up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

«Приснися мені, синочку!»

title
Весна невидимими долонями проводить по ще чорних деревах, пробуджуючи надію на нове життя. Ще трохи — і закурличуть у небі журавлі, струшуючи на землю бентежні звуки, схожі на мову ангелів. Отак білим птахом у небеса відлетіла душа Романа Луцюка з села Шклинь Горохівського району — з Україною в серці, з великою вірою у її краще майбутнє

Людмила ВЛАСЮК

Виглядатиме Романа весь свій вік
Посивіла, у чорній хустині зустрічає мене біля воріт Емілія Володимирівна, мама Романа. Між буденними клопотами, коли є вільна хвилина, вона часто дивиться на стежку, що веде до хати. Отак виглядатиме сина все своє життя.

Прости свою дитину, прости…Це зможеш ти… За чорну ту хустину, що мусиш одягти. Рідненька моя мамо, не плач і пам'ятай: Любив син Україну, загинув за свій край.

— Мені й сьогодні не віриться, що його нема, – витирає сльози мати. – Все здається, що він в Америці на лікуванні і скоро приїде додому. Роман багато розповідав про цю країну, людей, природу — які там ростуть дерева, цвітуть квіти. Щотижня їжджу в Гаразджу, прошу: «Приснися мені, синочку!» Але він приходив лише раз, на сороковини. Сниться, ніби лежу в хаті і чую якісь кроки. Розплющую очі і бачу свого Романа. Стоїть у рябенькій сорочці, з сумкою за плечима. Я зрозуміла: то синова душа приходила прощатися…
Відкритий до світу, людяний, чуйний – саме таким був Роман Луцюк. Він любив усамітнення з природою, мав хобі – риболовлю, захоплювався спортом, тому й обрав факультет фізичного виховання Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, займався підприємницькою діяльністю. Після силового розгону студентів у столиці не міг спокійно спостерігати за подіями в державі. У складі Волинської Самооборони був патрульним у столиці, охороняв кордон України з Білоруссю. А останньою краплею для нього став розстріл волинських бійців під Волновахою — 30 травня 2014 року Роман вступив до добровольчого батальйону «Айдар». Так почалася його військова служба санітаром-стрільцем із позивним Лисий. А вже 21 липня в бою поблизу Георгіївки при спробі захоплення блокпоста, що прикривав шлях до Луганського аеропорту, військовослужбовець разом із товаришами відбив напад противника, незважаючи на те, що отримав кульове поранення
в руку.

«На мене чекають хлопці…»
— Як був маленьким, завжди чогось боявся, а виріс — і пішов добровольцем на війну, – у розпачі каже мати. – На всі благання казав лише: «Хто як не я, хто — як не ми…» Коли приїхала у Луцький військовий госпіталь до сина, побачила, скільки юнаків скалічених лежить, так серце й завмерло. Рука у Романа ще добре не загоїлася, а він мені каже: «Ви, мамо, тільки не плачте! На мене хлопці чекають. Я повертаюся на Схід».
Саме там народилася його клятва: «Тримайтеся, хлопці! Рука заживе – вернуся до вас, чекайте мене». А вже 5 листопада Роман знову отримав важке поранення в живіт під містом Щастя на Луганщині.
— Про те, що там відбувалося, син не розказував, – скрушно хитає головою Емілія Володимирівна. – Єдиний раз обмовився, що було справжнє пекло: і руки, і ноги літали у повітрі, потім ішли трактори і все те загрібали у землю, бо не було що збирати.
Довгий час він лежав у реанімації Київського військового шпиталю, переніс дванадцять операцій. У січні 2015–го лікарі Єльського госпіталю американського штату Коннектикут запропонували взяти Романа на лікування.
— Волонтери допомогли відправити його до США, – пригадує Емілія Володимирівна. – Коли мав від’їжджати, лікар впустив мене до нього на десять хвилин, сказавши: «Роман відлітає в далеку країну, нехай мама попрощається». Я побажала щасливої дороги і швидкого одужання, а він пообіцяв: «Все буде добре!» То була наша остання зустріч.


Американці ще Не бачили сміливців, які би так боролися за життя
16 місяців у чужій країні Роман жив надією на одужання. Після чергової (десятигодинної) операції його стан різко погіршився. Але і тоді боєць не падав духом, тримався до останнього. Американські лікарі стверджували, що не бачили серед поранених таких сміливців, які б так відчайдушно боролися за життя. Українська громада штатів Коннектикут і Нью–Джерсі як могла допомагала військовослужбовцю. Його серце зупинилося 19 березня. Нічну тишу у рідній хаті розірвав телефонний дзвінок: «Тримайтеся, мамо, і відчиніть двері». Це невістка Тетяна попросила сусідів підтримати її у важку хвилину. Не вірилось дружині, що більше ніколи чоловік не обійме своїх донечок Аліну та Настю.
Роман Луцюк повернувся в Україну «вантажем 200». Літак приземлився — а мати вже не могла ні говорити, ні кричати, ні плакати. Лише тихенько, мов чайка, зойкала над домовиною сина.
Тієї березневої ночі не спало і все село. Зустрічало героя, стоячи навколішки. Його привезли у батьківську хату, возили до річки, куди завжди ходив на риболовлю. Він мріяв побачити вишні у білосніжному серпанку. Та садок біля хати, посаджений його руками, зацвів без нього. І останній написаний вірш – то його прощальна сповідь:
Прости свою дитину,
прости… Це зможеш ти…
За чорну ту хустину,
що мусиш одягти.
Рідненька моя мамо,
не плач і пам'ятай:
Любив син Україну,
загинув за свій край.
Мати тремтячими вустами цілує світлину, перев'язану чорною стрічкою. Ставить її поруч з іконами.
— Отак щодня молюся: до святої Богородиці і до свого Романа, – шепоче ледь чутно. – Для мене він все одно живий. В моєму серці. Збираю всі вирізки з газет про нього, усі фотознімки. У школі на його честь відкрили пам'ятну дошку. Держава виділила кошти, але за гроші людське життя не купиш і сина не повернеш.
…Якщо побачите, як у блакитній височині летять журавлі, зупиніть свій погляд на хвилину. Можливо, вони на своїх крилах несуть людські душі, безжально скалічені війною…

 

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Допомогти ближньому — таке кредо Нововолинського осередку Суспільної служби України, який очолює жінка неспокійної вдачі та щирого серця Марія Карпінська. Як працює організація, що вдалося зробити та які завдання перед нею поставлені на недавно проведеному в Києві Світовому конгресі українців, делегатом котрого вона була, – у нашій розмові
8 листопада 1943 року під час останньої каральної акції поблизу спаленого села Кортеліси був знищений німецькими окупантами хутір Попливці. Фашисти приїхали на підводах з Ратного, позаганяли жителів в будинки і розстріляли. Цього дня загинуло 70 чоловік із 93, які проживали на Попливцях, та спалено 14 дворів. Серед убитих була і сім’я Зінаїди Баран, яку прозивали «гірничкою», тому що родом була із села Гірники. Їй куля влучила в обличчя. Коли прийшла до тями, побачила, що її чоловік Кузьма та семеро дітей лежать мертві посеред хати в калюжах крові. Зінаїда дістала з комори чисте полотно, накрила ним чоловіка та дітей і вийшла з оселі ще до того, як її підпалили німці. Саме на тому місці стоїть зараз пам’ятник загиблим жителям хутора
Якби ми вирішили пограти в асоціації, то, впевнений, після слова «адвокат» чи не кожен волинянин сказав би «Сергій Сафулько». А наступним словом було б «авторитетний». Про таке народне визнання, певно, може мріяти кожен представник будь–якої професії. Я ж зі свого, журналістського, боку мушу додати й трохи офіціозу: Сергій Федорович — заслужений юрист України, член Вищої ради юстиції у 2004–2014 роках, колишній заступник голови, а згодом — голова Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів України, екс–віце–президент Спілки адвокатів України, член Спілки журналістів України. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. А особливо хочеться нагадати читачам, що Сергій Сафулько протягом багатьох років допомагав шанувальникам «Волині–нової», консультуючи їх на її сторінках. Був автором численних публікацій, в яких відверто говорив про болючі, проблемні місця у житті нашого суспільства. Але це тільки один бік планети на ім’я Сергій Сафулько — професійний. Та є ще один, менш публічний, людський, проте без якого, певно, не було б такого Сафулька, якого ми знаємо. Пам’ятаю своє велике здивування, коли вперше потрапив до кабінету пана Сергія і почав розглядати численні — товсті і не дуже — книги, якими заставлений чималий простір: і у кожній книзі виявив по кільканадцять закладок! Кожен том був уважно перечитаний, а найпотрібніші місця позначені. Дивовижно! Причому мова не тільки про професійну літературу. Якщо не застали Сергія Сафулька у його кабінеті в приватній адвокатській компанії «Конфідент», гайніть до найближчої книгарні чи на якусь культурну оказію, що відбувається в місті, — він може бути там. Сергій Федорович жодного разу не відмовився прийти в редакцію «Волині–нової», коли ми відкривали виставки чи проводили інші наші акції. Він може з однаковим захопленням та фаховістю говорити і про художника та його картини, і про свою чергову адвокатську справу. Таке його щире ставлення до Людини і до того, що вона робить, не може не підкуповувати. То чи дивно, що часто спочатку до Сергія Сафулька ідуть як до адвоката, а потім — як до мудрого порадника та друга? …Сьогодні Сергієві Федоровичу виповнюється сім десятків років. Вітаючи, ми вирішили завдати йому трохи приємного клопоту — озирнутись назад, щоб згадати 7 головних людей у його житті. Тих, завдяки яким зірка Сергія Сафулька і є такою помітною на небосхилі. Тож слово — ювіляру
Гранітну стелу виготовив за власні кошти 82-літній Петро Кондзерський
«Ніколи не думала, що, живучи на хуторі, вдається власноруч творити речі, які можна одягнути у світське товариство і якими захоплювалися б у столиці», — поділилася враженнями народна артистка України Оксана Пекун, коли побувала в гостях у волинської майстрині Людмили Михайлюк. Про цю мандрівку мені розповіли керівник ветеранського хору «Осіннє золото» Ярослав Матулько і староста Таїсія Кофан. (Цей колектив із містечка Локачі не раз виступав у Києві, був гостем популярної телепередачі «Надвечір’я», про що вже писала наша газета). А коли ведуча програми «Фольк-music» на Першому національному Оксана Пекун разом зі знімальною групою вирішила побувати на землі, де народився цей славний колектив, гостинні господарі показували столичним гостям усе найкраще, тоді й завітали на хутір, що загубився між селами Війниця й Губин. Захотілося й мені все побачити на власні очі
Коли до Горохівської центральної районної лікарні під’їхали на чотирьох автомобілях більше 20 військовослужбовців із букетами квітів, за ними з цікавістю спостерігали з вікон і хворі, і медики. Довідавшись, що це бойові побратими Романа Коротицького прибули забирати з пологового відділення додому його синочка і дружину Іванну, вони почали вітати мужніх захисників України. На той час у батальйоні Роман першим став батьком. «Ваш козак буде і названим сином «Світязя», — заявляли військовослужбовці Романові та Іванні
На долю скромної сільської бібліотекарки Віри Міндер випало чимало випробувань, які вона достойно та з гідністю приймає, на життя не скаржиться й не плаче. Своїм оптимізмом та енергією жінка допомагає іншим не впасти у відчай
Коли нещодавно у Луцьку святкували 26-у річницю незалежності України, то серед присутніх на Театральному майдані була і лучанка Людмила Ваврух. Ця жінка — одна із тих, хто дитиною був виселений до Сибіру разом із репресованими батьками — ворогами народу, як їх називали
Такі слова чую у ці дні від багатьох людей, які не забули про добрі справи виконавчого директора Мальтійської служби допомоги у нашій області, свічка життя якого згасла у ніч на 24 вересня
Фахівці Волинського обласного лабораторного центру інформують, що з початку епідемічного сезону, котрий почався 2 жовтня, від вірусних інфекцій постраждало майже 7,5 тисячі наших краян
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ