«А в нас — трійня і дві пари двійнят!»

Катерина ЗУБЧУК

«За короткий час я зрозумів, що Віра — жінка, яку чекав»
Анатолій — із Рівненщини. Його мала батьківщина — село Карпилівка Сарненського району. Віра — волинянка, вона — з Княжого міста. Свого часу обоє навчалися у Рівному — в духовній семінарії-академії: він — на факультеті місіології (церковне служіння), вона — на регентському. Віра, правда, була заочницею, тож бачилися лише під час її приїзду на чергову сесію. Після знайомства обмінялися телефонними номерами і на відстані спілкувалися.

Спочатку це були з мого боку лише якісь побажання, а потім і про симпатію свою до неї я писав в есемесках.

— І за дуже короткий час я зрозумів, що Віра — це та жінка, яку чекав, — розповідає Анатолій. — У ній я побачив матір своїх дітей. Мене ця дівчина вразила своєю простотою, щирістю.

На період їхнього знайомства Анатолій уже був на третьому курсі, а Віра — на першому. І, як самі пригадують, все закрутилося дуже швидко: зустріч із батьками, заручини, весілля. Але це, якщо у кількох словах говорити. А за тим «дуже швидко» були і хвилювання, і болісні сумніви («чи ж взаємні почуття?»).
— По тому, як Віра відповідала на мої телефонні повідомлення, — розповідає чоловік, — я відчував, які в неї емоції, наскільки вона щира. Спочатку це були з мого боку лише якісь побажання, а потім і про симпатію свою до неї я писав в есемесках.
Про переживання, пов'язане із цим віртуальним спілкуванням, пригадує Віра:
— Був момент, що я одержала чергову есемеску від Анатолія і, звичайно ж, відповіла. А він мовчить. Нічого не пише. Я — у розпачі: «Що ж таке?» Анатолій, як виявилось, був у такому ж настрої, як і я, бо моєї есемески не одержав і мучився, чому ж то не відгукнулась на його слова. Він не спав півночі, як потім з'ясується, і я — так само. Анатолій не витримав і серед ночі написав: «Якщо ти не хочеш зі мною спілкуватися, дружити, то так і скажи…» І тоді вже я здогадалася, що стався збій у нашому листуванні, і з'єднала «розірваний ланцюжок», надіславши йому повідомлення.
Перше освідчення теж було по телефону. Анатолій якраз був на заробітках у Києві — про свої почуття сказав дівчині 29 травня. Це був своєрідний подарунок Вірі на її повноліття, яке припало на цей день. А потім уже при зустрічі було освідчення, коли гуляли у парку «Слов'янський» у Володимирі-Волинському.
У лютому 2006-го вони познайомилися, а 8 жовтня цього ж року відгуляли весілля. Торжество було у Володимирі-Волинському. Велике, як пригадують, — до 300 гостей зібралося. Коли мова зайшла про найпам'ятніші моменти, то це, звичайно, — таїнство вінчання. У Домі молитви пастор Василь Кравчук із Рівненщини благословив їхній шлюб.
— Хороші настанови дав нам пастор. Слова, які я назавжди запам'ятав, це: «Будь вірним до смерті, і дам тобі вінець життя». Ця біблійна мудрість стосується і сім'ї, — ділиться спогадами Анатолій.
Цього осіннього дня була і пам'ятна фотосесія у молодят. Для знімкування обрали міський парк, з яким у них пов'язані приємні спогади.
— Весілля минуло, — каже чоловік, — як гарний сон. Мені дуже подобається пісня, яку ми співали вдвох із Вірою під час зйомок відео.
— А можете зараз заспівати? — запитую.
І подружжя охоче повертається у той день, коли народилася нова сім'я. Як і десять літ тому, звучить їхня щира вдячність Господу за те, що «друге життя він дарував на всі дні».

«Прикладом для нас були наші батьки»
— Ми обоє виросли у християнських сім'ях, — каже Анатолій. — І мої, і Вірині батьки пов'язали своє життя із церквою християн віри євангельської. І нам передалися хороші риси від них, і ми щасливі з цього. Вони навчили нас цінувати свого супутника, любити одне одного.
У тій пісні, яку подружжя співало у день свого весілля, є слова: «Батьківський дім тепер залишаємо ми назавжди». У Мартинюків було трохи по-іншому: батьківський дім покинув лише Анатолій і переїхав із Рівненщини у Володимир-Волинський — у дім, де Віра жила з рідними. Хоч, якщо порівнювати, яка ця хата була 10 років тому і якою стала тепер, то її не впізнати. Бо коли народилася трійня (Сашко, Роман і Естер), стало ясно, що потрібно розширюватися. Подружжя з вдячністю говорить про мера Володимира-Волинського Петра Саганюка. Тоді міська влада виділила 100 тисяч гривень на реконструкцію будинку. Якщо вже про допомогу говорити, то на цьому вона не закінчилася. Після народження двійнят — Софії і Світлани — подружжю посприяли взяти молодіжний кредит — 200 тисяч гривень на купівлю житла. І Мартинюки формально купили будинок батьків, які живуть із ними, а кошти пустили на те, щоб житло зробити більшим, — звели другий поверх, перекрили дах.
— Правда, ще й досі йде реконструкція, — каже Анатолій. — Зроблено те, на що грошей вистачило. Зараз, що зберу (а буває, і на заробітки їжджу), то в дім вкладаю. Поки діти маленькі, то місця вистачає, але ж треба думати і про завтрашній день.
Але яка б допомога від влади не була, найбільша вдячність у подружжя одне одному за розуміння, підтримку, без яких було б дуже важко підняти трійню, а потім ще дві пари двійнят. І зараз Віра пригадує той час, коли на світ з'явилися їхні Сашко, Роман і Естер. Оскільки вони були недоношені, то її з немовлятами перевели в неонатальне відділення обласної дитячої лікарні, де й виходжували цілий місяць.
— То був період, коли ми практично не спали, — розповідає жінка.
А «ми» — це вона й Анатолій, який був з Вірою у лікарні. І вже як додому приїхали, то гуртом доглядали синочків і донечку. Чоловік працював на той час у лісгоспі, то його за потреби підміняли рідні сестри, які почергово їздили з Карпилівки у Володимир-Волинський — як на вахту.
Тож коли на світ з'явилися двійнята (перші, а потім і другі), то родина була підготовлена і до такого щедрого поповнення, бо переконалися, що у них по одному діти не народжуються, і знали, як давати їм раду.

«Такому чоловікові можна і трійню народжувати»
З того, що подружжя охоче погодилося на інтерв'ю газеті, вже складалося враження, наскільки молоді люди дорожать своєю сім'єю, а головне — мають моральне право говорити і про свою любов, і про її плоди. З цього приводу Анатолій каже:
— Дякуємо Богові, що дав нам наших діток, що вони повноцінні, здорові й талановиті. І в загальноосвітній школі вчаться добре, і в музичній. Ми ходили на академконцерти, то були приємно вражені тим, як діти грають.

Віра з вдячністю згадує той день, коли вперше побачила Анатолія, який вибрав її за дружину — матір своїх дітей.

А ось на чому тримається сім'я? Коли про це зайшла мова, то чоловік сказав:

— На любові і повазі… Якщо цього не буде, то сім'ю чекає крах. Якщо ж є така основа, тоді вона має благословення.
І вже докладніше — про суть любові, яка береже сім'ю:
— Це жертовна любов. Агапе, як її називали у Древній Греції. В такій сім'ї, як наша, де багато дітей, а отже, і клопотів, не можна бути егоїстом і чекати тільки чогось для себе.
І це не просто слова. Як свідчить розповідь Віри, таку жертовність чоловіка вона відчувала і відчуває. Вдень він на роботі, а ніч приходила, то разом із дружиною і годував дітей, і переодягав. Цей уклад зберігся і до сьогодні, бо, як міркує Анатолій, коли все на одні руки дружини звалити, то це було б дуже важко. Навіть непосильно («Треба розуміти і поважати жінку»).
Що дружина скаже про такого чоловіка? Тільки одне:
— Дуже добрий він у мене. Коли народила трійню, то в лікарні бачили, як Анатолій турбується про нас, і говорили: «Такому чоловікові можна і трійню народити».
Не випадково і зараз Віра з вдячністю згадує той день, коли вперше побачила Анатолія, який вибрав її за дружину — матір своїх дітей. Про це говорять ось ці її слова:
— Це — найрідніша мені людина. Відкритися у найпотаємнішому можу тільки йому. Він мене завжди підтримує. І не було, щоб у чомусь дорікнув. Навіть коли щось не так, то Анатолій зрозуміє, бо знає: це не тому, що я не хотіла зробити краще, — просто на все рук не вистачає.
…Уже закінчилися безсонні ночі, кашки, памперси. Але почалася школа у старших дітей. Подружжя старається допомогти їм привчитися з перших класів до своєї головної праці — навчання. У когось один другокласник, а у Мартинюків їх троє. І почергово з кожним треба зробити домашні завдання. І у мами завжди мусить вистачити і часу, і терпіння.
Тож якщо Анатолій заробляє для сім'ї гроші (свого часу їздив на заробітки, працював у лісгоспі, газовому господарстві, а зараз пробує себе у підприємницькій діяльності в будівельній сфері, обраний у церкві на диякона), то Віра є берегинею їхнього дому. Вона, одне слово, — дружина, мама. І цим своїм призначенням втішається. А те, що закінчила регентський факультет, до речі, теж знадобилося: жінка може, як каже сама, дітям допомогти у їхніх заняттях в музичній школі. Зокрема Естер, яка вчиться грати на піаніно. Інструменти в усіх різні: Роман вибрав віолончель, Сашко — сопілку. А колись у сім'ї будуть і скрипалі — Софійку і Світлану, які в цьому році підуть у перший клас, вже прослуховували і побачили у них майбутніх учнів музичної школи.

«Не всі можуть зрозуміти, «нащо так багато дітей мати»
Коли сім'я Мартинюків гуляє влітку у парку, то перехожі мимоволі задивляються на цю компанію. Хоч багато хто вже добре знає їхню родину. Зокрема, із соцмереж, куди подружжя викладає фотознімки. Про це Анатолій каже:
— Різні відгуки бувають — хтось захоплюється, а хтось своє негативне здивування висловлює: «Нащо так багато дітей народжувати?» Так було, коли друга пара двійнят з’явилась, — Марк і Мирослава. Ми виставили фотознімки в «однокласниках». Були привітання, неприховане захоплення: як то так може бути, що в сім'ї народилися малята за формулою «3+2+2»? А одна жінка, навпаки, докоряла з приводу того, як ми будемо давати їм раду. І вже їй наші друзі відповідали: «Бачили б ви цю сім'ю, то по-іншому мислили б». Після цього вона замовкла. Бог дав нам багато діток і, дякувати Господу, у нас є де жити, є автомобіль (бус). Є здоров'я і можливості піднімати синів і дочок.
Віриться, що діти Анатолія і Віри, коли виростуть, то так, як і вони сьогодні, з вдячністю згадуватимуть своїх маму і тата, які живуть у любові і їх цією любов'ю насичують.
— Уже склалась така традиція, — розповідає Віра, — що ми щодня читаємо Біблію, поки що дитячу. І вже старші сини й дочки знають майже всі біблійні історії. А ще ми співаємо разом. Тато грає на гітарі — акомпанує нашому сімейному хору.
На моє прохання Анатолій узяв гітару, й сімейство згуртувалося на дивані для того, аби виконати свою улюблену пісню. Звучать ось такі слова: «Сім'я — то ластівки гніздо, від неї наші крила. Від неї йде життя тепло і наша сила…» Залишалося зафіксувати цю мить, яка не потребувала коментарів.

 

Другокласники Роман, Сашко та Естер уже вчаться в музичній школі.

Фотосесія під час весілля.