ївського фельдшерсько–акушерського пункту, якось і незчулася, як це щире зізнання дітей перестало бути актуальним, бо вже й син із донькою виросли й вилетіли із батьківського гніздечка, і троє внуків — студенти. Щоправда, ніхто з них не пішов у медицину, мабуть, занадто клопітною і неспокійною здалася її професія.
А Софія Степанівна ось уже 40 літ топче стежку до свого ФАПу. В селі її шанобливо називають «дохторка», хоч закінчила лиш Луцьке медучилище. Вона тепер єдина серед односельчан, хто має роботу тут же, у Міжгір'ї, щоправда на півставки. Воно б уже й на заслужений відпочинок давно пора, але люди до неї звикли, і вона до людей… А тепер, он кажуть, реформа, місцевий ФАП, єдиний соціальний об'єкт тутешній, збираються закрити, бо вже нема ста мешканців. От би тих реформаторів у село хоч на зиму, хай би побачили, як насправді живуть люди, як їм стало незручно від того, що ліквідували при ФАПі аптечний пункт, адже тут переважно — пенсіонери, за кожною таблеткою в Локачі не наїздишся… Запитую у Софії Степанівни, як зазвичай проходить її робочий день, а вона усміхається:
— Ой, тут і робоча ніч може бути. Графіка чіткого нема. З дев'ятої — амбулаторний прийом, профілактичні щеплення, якщо є потреба, після 12–ї — виклики додому, на патронаж дітей до року. От тільки, — зітхає, — торік у нас ніхто не народився. Але тепер стало легше працювати. І дороги з твердим покриттям є, і телефони у кожного, й автомобілі у багатьох, так що на «швидку» не дуже й надіються. А за попередні роки всякого було: і кіньми до хворих добиралася, і роди вдома приймала — така специфіка роботи.
За наше нетривале спілкування і я, і наш фотокореспондент, який зафіксував у ФАПі красномовну річ, що катастрофічно виходить з ужитку, — вагу для немовлят, помітили якийсь неймовірний позитив, спокій, впевненість, що струменять від цієї жінки. Мабуть, саме такі риси, окрім, звісно, професійності, потрібні сільському медикові. Бо панікувати, піддаватися депресії тут, у вельми депресивному оточенні, — остання справа.
...Повертаючись із Міжгір’я, вдивлялася в узбіччя дороги, намагаючись вгадати те місце, де колись було пульсуюче джерело, яке відкрив для мене тато. Вода у ньому була прозора й чиста. За час цього дещо незвичайного для мене відрядження не раз чула від людей добрі спомини про батька, про його роботу, чи то головою колгоспу, чи вже пізніше, головою Марковичівської сільради. Зрештою, важлива не посада, а людина, її діла і помисли. І щоб не пересихали джерела, щоб не замулювалися наші душі, треба рятувати ось такі маленькі Міжгір’я по всій Україні. Бо власне вони і є сама Україна.

 

У Софії Степанівни Пельц для пацієнтів є і слушна порада, і щира усмішка.

А вага для немовлят без діла сумує...

Зі своєї хати йти не хочу! — каже бабуся Надія, а Простокіт її підтримує.

Якщо нема роботи, Антон Давід плете з лози кошики. У Міжгір’я він переїхав із Закарпаття.

Із цієї сцени колись лунали пісні... Нині в колишньому клубі зяють вибиті вікна.

Нічого нема печальнішого в житті, ніж осліплі вікна покинутої хати, до якої ніхто вже не протопче стежки...

Усі фото – Олександра ДУРМАНЕНКА.

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Село Миловань Любомльського району – одна з тих крайніх точок на карті України, звідки до Євросоюзу рукою подати. До міжнародного переходу у Cтаровойтовому звідси лише 8 кілометрів, а до Бугу і взагалі 3. Тож кожної неділі жителі Миловані чують дзвони, якими скликають у костьол на месу жителів польського села Сверджи по інший бік річки
За час незалежності з карти України зникло більш як 640 населених пунктів. Чи поповнять цей список Кличковичі?
І хоч у цьому населеному пункті Камінь-Каширського району людей небагато — всього 81 чоловік, а із 56 хат кожна третя — пустка, зате є 24 дитини. А це, погодьтеся, хороша ознака: не всі молоді сім'ї покидають цю справді маленьку малу батьківщину. Тож село буде жити
Мова про давній, колись далеко не відлюдний, Озденіж, від якого до Луцька навпростець усього 8 кілометрів, до Рожища — райцентру —15. «Якщо шкодуєте свою машину, їдьте через Копачівку, — порадили місцеві, — дорога у три рази довша, але доберетеся швидше. Тільки нема в нас про що тепер писати…»
Хоч тут і до «швидкої» проблема додзвонитися, і перевізники відмовляються їздити
…На вулиці ні душі. Тільки подекуди на снігу залишаються ланцюжки слідів, що переплітаються між собою і за якусь мить зникають під зимовим килимом. Обережно ступаючи вузенькою протоптаною стежиною, що веде до сільської школи, пригадую рядки з поезії Ліни Костенко: «А я дивлюсь, а я чомусь радію. Моя душа від поля до небес…» Зима у мене завжди асоціюється з дитинством. Тож і вирушаю насамперед у країну дитинства — місцеву школу
Невеличкою крапкою позначений населений пункт Знамирівка на карті Ківерцівського району. Належить до Холоневичівської сільської ради, і проживає там ледь за 200 осіб. Оце і всі відомості. Що ж – їдемо в гості, і знайомство доцільно починати з центру – школи, клубу. Але такі заклади в селі не працюють. Знамирівську початкову школу закрили перед навчальним роком, а клуб уже давно визнаний недієздатним, тому на центрах культури й освіти тепер лише замки висять. А школярі новеньким автобусом щодня прямують за сім кілометрів у ЗОШ I-III ступенів села Холоневичі. Подалися туди й ми
...Коли тишу розірвало вранішнє «ку-ку-рі-ку!», татарська орда посунула на село. І несподівано наткнулася на шквал стріл, оскільки задум ворога вже був відомий козакам... З цією легендою про сигнал для атаки від когута жителі села Пітушків Млинівського району Рівненської області пов’язують назву свого населеного пункту. Тож у рік Півня, як кажуть, сам Бог велів познайомитися з людьми, які сьогодні тут живуть і бережуть історію своєї малої батьківщини
Так на Старовижівщині готуються зустрічати День птахів
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ