up-arrow
ЛЮБИТЬ! НЕ ЛЮБИТЬ Архів рубрики

«Якби була можливість заново прожити ті роки, що минули, то я б нічого не хотіла змінювати»

title
Наша героїня Наталія Мельник живе у селі Тишиця Березнівського району, що на Рівненщині, а працює у Центрі поштового зв’язку у райцентрі. Її колеги і підказали, не вдаючись у подробиці, що у цієї жінки — незвичайна доля. А вже зустрівшись із пані Наталією, ми дізналися, що ж за цією інтригою. Доля справді вражаюча, і якби не було конкретної адреси, то хтось сказав би, що таке можна тільки вигадати

Катерина ЗУБЧУК

«На вінчанні свічки у наших руках чомусь постійно гасли»
Спочатку наше знайомство було заочне. Ми спілкувалися з Наталією по телефону. Я вже знала, як складалося життя цієї 40–річної жінки. Ми навіть домовилися про зустріч. Залишалося одержати згоду, щоб це була не анонімна розмова. І одного дня я її почула. Адже, як Наталія сама висловилася, в рідному селі і так усе відомо (говорено–переговорено). А інтерв’ю газеті, як я згодом пересвідчилась, стало для неї хорошою нагодою розповісти про своє заміжжя, яке так скоро обірвалося, про те, як, овдовівши, знову пізнала велику любов. Одне слово, це можливість «вилити душу» — поплакати і порадіти, вертаючись спогадами у минуле.

Тоді мобілок не було, зате листи писали одне одному. Від Івана за півтора року їх було 85, вона йому надіслала 74. Така точність, бо Наталія й до сьогодні зберігає і свої листи, й Іванові, які він привіз пронумерованими з армії.

І ось я вже ніби бачу ту юну дівчинку, якою була Наталія, коли їхнє з Іваном кохання тільки–но зав’язувалося. Майбутнього чоловіка, який був на два роки старший за неї, вона знала змалку, бо ж в одному селі жили. А зустрічатися почали, коли дівчина ходила в десятий клас.

— Я в школі серед ровесниць була найнижчою на зріст, — розповідає Наталія. — Вже дівчата ходили до клубу на танці, а я вдома сиділа — все вчилася. Й Іван, я так думаю, довго на мене уваги не звертав. Познайомилися ми з ним ближче, коли опинилися в одній компанії.
За якийсь час друг Івана переказував дівчині його слова: «Я в Наталію так влюбився, що жити без неї не можу». Через рік вона проводжала Івана в армію вже як його дівчина. Червону стрічку (так заведено було в цьому краї) пов’язала йому. 27 листопада 1993 року пішов хлопець на строкову службу. Був в охороні на заводі «Південмаш» у Дніпропетровську. Тоді мобілок не було, зате листи писали одне одному. Від Івана за півтора року їх було 85, вона йому надіслала 74. Така точність, бо Наталія й до сьогодні зберігає і свої листи, й Іванові, які він привіз пронумерованими з армії.
«Я за тебе молюся і дуже хочу, щоб скоріше минув час і ти вернувся до мене таким, як був, — найкращим, найдорожчим, наймилішим», — цитує Наталія слова одного зі своїх листів. «Я без тебе, золотце, вже не можу жити. Скоріше б весна, скоріше б обняти тебе сильно, сильно», — а це Іванове зізнання.
А вперше освідчився хлопець ще до армії. Досі жінка пам’ятає січневий вечір 1993 року, сяюче небо над головою. «Дивись, які зірки», — сказав Іван. Вона підвела очі до неба, а він її поцілував. Певно, відчувши, що Наталія збентежилась, сказав: «Я ж тебе люблю…»
— До «дембеля», — розповідає жінка, — ми обоє рахували дні. Вернувся Іван у травні. Ще ціле літо і майже всю осінь ми зустрічалися. То незабутні дні. Сіно якраз косили. На дворі батько сушив його. Іван прийде до мене, і ми на цьому пахучому диві сидимо, аж поки світати не почне. А в листопаді 1995–го поженилися.
Наталія показує весільні фотознімки, коментуючи їх:
— Ось це ми вінчаємось. А це фото нашої родини на пам’ять. Ось моя дорога і рідна свекруха (ці слова про матір свого чоловіка Наталія повторить не раз упродовж нашої розмови, бо це, як вона каже, дуже добра і мудра жінка).
На звороті однієї зі світлин вірш, написаний Наталією перед самим весіллям — сподівання на те, що у щасті будуть жити вони з Іваном, ділитимуть навпіл радість і біду.
А наступного року, якраз на день народження Івана, 27 липня, на світ з’явилася їхня донька.
— Для чогось Бог так дав, що саме цього дня народилася наша Тетяна, як ми її назвали.
Сьогодні вона вже знає, що це було не випадково, — рано пішов із життя Іван, і дочка стала продовженням його — найдорожчого, наймилішого.
Три роки Наталія була в невістках, а потім подружжя перебралося у стареньку хату Наталчиних батьків, які побудували собі новий дім. Наталія здала підприємцю в оренду приміщення в цій хаті, а він за це взяв її за продавця (тоді роботу важко було знайти). Іван їздив на сезонні заробітки по областях України. Потроху вишкрябувалися, як каже жінка. А потім і в Росію подався чоловік із односельчанами. Перший раз, навесні 2003–го, працював на будівництві у селищі Істра, що у Підмосков’ї. Усередині серпня цього ж року знову відправився туди ж. Більше чоловіка живим вона не побачила. Тоді, коли через вісім літ подружнього життя не стало Івана, Наталія знову й знову пригадувала, як під час таїнства вінчання свічки у їхніх руках усе гасли, а люди шепотіли, що недобра це прикмета.
Ніхто, як сьогодні пригадує жінка, толком так і не знає, що ж сталося. За версією чоловіків, з якими він був на заробітках, увечері трохи випили і лягли спати, а вранці побачили, що Іван бездиханний.

«Я Богові вдячна, що в мене була така любов, як ти»
Після похорону мати Івана півроку в Наталії ночувала, щоб вони з малою дочкою не залишалися самі. І молодший брат Івана Альоша приходив. Тоді жінка й гадки не мала, що мине якийсь час і в них буде роман — любов, яка подарує їй синочка. Хіба лиш ловила себе на думці, що хлопець дуже схожий на її покійного чоловіка.

Бог дав, щоб народила дитину. Я б ще хотіла, щоб Він допоміг мені за життя попросити пробачення в дружини Альоші.

— Я знала, — розповідає Наталія, — що Альоша зустрічається з дівчиною із сусіднього села. Від мене, бувало, він їхав на побачення до неї. Я йому листівки для цієї дівчини підписувала. Ми дружили з ним. Адже коли я в невістки прийшла, то йому було 12 літ (настане час і він мені скаже: «Я, напевне, любив тебе ще з дитинства»). У 2004 році Альоша засватав свою наречену, з якою три роки зустрічався. А там і оженився. Важкий це був для мене день. Хоч скажу, не лукавлячи, до весілля у нас із ним не було ніяких стосунків.
Лише у 2006–му, майже через два роки після того, як Альоша женився, почався їхній роман. Наталія пам’ятає день, годину, навіть мить, коли зрозуміла, що в душі щось перевернулося і почуття вже не можна приховати.
— На той час я працювала у магазині, який побудували в селі, — розповідає співрозмовниця. — Якось увечері треба було піти по роботі. І Альоша, який був якраз у мене, пішов зі мною (покликала, щоб потемки самій не ходити). Ось тоді, пригадую, взяла його під руку і сказала: «От би вернути ті два роки (тобто той час, коли Альоша не був жонатий. — Авт.) — я б тебе нікому не віддала».
Три роки тривав їхній роман. Одного разу Альоша сказав Наталії, що його дружина завагітніла (чотири роки після весілля у них не було дітей). А там і вона зрозуміла, що в ній теж зародилося нове життя.
— Я хотіла цю дитину, — каже жінка. — Альоша, дізнавшись про це, навіть словом не заїкнувся, аби перервала вагітність. У грудні 2008–го його дружина народила сина, а в липні наступного на світ з’явився мій Артем. Наші діти зараз ходять в паралельні класи. Мені було все одно, що люди про мене будуть говорити, як осудять…
А ще Наталія крізь сльози мовила:
— Бог дав, щоб народила дитину. Я б ще хотіла, щоб Він допоміг мені за життя попросити пробачення в дружини Альоші. Зараз ми не спілкуємося, бо, вважаю, це було б лицемірством.
А першою про те, що Наталія народить дитину від Альоші, дізналася, до речі, свекруха. Обняла, поцілувала невістку (невісткою вона залишилася для неї назавжди, хоч і сина нема) і сказала: «Бережи себе — значить так треба». Хоч потім була мова й про те, як то воно буде — як у селі сприймуть таку новину. І вже Наталія заспокоювала: «Мам, все владнається…»
Ніби навздогін сказаному жінка пригадує, яким то випробуванням стало для неї її кохання, яку страшну депресію пережила… Навіть в лікарню потрапила. Втікала із села, щоб не бачити Альошу, до сестри на Житомирщину. Поверталася з наміром покінчити стосунки із братом покійного чоловіка, бо ж розуміла, що живе у гріху. Але приїжджала в Тишицю, бачила його і все продовжувалось. Врятувала її, як сама каже, пошта. Оскільки після смерті чоловіка заочно вивчилася на бухгалтера, то їй запропонували бути підмінним начальником по відділеннях зв’язку Березнівського району. Їздила з одного села в інше. Так було до декретної відпустки. Потім вийшла вже на роботу на посаду оператора. А ось чотири останні роки вона — інструктор Центру поштового зв’язку № 4 у Березному. Про той час жінка говорить:
— Непрості то були літа — з радощами і муками, стражданнями. Але коли тепер ми розмовляємо по телефону з Альошею (він інколи дзвонить), то кажу йому: «Я вдячна Богові, що у мене була така любов, як ти». Це було щось неймовірне — я б за нього життя віддала, не задумуючись ні на хвилину. Остаточно наші стосунки були розірвані, коли дружина Альоші вдруге завагітніла. Ясно було, що у нас нічого не може бути, продовжувати роман — це тільки ранити себе ще більше.

«Який симпатичний мужчина. Але ж у нього є, мабуть, симпатична дружина»
А у 2014 році в житті Наталії з’явився чоловік, який став їй сьогодні опорою. Валентин, як його звати, приїхав восени з Миколаївської області в Тишицю закупляти картоплю. Біля хати Наталії, на роздоріжжі, стояла машина. Одного ранку жінка вийшла подивитися, що є в асортименті в обмін на бульбу.
— А побачивши, — розповідає вона, — заїжджого чоловіка, подумала: «Симпатичний мужчина». То була перша думка. А друга: «У цього симпатичного мужчини є, мабуть, симпатична дружина».
Того ранку Наталія смажила синові на сніданок сирники. Вирішила пригостити ними і закупівельників. «Поїжте», — запропонувала. А через декілька днів Валентин зайшов до неї до хати. Познайомилися. Хоч, як згодом говорив, за час, що машина стояла в селі, вже все знав про Наталію. Знайшлися люди, які розповіли і про її чоловіка, який рано помер, і про дитину, котру народила, вже будучи вдовою. А коли новий знайомий додому їхав, то попросив номер телефону. З того часу вони й спілкувалися. Цілий рік Валентин був на заробітках у Хабаровському краї. А, повернувшись у червні 2015–го на Миколаївщину, запросив її до себе.
— І я поїхала буквально на декілька днів. Тоді й зав’язалися наші стосунки. Валентин дуже простий сільський чоловік. Йому 45 років, а він уже давно розлучений. Як кажуть, закусив у житті. Працюючи у Пітері, потрапив в аварію. Мав важку операцію на хребті. Тоді, як повідав, попросив колишню дружину, щоб діти приїхали до нього, і почув: «Нам каліки не потрібні». Ось так буває в житті.
Стосунки їхні ще не визначені. То він до неї приїжджає (торік у Тишиці зимував), то вона до нього. Вже із сином була.
— Як тільки Валентин зробить ремонт у своїй хаті (а живе він неподалік Миколаєва), то хоче нас із Артемом забрати, — розповідає жінка. — Коли я про це Альоші якось сказала, то він запитав: «І ти поїдеш?» — «Мабуть, поїду», — відповіла я. Так, думаю, буде краще для нашого Артема. Він же росте, бачить тата (Альошу. — Авт.), який не відмовився від нього, і починає питати: «А чого тато з нами не живе?» А я не знаю, як пояснити. Кажу, що бувають такі ситуації… У тому, що я поїду до Валентина, мене підтримує дочка, яка живе після закінчення медколеджу у Новограді–Волинському Мабуть, так Бог дав, щоб я зустріла цього чоловіка, — людину, яка мене підтримує.
Він каже: «Мені не потрібне твоє минуле — мені потрібна ти зараз, така, як є». І я йому за це вдячна.

Останній знімок, на якому вони всі разом, – Наталія, донька й Іван (перед поїздкою в Істру у серпні 2003 р.)

Таїнство вінчання.

Наталія не може стримати сліз, коли мова заходить про їхнє коротке подружнє життя з Іваном.



ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Цей дощ змив весь цвіт із кущів жасмину. Ледве вловимий аромат ще витає у повітрі, пелюстки вкривають мокру траву — і це теж вплітається в картину завершення дня, пронизаного дощем
Тетяна щойно дізналася, що її коханий має іншу дівчину. Потрібно було якось заспокоїтися. Як? Напитися? Ні, нізащо. З перетворенням на свиню не варто поспішати. Кілька разів вмикала і вимикала телевізор. Не допомагало. Пригадалися слова подруги, яка казала, що знімає стрес за допомогою цигарок. Можна спробувати. Але ж вона ніколи не курила...
Далекі родички Ліда і Наталка були найкращими подругами. Лідині батьки багатші. А бідніша Наталка мала гарну вроду. Проте хлопці більше залицялися до Ліди. Не оминув дівчину увагою і перший містечковий красень Гордій, якого ще у школі нарекли Гордим. Бо таким він і був
«Дякую Богу, що у моєї дочки такий чоловік», — говорить про свого зятя-азербайджанця жителька села Нові Червища Камінь-Каширського району Марія Філюк. Вже й забула жінка, як свого часу була шокована тим, що її Альона зібралася заміж за Заура — іноземця із Закавказзя
Любов 33-річного російського поета Олександра Грибоєдова і 15-літньої грузинської аристократки Ніни Чавчавадзе тривала лічені місяці, але пам'ять про неї «чорна троянда Тифліса», як прозвали вдову, вона берегла все життя
Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить в усе, сподівається всього, усе терпить. Ніколи любов не перестає! А тепер залишаються віра, надія, любов — оці три, а найбільша між ними — любов. Коринтянам 13:1—8а, 13.
Те, що я бачу в тобі – уже належить мені. Дивно, що не відводиш погляд. Втікати пізно...
Агрипина хотіла стати актрисою. Одне ім’я чого вартувало! І вродою була не обділена. А як хвалила її вчителька музики! Жоден концерт у школі не проходив без Агрипини. І на міській сцені теж виступала
Двоє ковельчан допомогли поліцейським затримати зловмисника, який побив та пограбував 89-річного волинянина. Т.в.о. начальника Ковельського відділу поліції Василь Бучинський за особистий внесок у боротьбі зі злочинністю вручив подяки 26-річним жителям міста Ковеля – Горгуну Максиму та Прокопчуку Артему
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ