up-arrow
КУЛЬТУРА Архів рубрики

Петро Панчук не стримав сліз, коли на сцену вийшли… його односельчани

title
Корифей українського театрального помосту не сподівався на такий сюрприз із рідного краю. А вітали Петра Фадейовича із 60–річчям разом із самодіяльними акторами села Лобачівка Горохівського району і журналісти «Волині-нової» та «Горохівського вісника»

Леся ВЛАШИНЕЦЬ

9 березня 2017 року, у день вшанування нашого Пророка-Кобзаря, ми вирушаємо до Києва. Знаємо, що в Національному академічному театрі російської драми Лесі Українки насолоджуватимемося переглядом спектаклю «Всюди один» в оригінальній сценічній постановці народного артиста України художнього керівника театру Михайла Резніковича. У головній ролі Тараса Шевченка – уродженець Лобачівки, провідний актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, народний артист України, Шевченківський лауреат Петро Панчук. Маємо почесну і приємну місію привітати нашого зіркового земляка. Корифей ще не знає про цей сюрприз…

Петро Панчук зіграв Тараса Шевченка у трьох іпостасях.

Столиця, як завжди, зустріла нас привітною усмішкою Людмили Панчук. Чому «як завжди»? Тяжіння цього подружжя до Горохівщини настільки сильне, що, не дочекавшись відпусток, аби поїхати на побачення з рідною Лобачівкою, Панчуки запрошують односельчан у гості в столицю. Дарма, що живуть в однокімнатній квартирі і щодня мають дуже щільний робочий графік. Такі щирі запрошення приймали автор цих рядків, заступник директора ЗОШ І–ІІІ ступенів села Лобачівка Зоряна Бойчук і землевпорядник місцевої сільської ради Світлана Шевчук. Находившись удень по місту, наситивши душу й очі його красою, ввечері взаємно тішилися спілкуванням.

Перед початком вистав Петро Фадейович усім неодмінно відрекомендовував горохівчан: «Це мої земляки з рідної Волині».

В одну з таких митей відвертості запитала у Людмили, чи важко жити із улюбленцем мільйонів. «І так, і ні. Ні, бо впродовж десяти літ, що ми разом, навчилися по­важати одне одного, цінувати віру і жити цвітом свого кохання – синочком Серафимом. Чи так? Не думала над цим, просто хочу, щоб цей чоловік був завжди поруч», – почула щиру відповідь.

А розмовляти вони  мають про що, бо пані Людмила, як і її суджений, свого часу закінчила Київський національний університет імені І.К.Карпенка–Карого, працювала в Одеському академічному українському музично–драматичному театрі імені В.Василька. Ця життєрадісна, вродлива і тендітна жінка — володарка гран-прі Всеукраїнського конкурсу читців поезії Тараса Шевченка. Соловейко за вдачею, вона встигає на зйомки в телепередачах, є знаним у столиці викладачем хореографії і затребуваною масажисткою-професіоналом. Словом, у житті неперевершеного Петра Панчука нічого не відбувається без підтримки його чарівної дружини.

А поміж щемним спілкуванням ми ходили в театр імені І. Франка. Перед початком вистав Петро Фадейович усім неодмінно відрекомендовував горохівчан: «Це мої земляки з рідної Волині». Водив у гримерку, на репетиції, показував костюмерні…

«Ось такий він, самородок із Волині. Геніальний і скромний. Гордість театру й України», – казала мені після перегляду «Кайдашевої сім’ї» народна артистка України, лауреат Національної премії  імені Тараса Шевченка Наталія Сумська, яка в парі з Петром Фадейовичем зображала подружжя Кайдашів.

Наталія Сумська про Петра Панчука: «Ось такий він, самородок із Волині. Геніальний і скромний. Гордість театру й України».

«У кожній ролі – увесь мій внутрішній світ, у якому я живу своїм життям. Він для мене – реальність», «Я сприймаю світ через призму співчуття, серцем. Виникають точки дотику – я беруся за роль», «Актор повинен мати чисту душу», «Впливати на людей любов’ю» – цими і ще багатьма міркуваннями про свою долю, яку Бог повінчав із театром, ділився Петро Панчук, щиро розповідав таємниці успіхів і всенародного визнання.

«Актор повинен мати чисту душу», «Впливати на людей любов’ю».

Не віриться, що коли почав свою дорогу до нього, не грав аж… 18 років поспіль. Прийшов на сцену у 27 літ із думкою, що зустріне там святих, але майбутні колеги виявилися звичайнісінькими людьми. Кожен жив власним життям. Поміж доброзичливих і заздрісних, гонорових і непомітних, невдах і популярних, випадкових і вроджених акторів молодий Панчук незлюбив неталановитих і корисливих. Про це не мовчав, леліючи свої «крила правди, чеснот і довір’я», казав уголос власну думку і славетному очільнику франківців, Герою України Богданові Ступці.

Петро Панчук: «Я не знав тоді, що є Бог».

– Я не враховував найголовнішого, розмірковуючи про талант, волю, працездатність. Я не знав тоді, що є Бог. І що не дається все, чого хочеш, доки не поставиш на перше місце Творця, – скаже через роки вже відомий Петро Панчук. Десятки успішних ролей, гастролі по Європі і США, Азії й Африці, визнання світу і праця зі щоденними молитвами перед початком нового дня і спектаклями робили шляхетного актора що знаменитішим, то скромнішим.

«Настав час віддавати борги».

«Настав час віддавати борги», – сказав він п’ять літ тому і приїхав у рідну Лобачівку, щоб відродити сільський театр. Односельці відразу ж повірили у щирі й безкорисливі наміри свого «Фадєя» і за чотири роки зуміли здійснити постановки чотирьох вистав. Взірцевою грою аматори здобули звання народного колективу. Тепер Лобачівський театр Панчука (так жартома і всерйоз величають себе сільські актори) вже без свого столичного метра гастролює не лише Волинню, а й Рівненщиною, має багато творчих планів і заміряється на столичну сцену. І вітати свого Вчителя приїхали з почуттям поваги до нього, гордості за нього і вдячності йому.

Майже 18 років я нічого не грав у театрі. Для чого це було мені дано?

…А Петро Фадейович знову грав свою роль, здавалося, забувши про все на світі! Високої честі перевтілитися у Кобзаря режисери–сучасники удостоїли його тричі: вперше – на початку 2000-х на рідній франківській сцені у «Божественній самотності», постановку якої здійснив Олександр Білозуб; декілька років тому був незрівнянним у «Тарасові Мученикові» Сергія Проскуріна в Черкасах; теперішня іпостась – Шевченко у виставі «Всюди один» режисера Михайла Резніковича, у якій Панчук був знову геніальним –  і самим собою, і Пророком! Навіть на найвищій сцені України не забув, як 6-літнім пригортав до серця «Кобзар» – подарунок тодішнього голови колгоспу в Лобачівці, як почуттями писав дипломну, переймаючись Шевченковою долею.

– Майже 18 років я нічого не грав у театрі. Для чого це було мені дано? Думаю, щоб я постраждав, потім переболів і змирився, доведений до відчаю. І врешті зрозумів, що є мої бажання, але є Боже провидіння. Всі випробування життя – то уроки долі, – на висоті увінчаних лаврами літ міркує простодушно і відверто.

...І в той вечір зал знову стоячи аплодував Петрові Панчуку й акторам театру російської драми імені Лесі Українки. Під цю, здавалося, безкінечну тріумфальну мелодію аплодисментів Петра Фадейовича вітав із 60–літтям режисер і художній керівник театру Михайло Резнікович, артисти із муніципального театру Бориспільської міської ради, де Панчук є наставником і виконавцем ролей. Ми ж ішли до свого земляка з квітами, дарунками й особливими словами. Забачивши знайомі обличчя волинян, здивувався до високого злету брів і ще більше засяяв своїм сонячним єством, очі ж віддзеркалювали із душі сльози щастя.

Легендою величав Петра Фадейовича заступник головного редактора газети «Волинь-нова» Василь Уліцький. Про те, як чекають удома корифея, щоб, натрудившись у полях, у господарствах, поспішати до сільського будинку культури на репетиції допізна, йому зізналися художній керівник НД «Просвіта» села Лобачівка, керівник народного Лобачівського театру імені Панчука Андрій Корнейко, його син – юне обдарування, майбутній актор, студент Рівненського державного гуманітарного університету Сергій Корнейко, заступник директора місцевої ЗОШ І–ІІІ ступенів Зоряна Бойчук і автор цих рядків. Односельчани переповідали вітальні слова від усіх лобачівців, горохівчан, волинян настільки гарно і з такою любов’ю, що люди в залі плакали від цієї зворушливості й поваги. Ми побажали, щоб зоря таланту народного артиста України Петра Панчука дарувала світові духовність ще багато-багато років!

На головному фото: І таких тортів із Горохівщини на ювілей народному артистові передали аж п’ять! На фото (зліва направо) Зоряна Бойчук, Людмила і Петро Панчуки, Сергій та Андрій Корнейко.

Фото Лесі ВЛАШИНЕЦЬ.

Відео Олександра ПІЛЮКА.

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Відома письменниця, дизайнерка неповторних рукотворних книг у різноманітних техніках – ​соломкою і бурштином, вишивки хрестиком і плетіння гачком, оздоблення бісером та різьби по дереву, виготовлення зі шкіри і тканини – ​Олена Медведєва (на фото) отримала літературну премію імені Уласа Самчука. Високою нагородою, яку в Рівному вручають уже вп’яте, жінку відзначили за «Рівненський буквар», завдяки якому історію рідного краю вивчатимуть як абетку — ​від А до Я. Його авторка готувала декілька років, до кожної літери добираючи цікаві факти про пам’ятні та визначні місця краю
Уродженець Ковельщини,а нині — ​житель Рівного Андрій Ляшук (на фото) виготовляє сучасну рекламу, грає на лірі і співає старовинні канти
У Волинському краєзнавчому музеї відкрилася художня виставка «Моя Волинь, мої Карпати» Ореста Хмельовського — одного із основоположників кафедри дизайну Луцького національного технічного університету. Експозицію митець присвятив своїм студентам
У цьому впевнені жителі мальовничого населеного пункту Луцького району, які нещодавно відкрили в себе Музей історії села
Колишня вчителька з Торчина Луцького району Ольга Якубова навіть у 90 років займається рукоділлям без окулярів
Ні чимале господарство, ні давня хвороба не перешкоджають улюбленій справі Ганни Струк. Майстриня із села Пнівне Камінь-Каширського району все життя присвятила рукоділлю: виготовила сотні рушників, скатертин, подушок, мальовничих покривал, килимів, доріжок, серветок. Навіть сукню Ганна Лазарівна пошила за авторським дизайном. У чому ж секрет такої працьовитості? Жінка усміхається: «Коли вишиваю, душа відпочиває»
Наша землячка працює у «команді найкращих» – разом із Аллою Мазур, Лідією Таран, Соломією Вітвіцькою, Дмитром Комаровим та іншими зірками
Аматорський театр із села Соловичі Турійського району за сезон ставить більше десятка п’єс і навіть гастролює районом зі своїми постановками
Минулої неділі жителі села Роговичі Локачинського району вибігали зі своїх осель, хто в чому був вбраний. Люди летіли, як на пожежу, бо лихо, що спіткало їхню громаду, за масштабами не менше
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ