up-arrow
КУЛЬТУРА Архів рубрики

Петро Панчук не стримав сліз, коли на сцену вийшли… його односельчани

title
Корифей українського театрального помосту не сподівався на такий сюрприз із рідного краю. А вітали Петра Фадейовича із 60–річчям разом із самодіяльними акторами села Лобачівка Горохівського району і журналісти «Волині-нової» та «Горохівського вісника»

Леся ВЛАШИНЕЦЬ

9 березня 2017 року, у день вшанування нашого Пророка-Кобзаря, ми вирушаємо до Києва. Знаємо, що в Національному академічному театрі російської драми Лесі Українки насолоджуватимемося переглядом спектаклю «Всюди один» в оригінальній сценічній постановці народного артиста України художнього керівника театру Михайла Резніковича. У головній ролі Тараса Шевченка – уродженець Лобачівки, провідний актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, народний артист України, Шевченківський лауреат Петро Панчук. Маємо почесну і приємну місію привітати нашого зіркового земляка. Корифей ще не знає про цей сюрприз…

Петро Панчук зіграв Тараса Шевченка у трьох іпостасях.

Столиця, як завжди, зустріла нас привітною усмішкою Людмили Панчук. Чому «як завжди»? Тяжіння цього подружжя до Горохівщини настільки сильне, що, не дочекавшись відпусток, аби поїхати на побачення з рідною Лобачівкою, Панчуки запрошують односельчан у гості в столицю. Дарма, що живуть в однокімнатній квартирі і щодня мають дуже щільний робочий графік. Такі щирі запрошення приймали автор цих рядків, заступник директора ЗОШ І–ІІІ ступенів села Лобачівка Зоряна Бойчук і землевпорядник місцевої сільської ради Світлана Шевчук. Находившись удень по місту, наситивши душу й очі його красою, ввечері взаємно тішилися спілкуванням.

Перед початком вистав Петро Фадейович усім неодмінно відрекомендовував горохівчан: «Це мої земляки з рідної Волині».

В одну з таких митей відвертості запитала у Людмили, чи важко жити із улюбленцем мільйонів. «І так, і ні. Ні, бо впродовж десяти літ, що ми разом, навчилися по­важати одне одного, цінувати віру і жити цвітом свого кохання – синочком Серафимом. Чи так? Не думала над цим, просто хочу, щоб цей чоловік був завжди поруч», – почула щиру відповідь.

А розмовляти вони  мають про що, бо пані Людмила, як і її суджений, свого часу закінчила Київський національний університет імені І.К.Карпенка–Карого, працювала в Одеському академічному українському музично–драматичному театрі імені В.Василька. Ця життєрадісна, вродлива і тендітна жінка — володарка гран-прі Всеукраїнського конкурсу читців поезії Тараса Шевченка. Соловейко за вдачею, вона встигає на зйомки в телепередачах, є знаним у столиці викладачем хореографії і затребуваною масажисткою-професіоналом. Словом, у житті неперевершеного Петра Панчука нічого не відбувається без підтримки його чарівної дружини.

А поміж щемним спілкуванням ми ходили в театр імені І. Франка. Перед початком вистав Петро Фадейович усім неодмінно відрекомендовував горохівчан: «Це мої земляки з рідної Волині». Водив у гримерку, на репетиції, показував костюмерні…

«Ось такий він, самородок із Волині. Геніальний і скромний. Гордість театру й України», – казала мені після перегляду «Кайдашевої сім’ї» народна артистка України, лауреат Національної премії  імені Тараса Шевченка Наталія Сумська, яка в парі з Петром Фадейовичем зображала подружжя Кайдашів.

Наталія Сумська про Петра Панчука: «Ось такий він, самородок із Волині. Геніальний і скромний. Гордість театру й України».

«У кожній ролі – увесь мій внутрішній світ, у якому я живу своїм життям. Він для мене – реальність», «Я сприймаю світ через призму співчуття, серцем. Виникають точки дотику – я беруся за роль», «Актор повинен мати чисту душу», «Впливати на людей любов’ю» – цими і ще багатьма міркуваннями про свою долю, яку Бог повінчав із театром, ділився Петро Панчук, щиро розповідав таємниці успіхів і всенародного визнання.

«Актор повинен мати чисту душу», «Впливати на людей любов’ю».

Не віриться, що коли почав свою дорогу до нього, не грав аж… 18 років поспіль. Прийшов на сцену у 27 літ із думкою, що зустріне там святих, але майбутні колеги виявилися звичайнісінькими людьми. Кожен жив власним життям. Поміж доброзичливих і заздрісних, гонорових і непомітних, невдах і популярних, випадкових і вроджених акторів молодий Панчук незлюбив неталановитих і корисливих. Про це не мовчав, леліючи свої «крила правди, чеснот і довір’я», казав уголос власну думку і славетному очільнику франківців, Герою України Богданові Ступці.

Петро Панчук: «Я не знав тоді, що є Бог».

– Я не враховував найголовнішого, розмірковуючи про талант, волю, працездатність. Я не знав тоді, що є Бог. І що не дається все, чого хочеш, доки не поставиш на перше місце Творця, – скаже через роки вже відомий Петро Панчук. Десятки успішних ролей, гастролі по Європі і США, Азії й Африці, визнання світу і праця зі щоденними молитвами перед початком нового дня і спектаклями робили шляхетного актора що знаменитішим, то скромнішим.

«Настав час віддавати борги».

«Настав час віддавати борги», – сказав він п’ять літ тому і приїхав у рідну Лобачівку, щоб відродити сільський театр. Односельці відразу ж повірили у щирі й безкорисливі наміри свого «Фадєя» і за чотири роки зуміли здійснити постановки чотирьох вистав. Взірцевою грою аматори здобули звання народного колективу. Тепер Лобачівський театр Панчука (так жартома і всерйоз величають себе сільські актори) вже без свого столичного метра гастролює не лише Волинню, а й Рівненщиною, має багато творчих планів і заміряється на столичну сцену. І вітати свого Вчителя приїхали з почуттям поваги до нього, гордості за нього і вдячності йому.

Майже 18 років я нічого не грав у театрі. Для чого це було мені дано?

…А Петро Фадейович знову грав свою роль, здавалося, забувши про все на світі! Високої честі перевтілитися у Кобзаря режисери–сучасники удостоїли його тричі: вперше – на початку 2000-х на рідній франківській сцені у «Божественній самотності», постановку якої здійснив Олександр Білозуб; декілька років тому був незрівнянним у «Тарасові Мученикові» Сергія Проскуріна в Черкасах; теперішня іпостась – Шевченко у виставі «Всюди один» режисера Михайла Резніковича, у якій Панчук був знову геніальним –  і самим собою, і Пророком! Навіть на найвищій сцені України не забув, як 6-літнім пригортав до серця «Кобзар» – подарунок тодішнього голови колгоспу в Лобачівці, як почуттями писав дипломну, переймаючись Шевченковою долею.

– Майже 18 років я нічого не грав у театрі. Для чого це було мені дано? Думаю, щоб я постраждав, потім переболів і змирився, доведений до відчаю. І врешті зрозумів, що є мої бажання, але є Боже провидіння. Всі випробування життя – то уроки долі, – на висоті увінчаних лаврами літ міркує простодушно і відверто.

...І в той вечір зал знову стоячи аплодував Петрові Панчуку й акторам театру російської драми імені Лесі Українки. Під цю, здавалося, безкінечну тріумфальну мелодію аплодисментів Петра Фадейовича вітав із 60–літтям режисер і художній керівник театру Михайло Резнікович, артисти із муніципального театру Бориспільської міської ради, де Панчук є наставником і виконавцем ролей. Ми ж ішли до свого земляка з квітами, дарунками й особливими словами. Забачивши знайомі обличчя волинян, здивувався до високого злету брів і ще більше засяяв своїм сонячним єством, очі ж віддзеркалювали із душі сльози щастя.

Легендою величав Петра Фадейовича заступник головного редактора газети «Волинь-нова» Василь Уліцький. Про те, як чекають удома корифея, щоб, натрудившись у полях, у господарствах, поспішати до сільського будинку культури на репетиції допізна, йому зізналися художній керівник НД «Просвіта» села Лобачівка, керівник народного Лобачівського театру імені Панчука Андрій Корнейко, його син – юне обдарування, майбутній актор, студент Рівненського державного гуманітарного університету Сергій Корнейко, заступник директора місцевої ЗОШ І–ІІІ ступенів Зоряна Бойчук і автор цих рядків. Односельчани переповідали вітальні слова від усіх лобачівців, горохівчан, волинян настільки гарно і з такою любов’ю, що люди в залі плакали від цієї зворушливості й поваги. Ми побажали, щоб зоря таланту народного артиста України Петра Панчука дарувала світові духовність ще багато-багато років!

На головному фото: І таких тортів із Горохівщини на ювілей народному артистові передали аж п’ять! На фото (зліва направо) Зоряна Бойчук, Людмила і Петро Панчуки, Сергій та Андрій Корнейко.

Фото Лесі ВЛАШИНЕЦЬ.

Відео Олександра ПІЛЮКА.

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Виступи «95 кварталу» користуються неабиякою популярністю серед глядачів. Не часто вдається побачити в одній програмі стільки несподіваних режисерських знахідок. До того ж у них є те, чого бракує іншим, — ​гумор із перцем, що викликає водночас і сміх, і сльози
25 квітня виповнилося б 80 років заслуженому працівнику культури, режисеру Борису Ревенку
«Дякую, це ви написали про мене!» Цю фразу молодий драматург і актриса Юлія Максименко чула від вдячних глядачів не раз. І звучала вона не де-небудь — у Києві, у столиці! Але була в акторки мрія: вийти на сцену в рідному місті, де живуть батьки, однокласники, вчителі… Подарувати їм часточку свого серця, розповісти, що болить, хвилює, не дає спати ночами, як би хотілося змінити цей світ… Тож свій тур Україною вирішила розпочати з Луцька, де народилася, навчалася в гімназії №4, державному музичному училищі на диригентсько-хоровому відділенні, а далі — поїхала підкорювати Київ
Теми для них майстер–початківець черпає з природи
Нещодавно народний аматорський гурт «Живиця» із Домашева Ківерцівського району представляв волинську пісню у столиці
У Музеї волинської ікони представлена сотня творчих робіт майстра–рекордсмена із Володимира–Волинського Анатолія Бойка
Галині Логощук із села Балашівка Березнівського району у спадок від мами дістався талант, а на додачу — родинний верстат 200–літньої давності
Надія Веремчук на відкритті фотовиставки «На старих фотографіях всі молоді...» Волинь і краяни на світлинах фотокореспондента газети «Волинь-нова» Миколи Зінчука»
У Прилуцькій загальноосвітній школі Ківерцівського району відбувся тематичний захід «Габріеля Запольська і Волинь» з нагоди 160–ї річниці від дня народження польської письменниці, драматурга, публіциста, актриси театру, коріння якої — у Підгайцях Луцького району. У Ківерцях (нині — Прилуцькому) її шляхетна родина мала маєток, де минули дитячі роки Габріелі
Вона присвячена річниці Чорнобильської трагедії і діє у Волинському регіональному музеї українського війська та військової техніки
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ