Війна розлучила подружжя на 56 років
—Юзю, пакуй речі, бери дітей, виїжджаємо, — кричав з порога Павел Сковронек, мій дідусь. — Чи ти здурів? – зупинила його дружина, моя бабуся Юзефа. — Тільки поглянь: тут є робота, хороші гроші, сучасна фабрика, — перечислив, показуючи оголошення в «Землі Любленській». Газета інформувала про те, що в Маневичах біля Ковеля виник потужний залізничний вузол, звідки транспортом дерево йшло на всю Європу. Там потребували робітників
Галина ПАВЛЮК
Але як же залишити домівку, бабуся не могла уявити. Вона вже звикла до свого Мацейова біля Любомля.
Однак з дідусем не було дискусії. У 1928 році Сковронеки з чотирма дітьми: Яніною, Хеленою, Казею (моєю мамою) та Янеком — поселились у Маневичах. Спочатку жилося їм добре, але незабаром заробітків дідуся стало не вистачати. І старші дівчата були змушені піти на роботу. Обидві швидко звикли до нової реальності, не нарікали. На жаль, у віці 43 років померла бабуся. Так четверо Сковронеків стали напівсиротами.
«Пам’ятаймо: маємо триматися разом», — пообіцяли собі брати і сестри. А Хеля і Казя мусили швидко відійти від жалоби, потрібно було дбати про молодших — Янека і Яніну.
«Пам’ятаймо: маємо триматися разом», — пообіцяли собі брати і сестри. А Хеля і Казя мусили швидко відійти від жалоби, потрібно було дбати про молодших — Янека і Яніну.
— Казю, познайомся, це мій брат Юзеф, — одного дня колега представила мамі пристойного кавалера.
— А це найбільш жвава жінка, яку я знаю, — приятель з фабрики так описав маму.
Молоді усміхнулися і, мабуть, уже тоді відчули, що вони створені одне для одного. Були закохані. А після початку війни ще більше прагнули бути разом.
— Не розлучимось аж до смерті, — 13 жовтня 1940 року вони заприсяглись у костелі.
У третю ніч після шлюбу їх розбудив стукіт у двері.
— ПІдеш з нами! — наказали Юзефу агенти НКВС, що прийшли його арештувати за антирадянську діяльність.
— Кохана, не журися. Вранці повернуся, — заспокоював дружину, міцно обнімаючи.
Однак ні наступного, ані через декілька днів він не з’явився. Минали тижні, а мама не мала жодних відомостей. Шукала. Писала в різні установи, перевіряла списки арештованих. Одного разу запитала міліціонера:
— Що ви з ним зробили?
— Немає сліду. Війна, розумієш. Знайди собі іншого хлопця, — відповів іронічно.
Мама плакала. Годинами дивилася на весільну фотографію, цілувала її. Тільки вона і залишилася від Юзефа. Чекала. А місяці минали…
— Так жити не можу, — жалілася рідним. А сусід Олексій Миткалик, дивлячись, як вона переживає своє горе, утішав її. Він давно відчував симпатію до неї й одного дня зізнався, що кохає.
— Але я дала обітницю іншому! — Казя, яку освідчення застало зненацька, спромоглася сказати тільки це.
— Якби був живий, дав би про себе знати. Життя йде далі, удвох легше.
Казя перевірила ще раз у всіх установах, чи не знайшовся Юзеф.
— Твоя мама точно хотіла б, аби ти була щаслива, — пояснювала Казі тьотя, сестра бабусі, яку в сім’ї дуже поважали.
— Чого варте життя в самотності? — переконувала сестра Хелена.
Саме вона й допомогла молодій жінці прийняти рішення. І на Різдво 1943 року Казя й Олексій були вже подружжям. Не встигла натішитись коханням, як знову війна розлучила її з чоловіком. Він потрапив до в’язниці у Луцьку. Мама молилась за нього, знаючи, що вже під серцем носить мене.
І він повернувся! Дякувала Богу, обіймаючи свого Олексія.
Після закінчення війни Казя прийняла рішення про повернення до Польщі. 22 травня
1945 року зібрала усі документи для виїзду родини.
Прощаючись зі своїм батьком, братами та сестрою, коли вони виїжджали в Лодзь, мама сподівалась на швидку зустріч.Ми мали приєднатись до них за кілька днів. Усе було вже спаковано. Мама чекала на тата, який працював на пошті. Через нагальну роботу він затримався. На поїзд запізнювалися.
— Що ж, вирушимо завтра, — Казя намагалася залишатися спокійною.
...Це кінець? Не вірила, коли дізналася, що останній поїзд з репатріантами від’їхав… учора. Кордон закрили.
Довго не могла цього пробачити чоловікові — моєму батьку. Але потрібно було жити. Тато повернувся на пошту. Був
1947 рік. На світ мав з’явитися мій брат Анатолій.
«Кохана! Знаю, що маєш іншого чоловіка і дитину. Хоч ти мене скривдила, я не можу тебе осуджувати. Хочу повернутися як вірний чоловік. Полюблю дитину, як свою». Мама отримала цей лист від Юзефа, вкладений до конверта з кореспонденцією від сестри Хелі.
«Юзеф?! Живий?! Що я зробила? Що ж тепер?» — за одну хвилину промайнуло мільйон запитань. Мама не знала, що робити. Мала двох чоловіків!
«Хочу, щоб ти негайно прийняла рішення», — писав Юзеф у наступному листі.
З’ясувалось, що тієї ночі, коли його забрали з дому, відразу ж вивезли на Сибір. Дивом вижив і потрапив до Англії. Після війни шукав Казю. Знайшов її родину в Лодзі.
«Якщо те, що сталося, було результатом трагічних обставин, а твої почуття залишилися колишніми, маєш можливість повернутися». Коли мама це читала, у голові все сплуталось.
«Чекала, сумувала, плакала… Маю дочку, другу дитину ношу під серцем, пов’язала долю з іншою людиною», — написала Юзефу. Тоді про все розповіла Олексію, який за це ще більше її покохав.
Невідомо, чи перший чоловік зрозумів, чи образився, бо довго не відзивався до неї. Однак не поривав зв’язку з родиною мами. Так ніколи й не покохав іншу жінку. А мама завжди докоряла собі, що зрадила, що не дочекалася…
Свого Юзефа побачила через 56 років після їхнього весілля. Юзеф Літнер купив квартиру у Варшаві. Запросив свою Казю, вже вдову. На вокзалі привітав її букетом червоних троянд.
— Казю… — лиш зміг сказати. Стояв, не вірячи, що це його дружина, яка обіцяла не розлучатися з ним аж до смерті.
Був хворий, мав проблеми із зором. Але такий же, як колись, — галантний, одягнутий зі смаком. Запросив маму на вечерю, засипав подарунками… Це була їхня остання зустріч. Через два роки він помер. Недовго прожила і мама. Вона тільки перед смертю перестала відчувати свою провину. Зрозуміла, що це все сталось через війну.
Я залишилась у Маневичах, зайнялася створенням Товариства польської культури. Розповідаю про Польщу, поляків і свою маму…
смт Маневичі.
