up-arrow
ЛЮБИТЬ! НЕ ЛЮБИТЬ Архів рубрики

Батьки Героя України: «Як тільки Андрій пішов в АТО, ми замовили службу по всіх церквах»

title
Про генерал-майора Андрія Ковальчука, захисника Луганського аеропорту, якого удостоїли найвищої нагороди нашої держави, «Волинь-нова» розповідала не раз. А нещодавно ми побували у селі Щитинь Любешівського району і зустрілися з його батьками — ​Євгенією Василівною та Трохимом Андрійовичем Ковальчуками, аби почути про їхню любов, з якої 45 років тому народилася сім’я

Катерина ЗУБЧУК

«Фельдшер на селі — то видний хлопець, багато дівчат за ним упадало»
Євгенія Василівна — корінна жителька Щитиня.
— Після школи, — розповідає жінка, — пробувала вступати у педучилище, але з першого разу не вдалося. А другого і не було. Оскільки мама ростила нас, чотирьох дітей, сама (батько помер, коли я лиш рік мала, а найстаршому було 12), то треба було шукати роботу. Тут якраз у школі звільнилося місце піонервожатої на час декретної відпустки. Мені й запропонували його.

Хоч Женя і була дівчиною на виданні, все одно, як пригадує, матір спитала, чи ж можна за Трохима йти.

Так у рідному селі Євгенія Василівна і залишилася — багато літ бібліотекою завідувала, в їдальні-буфеті працювала. І ледь заміж не вийшла ще до знайомства зі своїм майбутнім чоловіком. Про Михайла, за якого мати хотіла її видати, Євгенія Василівна сьогодні згадує з посмішкою, а тоді було не до сміху.

— Не любила я його, — розповідає жінка, — але не сміла ослухатися матері. Брат старший, який жив у Миколаєві, виручив мене. Якраз приїхав додому у відпустку і, побачивши, що мати готується до запоїн, а я на все це з сумом дивлюся, сказав: «Що ви силуєте її? Як не хоче йти за Михайла, то нащо їй таке заміжжя?»
Одне слово, після цього здалася мати. А то вже ж і дата заручин була призначена. А в 1971 році у Щитинь приїхав на роботу Трохим Ковальчук, який був родом із Березичів — після Камінь-Каширського медучилища направили його сюди у медпункт.
— А фельдшер на селі або, як його ще звуть, дохтор, — то видний хлопець, — мовить Євгенія Василівна. — Багато дівчат за ним упадало. Молоді вчительки у Щитині були, по сусідству з ним квартирувались, то з ними він і вечоркував…
У Трохима Андрійовича з цього приводу свій спогад:
— І за мною упадали, і я упадав, аж поки не відчув зраду, яка мене боляче зачепила. Тоді й вирішив, що візьму за дружину Женю, якій, як помічав, теж не був байдужий. Бачилися ми з нею, коли заходив у шкільну їдальню, де вона працювала.
І ось той видний хлопець, «дохтор», з яким у клубі Женя танцювала, як і інші дівчата, уже освідчується їй. І робить це незвично. Він, як каже зараз жінка, просто покликав її заміж. Хоч Женя і була дівчиною на виданні, все одно, як пригадує, матір спитала, чи ж можна за Трохима йти. А вона до родичів, які знали сім’ю Ковальчуків із села Березичі, звернулася, аби довідатися про нього. І після того, як почула, що Трохим із хорошої родини, — винесла вердикт: «Що ж, хлопець він непоганий, роботу має — можеш виходити за нього заміж».


«Без довіри міцної сім’ї не буває»
— У нас усе було навиворіт, — розповідає Євгенія Василівна. — Пару місяців позустрічалися, і ось Трохим сказав, що пора розписуватись. Коли ми поїхали у сільраду, яка тоді розташовувалась у Малій Глуші, я думала, що тільки подамо заяву. А вийшло не так. Там усі Трохима знали, тож не стали давати нам місяць терміну на роздуми — зразу і розписали. А весілля у нас і не було. Лише заручини — 22 квітня 1972 року. Це вже після того, як ми шлюб зареєстрували. От і скажіть, чи не права я, що у нас усе було навиворіт, без особливої урочистості. Тільки, видно, не від цього залежить, наскільки щасливо складеться сімейне життя. Я своїй долі вдячна.
А батьків своїх Трохим поставив перед фактом: привіз Євгенію і мовив: «Ось моя дружина». Свекор, як пригадує Євгенія Василівна, був «за неї», а свекруха не дуже хотіла невістку-напівсироту. Але вибір сина батьки прийняли, бо він сказав: «Не вам жити з нею, а мені. Кого хочу, того й беру за дружину». А що жили у різних селах, то зустрічалися не так уже й часто. Стосунки з часом наладилися.
А як же теща зятя прийняла, котрий у приймаки прийшов? З цього приводу Євгенія Василівна говорить:
— Все було добре. Тільки мама не могла зрозуміти, як то Трохим, бувало, йде ввечері з компанією в карти грати, а я не знаю, де він: «Що ти за жінка, що спати лягає, знаючи, що чоловіка нема? Я, як був живий твій батько, ніколи не засинала, не дочекавшись його». А у мене ж діти маленькі — я мусила їх глядіти, а не за чоловіком слідкувати…

Андрій же з’явився на світ 28 квітня, коли садки були білі-білі. Може, й тому у неповні 43 роки його голова вже — як той білий цвіт.

Трапився навіть такий випадок. Пізній вечір, а зятя немає вдома. Мати за своє — не дає доньці спати: «Ти ж знаєш, де компанія картярів збирається, — піди подивися, забери чоловіка». А для переконливості ще й тривогу наганяє: «А може, він ішов і десь впав чи з ним біда яка?» Євгенія їй на це: «Не піду, бо вже пізно, боюся». «Я з тобою», — мати на своєму стоїть. І таки того вечора вони шукали Трохима. 

Підійшли до хати, стали під вікном — бачать: чоловіки в карти грають. А за якусь хвильку вже почали одягатися — розходяться. Не забуде жінка, як навпростець побігли додому, щоб раніше за Трохима вернутись і лягти спати, аби він і не здогадався, що вони ходили його шукати. Після того вечора, як каже сьогодні Євгенія Василівна, вона вже ніколи не здавалась на материні слова і говорила: «Хочете, то йдіть самі».
А розповіла про цей випадок жінка, аби наголосити, що довіра завжди була між ними. Без неї, як і сьогодні вважають Євгенія Василівна та Трохим Андрійович, сім’ї міцної не може бути. А ще треба вміти і змовчати, і поступитись одне одному, і пробачити, і в любові й злагоді дітей годувати.

«І хату побудували, і садок посадили, і трьох синів та дочку виростили»
Коли вже два сини, Геннадій та Андрій, росли (а вони з’явилися на світ через рік один за другим), то Трохим Андрійович з фельдшерською роботою попрощався. Треба було думати про свою хату, а на зарплату сільського медика будівництво непросто потягнути. Запропонували йому посаду бригадира на тракторній бригаді (потім працював і інженером). Він погодився. Медиком був лише сімейним — навіть зуби рвав.
Правда, нова робота була пов’язана з відрядженнями — їздив, зокрема, у Білорусь по запчастини до техніки. З часом Ковальчуки зібрали будівельні матеріали і звели свою хату. Новосілля справляли вже тоді, як сім’я була у повному складі. Після Геннадія та Андрія Бог послав ще доньку Ларису, сина Сергія. Геннадій із сім’єю живе у Щитині, Андрій — у Києві, Лариса — в Ковелі. А наймолодший Сергій, як і заведено, залишився з батьками.
Розповідали Ковальчуки про своїх дітей, і з їхніх слів напрошувався висновок, що гордяться вони ними, тішаться, що кожен у своїй справі — майстер. Відомо, що сільським чоловікам доводиться їздити на заробітки. А ось у їхнього найстаршого Геннадія такі вмілі руки, що і в Щитині йому роботи вистачає. Бо і піч уміє змурувати, і газ чи воду провести, машину відремонтувати, столярку зробити… Дочка Лариса теж знайшла своє місце у житті, вона — підприємець. Наймолодший Сергій до хазяйства має талант. Із технікою, яку придбали, він, як кажуть, «на ти». Одне слово, за своїх дітей Ковальчукам не доводиться червоніти.
Звичайно ж, про Андрія ми говорили найбільше. Бо ж то один він із сім’ї став військовим, дослужився до генерала, удостоївся звання Героя України. Хоча, до речі, виявилося, що починалося все прозаїчніше — після 8-го класу він вибрав машинобудівний технікум.
— Тепер діти їдуть вступати з батьком, матір’ю, — каже Євгенія Василівна, — а я зібрала Андрійка, і він сам вирушив у Ковель. Чекаю його, аж бачу: йде дитина з Малої Глуші пішки — нічого ж до нашого села тоді не їздило. Я його зустріла. «Ну як?» — питаю. «Не вийшло — не поступив», — чую у відповідь. Беруся втішати сина: мовляв, вдасться другим разом. Аж він не витримав свого розіграшу — засміявся. Одне слово, вступив тоді у технікум. Завезла я його вже з речами, у гуртожитку поселила. Закінчив технікум Андрій із червоним дипломом.
А потім постало питання, чи далі йому йти вчитися — в інститут який, чи роботу шукати? І ось у Щитинь приїхав далекий родич Ковальчуків — Йосип Осійчук, який був військовим, на той час уже генералом. Він і спитав Євгенію Василівну, чи не хоче Андрій стати офіцером. А вона ще й сама не знала синових планів. Коли ж при зустрічі розповіла про розмову з генералом Осійчуком, то відчула, що загорівся Андрій. «А чого б і ні, якби можна було… Я би вступав».
Тоді, наприкінці літа 1993 року, збираючи поспіхом документи, бо вже скоро починалися вступні екзамени у Київському інституті сухопутних військ, вони і гадки не мали, що буде ще один генерал — виходець зі Щитиня. Більше того, що такі випробування випадуть на долю сина — незалежність України захищати.
У Києві Андрій провчився лише рік і перевівся у Харківське вище танкове командне училище, дізнавшись, що там на рік раніше можна одержати військову спеціальність. У 1997 році з відзнакою закінчив цей навчальний заклад. І вибрав для служби 51-шу окрему механізовану бригаду, що у Володимирі-Волинському. А невдовзі і весілля відгуляли у Щитині — зустрів Андрій у княжому місті свою половинку Альону.

«Ворогу не побажаю пережити те, що я пережила»
Із Володимира-Волинського Андрій їздив у Косово — був у складі миротворчих військ. Зі Львова, де згодом служив, — у Ліберію — теж миротворцем. А потім був 2014 рік, АТО.
«Все добре, все нормально», — одна відповідь була в Андрія, коли телефонували до нього. Не хотів батьків тривожити.
— Але коли я дивилася телевізор, — розповідає жінка, — і бачила, яке то пекло було у боях за Луганський аеропорт, то ворогу не побажала б того, що я пережила. Ночами не спала. Мене вже й сварили, що не можна так плакати за живим. А я не могла інакше, бо бачила, яка то страшна війна, як вона нищить життя молодих людей. Коли Андрія поранило, то з тиждень мені ніхто про це не казав, навіть дочка Лариса, яка вже знала. Брат із Луцька якось подзвонив: про Андрія почув по телевізору зі слів речника штабу АТО Лисенка. Я ще не вірила. І аж коли з невісткою Альоною поговорила, то мусила змиритися, що це таки правда. Хірурги зашили рану на плечі, і він так і не покинув поля бою. Як тільки Андрій пішов в АТО, я по всіх церквах службу замовляла, молилася. А вже як поранило, то не було й хвилини, аби не зверталася до Бога, щоб він зберіг мені сина. І Господь захистив його…
Подружжя не без подивування каже: «І коли ті літа спливли? Вже й у синів — сивина…» Правда, тут же згадують повір’я: хто народився, коли садки цвітуть, то швидко сивіє. Андрій же з’явився на світ 28 квітня, коли садки були білі-білі. Може, й тому у неповні 43 роки його голова вже — як той білий цвіт.
Зазвичай родина Ковальчуків збирається на Різдво чи на Великдень. І то так, щоб, як каже Євгенія Василівна, якраз Андрій приїхав. Він же найдалі живе, то під нього вже й підлаштовуються брати й сестра. Буває, і в день його народження зустрічаються. І тоді, оскільки це вже тепло, стіл накривають у садку. А за ним — уже аж чотири покоління: батьки, діти, онуки і правнучок.

Четверо дітей виховали Трохим Андрійович і Євгенія Василівна.

 
Сини Сергій, Геннадій і дочка Лариса теж є гордістю батьків.


Торік Андрієві Ковальчуку було присвоєно звання «Почесний громадянин села Щитинь».

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
— Чули, Ганна Тодоркова професоркою стала, – перемовлялися жінки біля сільської крамниці. — Чи й далі буде Ярині допомагати? А мо’ загордиться. Та наші деякі місцеві вчительки несуть себе так високо, що Ганні й не снилось. Ех, був би живий Степан…
То рядки із вірша Миколи Ясюка, надрукованого наприкінці минулого року в одному з випусків сторінки «Любить! Не любить». А недавно ми навідалися в родину їх автора. І коли до цього були начувані про Миколу Андрійовича як неординарну людину (ось уже 15 літ він є головою Троянівської сільської ради Маневицького району і багато зробив для громади), то тепер знаємо зізнання його коханої дружини Віти Іполитівни: «Такого чоловіка, як у мене, ні в кого немає»
Цей відомий британський дослідник провів усе життя в експедиціях і загинув, шукаючи Північно-Західний прохід, що сполучає Атлантичний та Тихий океани. Завдяки Франкліну на карті світу з'явилися нові землі, про які раніше ніхто не здогадувався. Джон мав дві дружини: на честь першої він назвав відкритий ним острів у Північному Льодовитому океані, на честь другої — мис на американському березі
Євгенія НАЗАРУК
Казки закінчуються весільним балом, а реальність після відомого урочистого маршу тільки починається. Щоб було так, як бажали в тостах гості на весіллі, потрібно докласти багато праці до вже наявної любові. Ось що радять спеціалісти з приводу цього
Лариса заміж не поспішала. Шукала серед кавалерів найдостойнішого. Аби залицявся так, як у кіно. Не говорив банальних фраз, від яких мліють її подружки. Був не бідним і трохи схожим на Аполлона. Але знайти такого не вдавалося
Думки рвали його сни на клапті. Він уже забув, коли нормально спав. Не любив ночей. Не любив холодів. Не любив дощів. Чекав ранків і погожих днів. Неквапом пив чай. Слухав новини. Збирався і йшов у скверик, що неподалік. Сідав на лавку. Ніхто не звертав уваги на пенсіонера, який вже довгенько «чергує» тут. Уранці всі кудись поспішають
Олександр і Олена Федотови з Луцька переконані: саме завдяки тому, що вони обоє музиканти, тобто мають спільні захоплення та інтереси, їм легше порозумітися і правити сімейним «човном», у якому три доньки і син
Весна 1970 року, знімальний майданчик фільму «Це відбувається тільки з іншими». Катрін Деньов було 27, Марчелло Мастроянні виповнилося 49. Актора попередили: жодних запитань про особисте життя, якщо він не хоче скандалу і зриву зйомок, тому що подібні розпитування перетворюють Катрін з ангела з незмінною усмішкою у справжню фурію. Італієць тільки посміхнувся у відповідь: «Нічого, ми її розтопимо». Герой-коханець не відступав, але Катрін стійко тримала оборону
Таку інформацію оприлюднив секретар міської ради, виконувпач обов’язків міського голови Ігор Поліщук
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ