Бабусині сокирки і небо з орхідей

Валентина ШТИНЬКО

Ще тільки збираючись у Колодяжне, пригадала, що заочно знайома із Галиною Максимівною, адже після виставок її незвичайних робіт спочатку в Колодяжненському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки у 2012 році, а згодом — у Волинському краєзнавчому музеї, в пресі з’явилося чимало захопливих відгуків, коротко писала про це і наша газета. Щоправда, бачити вироби Галини Боратинець раніше не доводилося. Тож, переступаючи поріг її гостинного дому, передчувала радість відкриття чогось неординарного. І не помилилася.
Від цих робіт віяло вишуканою колористикою, добрим художнім смаком, творчою фантазією. А витворені були усі ці квіткові композиції, пейзажі, ікони із пелюсток різноманітних рослин, стебелець трави, опалого листя, березової кори, кукурудзяних «сорочечок»…

 

Квітник для неї — не просто об’єкт естетичного задоволення, а й творча лабораторія, де вона віднаходить матеріали для своїх художніх робіт, а простіше кажучи, продовжує життя квітам.

— Моя техніка називається ошибана, але я про це тільки недавно довідалася, хоч займаюся цим уже багато років, — усміхається Галина Максимівна. — Це мистецтво, різновид флористики, давно практикують японці. Тепер, при наявності інтернету, можна почерпнути багато інформації, я ж переважно свій досвід здобувала шляхом проб і помилок.

Вона народилася у невеличкому мальовничому селі Поляна, що в Турійському районі. Ніхто в їхній родині ніякого стосунку до малювання не мав. От хіба мама, коли вишивала гладдю, інколи вигадувала якісь візерунки. А бабуся завше тримала в хаті пучечок засушених польових сокирок. Та для Галини, коли вступила до Володимир-Волинського педагогічного училища, уроки малювання, праці були улюбленими. Виводила на папері квіткові композиції, ілюстрації до казок, сюжетні картинки, виготовляла витинанки.

У 1972 році дівчина вступила до Луцького педагогічного інституту на філологічний факультет. Після закінчення понад 40 років працювала у Колодяжненській загальноосвітній школі, де навчала учнів молодших класів. Разом із вихованцями (вела гурток вишивання) виготовляла експонати на різноманітні виставки, брала участь у проведенні свят квітів. А 1988 року стала переможцем конкурсу «Вчитель року» Ковельського району. Згодом почала вести у школі (центр позашкільної освіти) художній гурток «Фітодизайн». Дітям було дуже цікаво виготовляти вироби з природних матеріалів, а вона щедро ділилася з ними усім, чого навчилася сама.

Нині Галина Максимівна на заслуженому відпочинку. Поруч — її найулюбленіша і найнепосидючіша «квітка» — онук Максимко, якому виповнився рік.
— І тиждень! — із посмішкою додає невістка.

Втім, ця роботяща й невгамовна жінка із тонким художнім смаком — не просто майстер ошибани. Вона ще й неабиякий квітникар. Бо хоч у день, коли ми гостювали в Колодяжному, все ще спочивало під товстим шаром снігу, навіть він не зміг прикрити розкішних клематисів, що заплелися на опори, вершечків кущів троянд, а їх тут до півсотні. Господиня розповіла, що саджанці дерев, квітів, а також насіння частенько виписує за каталогами «Сільського вісника» і дуже задоволена їхньою якістю. Щодо квітів біля хати, то вони тут цвітуть із ранньої весни, як тільки зійде сніг, і до пізньої осені. Адже квітник для неї — не просто об’єкт естетичного задоволення, а й творча лабораторія, де вона віднаходить матеріали для своїх художніх робіт, а простіше кажучи, продовжує життя квітам.

То — давня любов Галини Максимівни. Перші роботи із засушених листків і пелюсток виконувала просто на кольоровому папері. Згодом виникла думка використати природне тло, замкнути простір рамкою. Так почала застосовувати рисове полотно. Щоправда, зітхає, тепер його практично неможливо дістати.

Коли ми із фотокореспондентом зайшли до зали, де господиня приготувала для нас невелику виставку своїх робіт, від здивування затамували подих. Як перший шок минув, захотілося роздивитися кожну роботу в найменших деталях. Коли я нахилилася до одної, художниця пояснила:

— А небо тут саме із орхідеєвих пелюсток! Цвіт орхідеї для цієї справи просто універсальний. І не рветься, і колір зберігає, і розтягується. А ось троянди у цьому плані програють, вони при засушуванні втрачають свій неповторний колір. Хіба що дуже темні відтінки іноді можна використати. Так само піони, хоч маю їх багато й цвітуть пишно, але для ошибани не годяться.
Цього дня ми довідалися від Галини Максимівни чимало професійних секретів. І про те, що з підручного матеріалу дуже важко отримати білий колір. І синій, блакитний — теж. Навіть волошки й бабусині сокирки тут не дуже зарадять. А ще треба знати, яким клеєм користуватися, щоб і надійним був, і на барви не впливав. Вона працює з ПВА. Щоб роботи не припадали пилом, їх годилося б брати під скло. Але це не завжди зручно. Майстриня їх покриває лаком, склад якого підібрала сама шляхом нелегких пошуків. Вважає це своїм винаходом, який воліє зберігати в секреті.

Нинішнє захоплення Галини Максимівни — виготовлення ікон. Якось на фестивалі «Поліське літо з фольклором», куди її запросили, познайомилася з жінкою із Тернополя, яка показала свою вишиту бісером ікону «Сходження Ісуса Христа в рай». Аж руки засвербіли зробити таку ж, але з квіткових пелюсток, рослин. Не заспокоїлася, доки не досягла результату. Ось тоді сповна відчула, як бракує білого кольору, блакиті. Та все ж знайшла вихід.

А згодом уже виготовляла ікону на замовлення, у Польщу, то була «Холмська Божа Матір».
— Ціле літо колупалася, але вийшло! — не приховує задоволення. — Тут уже постаралася, щоб і оздоба була відповідна, тому використовувала і стрази Сваровскі, і бісер, і срібні ниточки, стрічечки…

Її роботи вже розлетілися по світу, хоч купують не надто часто, частіше дарує. Є вони тепер і в Польщі, Латвії, США, Білорусі — у місті-побратимі Ковеля Кобрині.
— Копій не люблю робити, люблю докласти рук до того, чого душа просить, — зізнається майстриня. — Часто тему підказують уже наявні матеріали. А буває, що для якогось елемента їх треба шукати не лише в квітнику біля хати, а й у лузі, лісі, полі, зрештою, на грядці, як-от молоді листочки та квіти кабачків. Можуть стати у пригоді й дика морква, вовчі ягоди, омела, жолуді…
Усе це треба спочатку висушити і між сторінками книг, і в інший спосіб, простеживши, щоб не вкрилося цвіллю, потім знову зволожити і розправити. А ще я навчилася застосовувати блискітки, які нагадують росу… Допомагають рідні. Тепер донька ніколи не викидає подарованих букетів, коли вони прив’януть, а старший внучок ціле літо полює на метеликів для бабусиної колекції…
Я ж звернула увагу на пейзаж із на диво стрункими сріблястими деревами, від яких віяло чимось ну дуже знайомим. Придивившись, зрозуміла, що то засушені листочки цинерарії приморської, якою щороку прикрашаю свою альпійську гірку і про яку писала у «Квітковій підкові» № 41 за минулий рік. Ніколи б не здогадалася, що цинерарію можна використати ще й в ось такий спосіб.

Спілкуючись із Галиною Максимівною, зауважила, що вона охоче розповідає про свої роботи, про технологію, знахідки, а от про себе особисто — говорити не любить. Перечитавши публікації у пресі, зрозуміла: не хотіла ворушити пережитого болю.
— У кожного сущого на землі — свої випробування і своя межа терпіння, — каже жінка й уважно записує номер телефону квітникарки з Іваничів.
Буду рада, якщо за сприяння «Квіткової підкови» з-під її рук народиться ще не одне «небо з орхідей».

Коли ми покидали цю гостинну оселю, услід нам всміхався золотою барвою чималий плід лимона, що достигав на підвіконні. Щоб йому було зручно наливатися соком і щоб не зломилася гілочка цитрусового деревця, господиня примостила плід на вазу.