up-arrow
ЛЮБИТЬ! НЕ ЛЮБИТЬ Архів рубрики

«Якби була можливість заново прожити ті роки, що минули, то я б нічого не хотіла змінювати»

title
Наша героїня Наталія Мельник живе у селі Тишиця Березнівського району, що на Рівненщині, а працює у Центрі поштового зв’язку у райцентрі. Її колеги і підказали, не вдаючись у подробиці, що у цієї жінки — незвичайна доля. А вже зустрівшись із пані Наталією, ми дізналися, що ж за цією інтригою. Доля справді вражаюча, і якби не було конкретної адреси, то хтось сказав би, що таке можна тільки вигадати

Катерина ЗУБЧУК

«На вінчанні свічки у наших руках чомусь постійно гасли»
Спочатку наше знайомство було заочне. Ми спілкувалися з Наталією по телефону. Я вже знала, як складалося життя цієї 40–річної жінки. Ми навіть домовилися про зустріч. Залишалося одержати згоду, щоб це була не анонімна розмова. І одного дня я її почула. Адже, як Наталія сама висловилася, в рідному селі і так усе відомо (говорено–переговорено). А інтерв’ю газеті, як я згодом пересвідчилась, стало для неї хорошою нагодою розповісти про своє заміжжя, яке так скоро обірвалося, про те, як, овдовівши, знову пізнала велику любов. Одне слово, це можливість «вилити душу» — поплакати і порадіти, вертаючись спогадами у минуле.

Тоді мобілок не було, зате листи писали одне одному. Від Івана за півтора року їх було 85, вона йому надіслала 74. Така точність, бо Наталія й до сьогодні зберігає і свої листи, й Іванові, які він привіз пронумерованими з армії.

І ось я вже ніби бачу ту юну дівчинку, якою була Наталія, коли їхнє з Іваном кохання тільки–но зав’язувалося. Майбутнього чоловіка, який був на два роки старший за неї, вона знала змалку, бо ж в одному селі жили. А зустрічатися почали, коли дівчина ходила в десятий клас.

— Я в школі серед ровесниць була найнижчою на зріст, — розповідає Наталія. — Вже дівчата ходили до клубу на танці, а я вдома сиділа — все вчилася. Й Іван, я так думаю, довго на мене уваги не звертав. Познайомилися ми з ним ближче, коли опинилися в одній компанії.
За якийсь час друг Івана переказував дівчині його слова: «Я в Наталію так влюбився, що жити без неї не можу». Через рік вона проводжала Івана в армію вже як його дівчина. Червону стрічку (так заведено було в цьому краї) пов’язала йому. 27 листопада 1993 року пішов хлопець на строкову службу. Був в охороні на заводі «Південмаш» у Дніпропетровську. Тоді мобілок не було, зате листи писали одне одному. Від Івана за півтора року їх було 85, вона йому надіслала 74. Така точність, бо Наталія й до сьогодні зберігає і свої листи, й Іванові, які він привіз пронумерованими з армії.
«Я за тебе молюся і дуже хочу, щоб скоріше минув час і ти вернувся до мене таким, як був, — найкращим, найдорожчим, наймилішим», — цитує Наталія слова одного зі своїх листів. «Я без тебе, золотце, вже не можу жити. Скоріше б весна, скоріше б обняти тебе сильно, сильно», — а це Іванове зізнання.
А вперше освідчився хлопець ще до армії. Досі жінка пам’ятає січневий вечір 1993 року, сяюче небо над головою. «Дивись, які зірки», — сказав Іван. Вона підвела очі до неба, а він її поцілував. Певно, відчувши, що Наталія збентежилась, сказав: «Я ж тебе люблю…»
— До «дембеля», — розповідає жінка, — ми обоє рахували дні. Вернувся Іван у травні. Ще ціле літо і майже всю осінь ми зустрічалися. То незабутні дні. Сіно якраз косили. На дворі батько сушив його. Іван прийде до мене, і ми на цьому пахучому диві сидимо, аж поки світати не почне. А в листопаді 1995–го поженилися.
Наталія показує весільні фотознімки, коментуючи їх:
— Ось це ми вінчаємось. А це фото нашої родини на пам’ять. Ось моя дорога і рідна свекруха (ці слова про матір свого чоловіка Наталія повторить не раз упродовж нашої розмови, бо це, як вона каже, дуже добра і мудра жінка).
На звороті однієї зі світлин вірш, написаний Наталією перед самим весіллям — сподівання на те, що у щасті будуть жити вони з Іваном, ділитимуть навпіл радість і біду.
А наступного року, якраз на день народження Івана, 27 липня, на світ з’явилася їхня донька.
— Для чогось Бог так дав, що саме цього дня народилася наша Тетяна, як ми її назвали.
Сьогодні вона вже знає, що це було не випадково, — рано пішов із життя Іван, і дочка стала продовженням його — найдорожчого, наймилішого.
Три роки Наталія була в невістках, а потім подружжя перебралося у стареньку хату Наталчиних батьків, які побудували собі новий дім. Наталія здала підприємцю в оренду приміщення в цій хаті, а він за це взяв її за продавця (тоді роботу важко було знайти). Іван їздив на сезонні заробітки по областях України. Потроху вишкрябувалися, як каже жінка. А потім і в Росію подався чоловік із односельчанами. Перший раз, навесні 2003–го, працював на будівництві у селищі Істра, що у Підмосков’ї. Усередині серпня цього ж року знову відправився туди ж. Більше чоловіка живим вона не побачила. Тоді, коли через вісім літ подружнього життя не стало Івана, Наталія знову й знову пригадувала, як під час таїнства вінчання свічки у їхніх руках усе гасли, а люди шепотіли, що недобра це прикмета.
Ніхто, як сьогодні пригадує жінка, толком так і не знає, що ж сталося. За версією чоловіків, з якими він був на заробітках, увечері трохи випили і лягли спати, а вранці побачили, що Іван бездиханний.

«Я Богові вдячна, що в мене була така любов, як ти»
Після похорону мати Івана півроку в Наталії ночувала, щоб вони з малою дочкою не залишалися самі. І молодший брат Івана Альоша приходив. Тоді жінка й гадки не мала, що мине якийсь час і в них буде роман — любов, яка подарує їй синочка. Хіба лиш ловила себе на думці, що хлопець дуже схожий на її покійного чоловіка.

Бог дав, щоб народила дитину. Я б ще хотіла, щоб Він допоміг мені за життя попросити пробачення в дружини Альоші.

— Я знала, — розповідає Наталія, — що Альоша зустрічається з дівчиною із сусіднього села. Від мене, бувало, він їхав на побачення до неї. Я йому листівки для цієї дівчини підписувала. Ми дружили з ним. Адже коли я в невістки прийшла, то йому було 12 літ (настане час і він мені скаже: «Я, напевне, любив тебе ще з дитинства»). У 2004 році Альоша засватав свою наречену, з якою три роки зустрічався. А там і оженився. Важкий це був для мене день. Хоч скажу, не лукавлячи, до весілля у нас із ним не було ніяких стосунків.
Лише у 2006–му, майже через два роки після того, як Альоша женився, почався їхній роман. Наталія пам’ятає день, годину, навіть мить, коли зрозуміла, що в душі щось перевернулося і почуття вже не можна приховати.
— На той час я працювала у магазині, який побудували в селі, — розповідає співрозмовниця. — Якось увечері треба було піти по роботі. І Альоша, який був якраз у мене, пішов зі мною (покликала, щоб потемки самій не ходити). Ось тоді, пригадую, взяла його під руку і сказала: «От би вернути ті два роки (тобто той час, коли Альоша не був жонатий. — Авт.) — я б тебе нікому не віддала».
Три роки тривав їхній роман. Одного разу Альоша сказав Наталії, що його дружина завагітніла (чотири роки після весілля у них не було дітей). А там і вона зрозуміла, що в ній теж зародилося нове життя.
— Я хотіла цю дитину, — каже жінка. — Альоша, дізнавшись про це, навіть словом не заїкнувся, аби перервала вагітність. У грудні 2008–го його дружина народила сина, а в липні наступного на світ з’явився мій Артем. Наші діти зараз ходять в паралельні класи. Мені було все одно, що люди про мене будуть говорити, як осудять…
А ще Наталія крізь сльози мовила:
— Бог дав, щоб народила дитину. Я б ще хотіла, щоб Він допоміг мені за життя попросити пробачення в дружини Альоші. Зараз ми не спілкуємося, бо, вважаю, це було б лицемірством.
А першою про те, що Наталія народить дитину від Альоші, дізналася, до речі, свекруха. Обняла, поцілувала невістку (невісткою вона залишилася для неї назавжди, хоч і сина нема) і сказала: «Бережи себе — значить так треба». Хоч потім була мова й про те, як то воно буде — як у селі сприймуть таку новину. І вже Наталія заспокоювала: «Мам, все владнається…»
Ніби навздогін сказаному жінка пригадує, яким то випробуванням стало для неї її кохання, яку страшну депресію пережила… Навіть в лікарню потрапила. Втікала із села, щоб не бачити Альошу, до сестри на Житомирщину. Поверталася з наміром покінчити стосунки із братом покійного чоловіка, бо ж розуміла, що живе у гріху. Але приїжджала в Тишицю, бачила його і все продовжувалось. Врятувала її, як сама каже, пошта. Оскільки після смерті чоловіка заочно вивчилася на бухгалтера, то їй запропонували бути підмінним начальником по відділеннях зв’язку Березнівського району. Їздила з одного села в інше. Так було до декретної відпустки. Потім вийшла вже на роботу на посаду оператора. А ось чотири останні роки вона — інструктор Центру поштового зв’язку № 4 у Березному. Про той час жінка говорить:
— Непрості то були літа — з радощами і муками, стражданнями. Але коли тепер ми розмовляємо по телефону з Альошею (він інколи дзвонить), то кажу йому: «Я вдячна Богові, що у мене була така любов, як ти». Це було щось неймовірне — я б за нього життя віддала, не задумуючись ні на хвилину. Остаточно наші стосунки були розірвані, коли дружина Альоші вдруге завагітніла. Ясно було, що у нас нічого не може бути, продовжувати роман — це тільки ранити себе ще більше.

«Який симпатичний мужчина. Але ж у нього є, мабуть, симпатична дружина»
А у 2014 році в житті Наталії з’явився чоловік, який став їй сьогодні опорою. Валентин, як його звати, приїхав восени з Миколаївської області в Тишицю закупляти картоплю. Біля хати Наталії, на роздоріжжі, стояла машина. Одного ранку жінка вийшла подивитися, що є в асортименті в обмін на бульбу.
— А побачивши, — розповідає вона, — заїжджого чоловіка, подумала: «Симпатичний мужчина». То була перша думка. А друга: «У цього симпатичного мужчини є, мабуть, симпатична дружина».
Того ранку Наталія смажила синові на сніданок сирники. Вирішила пригостити ними і закупівельників. «Поїжте», — запропонувала. А через декілька днів Валентин зайшов до неї до хати. Познайомилися. Хоч, як згодом говорив, за час, що машина стояла в селі, вже все знав про Наталію. Знайшлися люди, які розповіли і про її чоловіка, який рано помер, і про дитину, котру народила, вже будучи вдовою. А коли новий знайомий додому їхав, то попросив номер телефону. З того часу вони й спілкувалися. Цілий рік Валентин був на заробітках у Хабаровському краї. А, повернувшись у червні 2015–го на Миколаївщину, запросив її до себе.
— І я поїхала буквально на декілька днів. Тоді й зав’язалися наші стосунки. Валентин дуже простий сільський чоловік. Йому 45 років, а він уже давно розлучений. Як кажуть, закусив у житті. Працюючи у Пітері, потрапив в аварію. Мав важку операцію на хребті. Тоді, як повідав, попросив колишню дружину, щоб діти приїхали до нього, і почув: «Нам каліки не потрібні». Ось так буває в житті.
Стосунки їхні ще не визначені. То він до неї приїжджає (торік у Тишиці зимував), то вона до нього. Вже із сином була.
— Як тільки Валентин зробить ремонт у своїй хаті (а живе він неподалік Миколаєва), то хоче нас із Артемом забрати, — розповідає жінка. — Коли я про це Альоші якось сказала, то він запитав: «І ти поїдеш?» — «Мабуть, поїду», — відповіла я. Так, думаю, буде краще для нашого Артема. Він же росте, бачить тата (Альошу. — Авт.), який не відмовився від нього, і починає питати: «А чого тато з нами не живе?» А я не знаю, як пояснити. Кажу, що бувають такі ситуації… У тому, що я поїду до Валентина, мене підтримує дочка, яка живе після закінчення медколеджу у Новограді–Волинському Мабуть, так Бог дав, щоб я зустріла цього чоловіка, — людину, яка мене підтримує.
Він каже: «Мені не потрібне твоє минуле — мені потрібна ти зараз, така, як є». І я йому за це вдячна.

Останній знімок, на якому вони всі разом, – Наталія, донька й Іван (перед поїздкою в Істру у серпні 2003 р.)

Таїнство вінчання.

Наталія не може стримати сліз, коли мова заходить про їхнє коротке подружнє життя з Іваном.



ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Багатодітна родина Ковалевичів живе у селі Глинне Рокитнівського району на Рівненщині
Хоча перша леді виходила заміж всього лиш за солдата
Коли він зайшов в автобус у Варшаві, той, здавалося, одразу ж поменшав. Широкоплечий красень мого віку опустився на сидіння поруч і, привітавшись українською з дуже відчутним акцентом, назвався: «Самір». Працює в Німеччині. Має квартиру в Рівному. Їде у відпустку до коханої жінки. Одразу ж розкрив сумку і запропонував мені бутерброди з шинкою і фрукти
Це подружжя із села Кортеліси, що на Ратнівщині, давно «прив’язали» до імені героя відомого з радянських часів фільму «Циган». Хоч, як каже сам чоловік, у його роду не прослідковується ромське коріння. Хіба що долю свою знайшов мандруючи, як і Будулай, що багатьом полюбився
Арсен Васильович народився у 1892 році в селі Тетільківці Кременецького повіту Волинської губернії (нині — Тернопільська область) у сім’ї священика. Він був здібним лікарем, істориком, краєзнавцем, культурологом, церковним композитором, громадським діячем, релігієзнавцем, пластуном, боровся за українізацію православних богослужінь, захищав автокефалію Української православної церкви, видавав журнали, читав лекції з українознавства
Колись прабабуся розповідала маленькій Любі, що ангели гортають на Небі Книгу людського життя. В когось у ній багато сторінок, в іншого — менше, а в декого — лише одненька. Книга життя прабабусі Мотрі мала багато сторінок. Вона прожила мало не сотню літ
У селі Журавники живе інтернаціональна родина, глава якої — уродженець африканської країни
Лучани програють вдруге поспіль
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ