up-arrow
ЛЮБИТЬ! НЕ ЛЮБИТЬ Архів рубрики

«Я тебе вибрала…»

title
…Колись тут сходились дві дороги. А потім, коли на клаптику поля збудували маленьку капличку, почали сходитись людські душі. Навесні господарі зупинялися біля каплички попросити в Господа погідних днів і гарного врожаю. А восени дякували за збіжжя. Влітку селяни приносили сюди свіжу криничну воду – для подорожніх. Ставили в затінку, накривали збанок лопухами

Ольга ЧОРНА

Навпростець, польовими дорогами, люди добиралися до міста і храмів. Зупинялися біля каплички помолитися, перепочити, напитися води. Навіть взимку тут хтось залишав свої сліди і молитви…
Посадили біля каплички кущі бузку і шипшини. Коли бузок зацвів уперше, комусь приснився сон, наче квітами милувалися ангелики. Тому ніхто ніколи тут не зламав жодної гіллячки бузку. І шипшини не збирали. Ягодами ласували птахи…

Колись Настя чула, що діти вибирають батьків ще до народження. Чому ж її з Максимом не хоче вибрати якась душа?

Ангелики біля каплички снилися людям не раз. Тому жінки, у яких не було дітей, почали приходити сюди зі своїми проханнями-молитвами. Вірили, ангелятка донесуть їх до Всевишнього…
…Розвалили капличку «совіти». Залишилися тільки три камені з підмурівку, кущ бузку і шипшина.
…Настя часто ходила з бабусею Мотрею на друге село. Там жила Мотрина старша сестра. Коли було сухо й тепло, прошкували польовою дорогою. Бабуся завжди зупинялася біля місця, де колись стояла капличка. Вклякала, молилася. Потім присідала на камінь відпочити. Розповідала Насті про маленьку церковцю серед поля, зруйновану «червоними». І про переорану «колхозом» другу дорогу.
— Ось тутечки дорога була. Пам’ятаю, як нині. Ми нею на наше поле їздили. Завжди спинялися біля каплички. Я сама не раз воду тут ставила. Це було, Настуню, Небесами вибране місце. Тут молилися жінки – і лелеки приносили їм дітей. Коли капличку зруйнували, людей все одно віра сюди вела. Приходили, аби «ті» не бачили. Свічки потай запалювали. А на Пасху клали крашанки для ангеликів.
Бабусині оповідки скидались на казки. Навіть камені здавалися дівчинці особливими.
Коли вітер пробігав пшеницями чи ячменями, бабуся усміхалася і казала:
— Господь гладить по голівці збожжя. Тільки не наше воно.
Збіжжя Мотря називала «збожжям» – бо від Бога.
— Якщо треба буде порадитися з Господом, приходь сюди, Настуню. То – помічне місце…
…Дороги повели Настю з рідного села до великого міста. Там навчалася, вийшла заміж і осіла. А бабуся Мотря очікувала правнука або правнучку. Минуло два роки, три…
— У нашій родині пізні діти — не дивина, — втішала улюблену внучку Мотря. — Може, тому й живемо довго.
Правнука чи правнучки Мотря не дочекалася…
…Колись Настя чула, що діти вибирають батьків ще до народження. Чому ж її з Максимом не хоче вибрати якась душа? Чоловік майже змирився, що дітей у них не буде. А Настя сподівалася. Мамі також було далеко за тридцять, коли її народила.
— Значить, така доля, – заспокоював дружину.
— Вона живе на далекій зірці, – шепотіла Настя, дивлячись у вечірнє небо.
— Хто?
— Наша маленька душа.
Максим обіймав дружину. І сам роздивлявся всіяне зорями небо, немов сподіваючись побачити там щось незвичайне. Він звик до Настиних фантазій…
— Треба купити нову рамку на бабусину фотокартку, — мовила мама, коли Настя приїхала в село. — Ця вже зовсім розсипається.
На старій весільній світлині бабуся Мотря зі своїм нареченим — гарні й молоді. У сорочках, вишитих гладдю. В нареченої коса нижче пояса. А в дідуся Мітьки, якого Настя пам’ятає лисим, — розкішний чуб хвилею. Так і не запитала Настя в бабусі, де в селі в роки її молодості фотографа знайшли. Чи з міста замовили? Бабусині очі дивились на Настю, мов живі. Відійшла вбік — і «пішов» услід погляд зі світлини. Настя усміхнулася бабусі–нареченій. І пригадала давні слова: «Якщо треба буде порадитися з Господом…»
— Треба, бабусю, треба…
— Ти щось сказала, Настю? – гукнула мама з кухні.
— Ні, нічого…
На світанку Настю збудив горластий півень. Здавалося, від його «ку–ку–рі–ку!» прокинувся весь світ. Одягнулася. Знайшла мамині гумові чоботи. Весняні дороги, мов тісто. Хотіла тихенько, щоб не збудити неньку, вийти з хати.
— Куди ти, доню, зібралася?
Мама вже не спала. Може, також півень збудив. А може, роки…
— Як кажуть у місті, подихаю свіжим повітрям. Скоро повернуся.
За останньою хатою звернула на польову дорогу. Ту, якою ходила з бабусею на друге село. Дійшла до місця, де колись була капличка. Кудись поділися камені. Невже комусь у господарці знадобилися? Стільки років пролежали. І шипшини не стало. Тільки бузок залишився.
Їй треба порадитися з Богом. Попросити Всевишнього, аби зіслав на землю маленьку душу, яка живе на далекій зірці. Настя розмовляла з Небесами. Устами і серцем. Освячувала слова сльозами простої жінки, яка прагне материнства. Її розуміла земля, засіяна озиминою — влітку вродить щедрим урожаєм. І розумів світ, який вислухав безліч прохань та молитв…
Із-за сусіднього села сходило сонце. Настя поверталася додому. Маленьке дівчатко ступало їй назустріч. У світлому волоссячку заплуталися сонячні промінчики. Підійшло. Взяло Настю за руку. Усміхнулося. Мовило:
— Я тебе вибрала…
Поки що це був лише сон.

 

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Вечір заколисував польових коників. Світ дрімав у теплих долонях серпня. Андрієві Петровичу не спалося. «Ех, доню, — шепотів, — не треба було тебе слухати…»
Вечоріло, однак спека ще майже не спала. У центрі міста на великій площі сотні людей зібралися сьогодні, щоб приємно провести час і відпочити. А для неї це робоча пора, і ці сотні пар очей дивилися на сцену, де у сяйві софітів з’явилася вона — тендітна золотоволоса красуня, чемпіонка Європи з бальних танців і їхня землячка Лілія Соколюк. Усе як завжди: вступні акорди, знайомі, завчені до автоматизму рухи. Здавалося б, суцільна рутина, однак мелодія щоразу захоплювала її і переносила в інший вимір, у вир шалених емоцій, де не існувало нікого і нічого, окрім них і їхніх почуттів…
Це подружжя, яке живе у селі Заруддя Дубенського району на Рівненщині, створило прийомну сім’ю, взявши на виховання сестер Яну, Іванку, Марічку та їхнього братика Назара
Жінок у першого очільника незалежної Гетьманщини було три. Перша з них, Ганна Сомко, походила зі шляхетного купецько-міщанського роду зі славетного міста Переяслава
Щоб сім’я була успішною, хтось у ній має приймати остаточні рішення. Згідно з Біблією, таку відповідальність несе чоловік
На шкільному подвір’ї було гамірно. Дорослі чоловіки і жінки скидалися на підлітків: сміялися, жартували, пригадували кумедні історії. І враз притихли, побачивши директора, колишню класну керівничку й кількох учителів. — Не віриться, що вже минуло двадцять п’ять років, коли ми закінчили школу, – мовив хтось. — Петро Адамович з паличкою ходить. А на уроках фізкультури так усіх ганяв… А реакція (так називали хімічку) наче й не змінилася…
У такий спосіб відзначали День Державного Прапора
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ