Лучанин, який загинув в АТО, був і в горах справжнім Героєм
Страшно усвідомити, що з Максимом Гринчишиним ми вже не підемо разом у Карпати
Познайомилася з Максимом ще у 1999 році у весняному поході по Карпатах. Він був сильним, мужнім та витривалим – ніс рюкзак за себе, і за тих, кому було тяжко, почепивши їх на себе – один попереду, другий ззаду.
Ми любили тебе, МАКС, і будемо пам’ятати завжди усміхненим…
Ми разом створювали офіційно турклуб «Ми». З турклубівцями їздили в першу новорічну поїздку до Карпат, зустрівши там 2000 рік, напередодні вийшовши на Говерлу, як зараз пам’ятаю сонячну та безвітряну зимову погоду. Зупинившись в приюті «Казмєнщику», де потрібно було палити дровами, які рубав Макс.
Потім було багато туристичних акцій, посиденьок, вечорниць. Як співав Кузьма:
«Дешеве пиво і сухе вино,
Робили нас щасливими людьми,
І ніби чудо польське радіо,
Нам відкривало той незнаний світ
Ми жили всі так ніби, то був сон
І можна бути вічно молодим»
Нам тоді було по 20. Ну, трішки з гаком.
Потім Макс поїхав за кордон на декілька років. Приїхавши, він з нами їздив в Рокині на свято Купала, де ми зустрічали Сонце. А згодом поїхавши в Карпати на День Молоді, піднімаючись на гору Піп Іван та озеро Марічейку, ніс не тільки рюкзак, а ще й… дівчину на спині. Оце СПРАВЖНІЙ МУЖЧИНА!
Потім він пішов на фронт. Відбувалися декілька телефонних розмов під час відпусток про життя-буття, потреби на війні на той час в тепловізорах, військовому одязі і т.д..
Думаю він, так як і більшість українців – хотів припинення війни, мирного життя. В пам'ять про нього ми маємо її завершити, іншого – НЕ ДАНО!!!
Ми любили тебе, МАКСЕ, і будемо пам’ятати завжди усміхненим…
Страшно і не віриться, що вже не підемо в похід по Карпатах…
«І тільки у альбомі всі підряд
Ми будемо такими як тоді..»
Руслана Мельник та всі турклубівці, які знали Максима Гринчишина.
