up-arrow

«Дітям до 16 років…»

title
Коли такий напис з'являвся під великою яскравою афішою до якогось французького чи італійського фільму, намальованою місцевим талановитим художником, ми — 14—15-річні хлопчаки — розуміли: для нас «кіна» не буде. Хоча воно манило, приваблювало, збуджувало. Особливо коли хтось яскраво розповідав, явно прибріхуючи про новий фільм, хоча сам не бачив: «Пацани, там таке показують…»

Кость ГАРБАРЧУК,
редактор відділу місцевого самоврядування і сільського життя газети «Волинь-нова»

 

Але нам було зась, хоч плач! Страшенно обурювала така, на наш погляд, несправедливість та вікова дискримінація: чому в 15 років не можна, а в 16 літ тебе вже пропускають?! Ми тоді ще не знали, що живемо в найцнотливішій країні світу, адже, як відомо, в Радянському Союзі сексу не було. Цю тезу, яка стала крилатою фразою, під час телемосту між Ленінградом та Бостоном колись озвучила одна дама, адміністратор готелю в північній столиці…
Нашим головним ворогом при спробі потрапити на дорослий фільм була прискіплива жіночка-контролер у кінотеатрі «Супутник», збудованому через дорогу від райкому партії. Вона краще за будь-кого могла визначити вік юного глядача, котрий намагався видати себе за повнолітнього. Ніякими хитрощами та лестощами не вдавалося взяти цю неприступну й непідкупну фортецю. Вимога була єдина: «Показуй паспорт, тоді пропущу». Як не старалися, нічого не виходило, навіть не ображалися на фразу: «В тебе ще молоко на губах не обсохло». Хоча в декого вже пробивався юнацький пушок над верхньою губою.
Кожна відчайдушна спроба прорватися в глядацький зал закінчувалася невдачею. Не допомагало ніяке маскування: насунута на очі шапка чи закутування у шарф холодної пори. Самодіяльних конспіраторів відразу вираховували й з ганьбою випроваджували додому «вчити уроки». Тому придбані старшими хлопцями квитки доводилося ледве не з плачем повертати в касу. Тоді ми, розчаровані, але не зломлені духом, дружно всідалися на дерев'яній лавці та мріяли про той час, коли станемо дорослими й жартували: «Сьогодні знову будемо дивитися кіно про Леніна». Адже на площі біля райкому на постаменті стояв вождь світового пролетаріату. Володимир Ілліч строго, навіть із осудом дивився на нас — юних ленінців, які прагнуть еротики.
Навколо нього росли троянди. Особливим героїзмом вважалося вкрасти квітку біля кам'яного монумента. Хоча дорослі попереджали: можуть «пришити політику». Але не допомагав ні міліцейський патруль, який час від часу навідувався сюди, ні райкомівський сторож. Хтось щовечора ламав троянди чи то заради спортивного азарту, чи для коханої дівчини…
Немає нині того кінотеатру. Замість нього продуктовий магазин та бар, а на постаменті, тільки нижчому, сидить сумний та зажурений Тарас Шевченко й іронічно спостерігає за відвідувачами забігайлівки, яка називається «Супутник». Тепер тут кіно з грізним застережливим написом «Дітям до 16 років» не показують, зате бувають танці…

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Теоретично до представників секс–меншин я ставлюсь абсолютно нейтрально: не бачу нічого поганого в тому, що люди можуть вільно обирати для стосунків тих, з ким їм комфортно. Практично ніхто з моїх знайомих до цих категорій не належить (принаймні я про це не чула) і, попри мою демократичність, це мене тішить
Ще й зараз, коли чую тривалий тепловозний гудок, здригаюся. З цим сигналом у мене пов’язані власні печальні спогади. Думаю, дитинство кожного асоціюється з якимись певними звуками. Хто виріс у селі, той пам'ятає ранкове мукання корів, яких виганяють на пашу. А для мене – це шум залізниці: рух вантажного поїзда, від якого аж шибки тремтіли, та тепловозні гудки. Батьківська хата стояла неподалік від колії, яка розділяє Ківерці на дві частини. Місто розташоване якраз посередині шляху між двома важливими транспортними вузлами – Здолбуновим та Ковелем
Перша половина 2000-х років. Пора мого студентства. Початок травня. День народження однокурсника (а тепер уже й кума) Женьки. Святкуємо на дачі у Паші, з яким Женька з шести років співав у Хорі хлопчиків та юнаків імені Левка Ревуцького
– Я знаю, навіщо вигадали домашні завдання: щоб батьків посварити з дітьми, – заявила моя молодша 7-річна донька-третьокласниця вже в перший тиждень нового навчального року
Дзвінкий хлоп’ячий голос, чимось схожий на голос мого онука, який також тут навчається, зненацька пролунав із відчиненого вікна Луцької гімназії № 21 і примусив спинитися. Спинитися посеред ранку, який нашіптував, що треба поспішати на роботу, посеред осені, яка вперто не хотіла відкривати тюбик із жовто-багряними фарбами й нагадувала про себе лиш вранішньою прохолодою й насупленим небом
На сторінках «Волині–нової» ми розпочали друкувати фантастичну повість нашого журналіста і відомого українського письменника Володимира Лиса про вчительку–інопланетянку із волинських Загорян. Прообразом цього населеного пункту є рідне село Володимира Савича — ​Згорани Любомльського району. Але в останні дні воно у нашій редакції на слуху не тільки завдяки «Щоденникам Ієрихар»
Нещодавно довелося їхати в Житомир. В інтернеті знайшов дані про рейс Нововолинськ — Запоріжжя від компанії Z-time, замовив квиток. Перетелефонував перевізнику, аби запитати, з якої платформи відправляється автобус. Дівчина-оператор повідомила, що на автостанцію не заїжджають, а зупиняються навпроти
Дорогою на роботу зустрічаю колишню сусідку. Зупиняюся і дивуюся, що жінка не впізнає мене, а коли просить «пару гривень» на хліб, – ще більше. Розповідає, що злодії вкрали гаманець із пенсією. Блукача і жебрака зустрінеш – не обходь, згадую давню мудрість, тож даю скільки можу і не вірю очам своїм…
Коли сонце сідає за обрій, стихає метушня і все довкола поринає в обійми ночі, вони ніколи не сплять, а чекають усе нових і нових подорожніх, для яких запалюють свої ліхтарі. Є в їхніх вогнях щось магічне і загадкове, незвідане і тривожне
Фахівці Волинського обласного лабораторного центру інформують, що з початку епідемічного сезону, котрий почався 2 жовтня, від вірусних інфекцій постраждало майже 7,5 тисячі наших краян
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ