Культура 06.04.2017, 15:00

І жителі Сваловичів разом із зірками Голлівуда стали акторами фільму (Фото і відео)

У цьому віддаленому селі на Любешівщині проходять зйомки художньої стрічки «Пофарбоване пташеня». Спільне її виробництво здійснюють Україна і Чехія

Катерина ЗУБЧУК,
заслужений журналіст України

НА КАСТИНГ ІШОВ І СТАРИЙ, І МАЛИЙ
Державне агентство України з питань кіно в кінці минулого року уклало контракт із компанією «Директорія кіно» про надання кінопроекту «Пофарбоване пташеня» державної фінансової підтримки. За повідомленням прес–служби відомства, сума наданих коштів — майже 10 мільйонів гривень при загальній вартості фільму 173 мільйони 645 тисяч гривень. Автор сценарію і режисер — Вацлав Маргоул, українські продюсери — Ігор Савиченко і Роман Климпуш. У фільмі разом із головним героєм, роль якого грає 9-річний чех Петер Котляр, задіяні і голлівудські зірки Стеллан Скарcгорд («Розсікаючи хвилі», «Пірати Карибського моря»), Удо Кір («Армагеддон», «Блейд»), Харві Кейтель («Молодість», «Скажені пси»).
Картина «Пофарбоване пташеня» — екранізація однойменного світового бестселера польсько–американського письменника Єжи Косинського (1933-1991), перекладеного більш як 30 мовами. Цю книжку, видану 1965 року, критики назвали найжорстокішим твором сучасності. Сама історія складається із десяти частин, кожна з яких відбувається в новому місці (зйомки фільму проходять в Україні, Словаччині, Чехії, Польщі).

У масових сценах задіяні жителі і цього села, і навколишніх населених пунктів. А попередньо був проведений кастинг і відібрано учасників зйомок серед дорослого населення та дітей віком 9 — 12 років.

Головний герой — маленький єврейський хлопчик, який залишається без батьків і родичів десь посеред Східної Європи 1943 року. Мандруючи із села в село, він бореться з обставинами за своє життя.
Одну із сюжетних частин знімають у серці Поліської Амазонії — селі Сваловичі Любешівського району, де збереглася стара сільська забудова і чудова природа. У масових сценах задіяні жителі і цього села, і навколишніх населених пунктів. А попередньо був проведений кастинг у Любешові та Люб’язі і відібрано учасників зйомок серед дорослого населення та дітей віком 9 — 12 років. Зйомки розпочалися у березні й триватимуть першу декаду квітня. Минулої неділі і ми побували тут — у місцевості, що є нібито музеєм під відкритим небом.

«УЧАСТЬ НАВІТЬ У МАСОВКАХ — ЦЕ Ж ТАК ЦІКАВО!»
Кожного разу, коли потрапляєш у Сваловичі, то враження таке, що завдяки якійсь фантастичній машині часу опиняєшся у минулих століттях. Адже тут стоять прадавні будівлі під очеретяною стріхою, колодязі — «журавлі» — живі, як кажуть, декорації до історичної кінострічки. І ось, нарешті, ці «декорації» дочекалися свого часу. А що така подія — зйомки фільму, та ще й міжнародного — зацікавила поліщуків, то це ми відчули, як тільки прибули в село. Сюди їхали автомобілі й буси, йшли пішки люди з навколишніх сіл і райцентру. Інтерес зрозумілий, адже як актори задіяні їхні знайомі, рідні. Та навіть вужів, які будуть у фільмі, упіймали сваловичівських.
Перший, з ким довелося розмовляти, — Микола Бишевич із Дольська. Кастинг на участь у масовках пройшла дружина його двоюрідного брата Валентина Ожилевська, тож уболіватиме за неї. Сама жінка, яку ми побачили вже у кіношному одязі, загримовану, розповіла:
— Я приводила сина на відбір, але він не пройшов кастингу. А мені згодом зателефонували і сказали, що для фільму потрібна жіночка мого типажу. Я приїхала у Люб’язь, приміряла одяг, і мою кандидатуру схвалили. Бачите, в якому я костюмі?! До речі, чула, що деякий одяг привезли зі студії імені Довженка. Та ще й такий знаменитий — той, який використовували у «Тінях забутих предків».
Валентина Ожилевська — вчителька іноземної мови. Коли запитали про те, чи мріяла колись зніматися в кіно, вона сказала:
— Звичайно… Як, мабуть, і багато хто. Бувало, дивишся якийсь кінофільм і мимоволі думаєш, як це цікаво брати участь у творенні стрічки. І ось я — на знімальному майданчику.
Нашу увагу привертає своєю колоритністю ще одна жінка. Це — Тетяна Хомич, яка працює, як з’ясувалося в розмові, методистом у Любешівському будинку культури. Кастинг проходив у культосвітньому закладі, то сам Бог, за її словами, велів спробувати себе. Так і потрапила в число артистів. У відповідному костюмі, загримована, вона чекала репетиції, а затим і зйомок якогось епізоду. В очікуванні цього моменту і Микола Корх із села Зарудчі, Юхим Солошик, Володимир Шкльода, Любов Зімич — із Любешова. Володимир Шкльода зауважив, що він — уродженець Сваловичів. Уже понад 40 років у райцентрі живе, але завжди душею зі своєю малою батьківщиною.

Фільм відтворює період Другої світової війни. Але він не про війну. Війна — це ніби рамка від картини, вона обрамлює історію маленького хлопчика.

Тож потішився, що в рідному селі знімають фільм, і воно немов ожило, повеселіло, бо «такого руху тут зроду не було». Це ж у звичне, розмірене життя двох десятків сваловичівців (стільки людей залишилося у селі) «вписалася» і ось така сторінка причетності до творення стрічки.
Вибираючись сюди минулої неділі, звичайно, сподівалася зустріти героїв своїх публікацій, зокрема і «Господи, чого вони їдуть у таку глухомань?», яка була у «Волині–новій» торік у листопаді. І зустрілася. Тільки не відразу впізнала у гримі Анатолія Завертайла — сваловичівського зятя (того одного з небагатьох, хто ще в селі хазяйнує), Марію Труш, котра 40 літ тому прийшла сюди в невістки з Великого Куреня, а, овдовівши дев’ять років тому, бідкається, що тепер і картоплю у скопці мусить самотужки закопувати («А хіба то жіноча справа?»).
Ці артисти були задіяні у масовці 2 квітня. А на багатьох інших, зокрема дружину Анатолія Завертайла Людмилу, її матір і брата чекали зйомки через декілька днів. А поки що вони з цікавістю спостерігали за дійством, яке розгорталося на знімальному майданчику, облаштованому буквально на їх-ньому обійсті. І, може, навіть шкодували, що мине ще якийсь тиждень — й у Сваловичах знову стане тихо, не звучатиме: «Стоп! Знято!»
А до цього «Стоп! Знято!» — десятки дублів. На відповідній відстані, звичайно, можна було бачити, як головний герой фільму ще і ще раз повторював одну і ту ж сцену, аж поки нарешті дубль був схвалений режисером. Видно було, що дитині непросто працювати в жару (минула неділя була по–літньому спекотна), і коли епізод було знято, хлопчик падає на землю, певно, показуючи цим, як втомився.

РЕЖИСЕР ФІЛЬМУ НЕ ПРИХОВУВАВ ЗАХОПЛЕННЯ ПОЛІСЬКОЮ АМАЗОНІЄЮ: «ЦЯ МІСЦЕВІСТЬ МАЄ ОСОБЛИВУ МАГІЧНІСТЬ»
Звичайно, нам хотілося поговорити з творцями кінострічки, світова прем’єра якої запланована на травень 2019 року. А це не дуже просто, коли йдуть зйомки і всі заклопотані настільки, що не підступитись. Першим на наше прохання коротке інтерв’ю дав український продюсер Роман Климпуш. Він був небагатослівним (і це зрозуміло: очевидно, поки йдуть зйомки, то є обмеження на розголошення інформації), але довелося і цим задовольнитися. Зокрема, цікаво було почути, як сам пан Роман оцінив Сваловичі, коли вперше сюди приїхав. Сталося це, як він розповів, узимку, було дуже холодно і сніжно. Але, незважаючи на це, найперше враження таке: тут природа і сама атмосфера, які людина не змінила. Безумовно, довелося дещо прибрати (електролінію, супутникові антени–тарілки), щоб у кадр не потрапляла сучасність. Але, як сказав продюсер, коли б цей фільм знімали десь під Києвом, то такої роботи було б у рази більше. Роман Климпуш у захопленні від зйомок і від того, що має можливість попрацювати з чеськими колегами, — перейняти досвід, чимось поділитися із членами чеської команди.
Таке ж зацікавлення кінострічкою у художника–постановника Влада Дудка. Від його творчості залежить те, наскільки правдиво буде відтворено атмосферу епохи, подій, які лежать в основі стрічки. Відносно того, як працюється у Сваловичах, то, за словами нашого співрозмовника, дуже великі транспортні затрати. Частину реквізиту везли з Києва, ще щось — із Чехії. Але багато матеріалів для декорацій доводиться купувати, а для цього їздити навіть до Луцька, тобто далеченько. Щодо створення декорацій, то було збудовано окремі будинки. Зокрема той, який належав Марті, у котрої і жив головний герой. Хату повністю облаштували, завезли стилізовані меблі, побутові речі. А декілька днів тому цей будинок посеред ночі було спалено, як і передбачалося за сценарієм.
Ми були вдячні за розмову українському продюсеру, художнику–постановнику. Але найбільше їм спасибі за те, що посприяли в зустрічі з автором сценарію і режисером фільму Вацлавом Маргоулом. Адже більше про цю кінострічку не міг ніхто розповісти. Та ще як?! Думаю, читачі самі це оцінять без зайвих коментарів. Ось запитання, які ми поставили пану Вацлаву, і відповіді на них.
— Чому саме Сваловичі вибрано для зйомок?
— То було у 2013 році, коли йшла підготовча робота. Вперше поїхав на Галичину в Україні й старався знайти підходящу місцевість, якою я її відчував для цього фільму. І нічого не знайшов. А потім завдяки багатьом людям, які знали про те, що я хочу побачити, дізнався, що на Волині є дивні Сваловичі. Я сюди приїхав і був повністю захоплений тим, який вигляд має село, де за 70 років нічого не змінилося. Ця місцевість має свій дух і свою особливу магічність…
— У вас горять очі, коли розповідаєте про свою творчість, — це і є любов до справи?
— Я все роблю з любов’ю.
— Розкажіть про стрічку «Пофарбоване пташеня».
— Фільм відтворює період Другої світової війни. Але він не про війну. Війна — це ніби рамка від картини, вона обрамлює історію маленького хлопчика. А суть така: хлопчика, батько якого єврей, щоб врятувати в час масового знищення євреїв, відправляють до тітки. Але не йдеться про Україну, а одну з країн Східної Європи. Тітка цього хлопчика якось ввечері помирає, і в нього починається шлях додому. Він зовсім не знає, де знаходиться. Протягом цього шляху проживає надзвичайно складні випробування через те, що «інший», має інакший вигляд. При зустрічах його просто бояться, вважаючи, що він украде корову або принесе хворобу, а то і смерть. У цьому фільмі — інакшість, яка завжди приносить проблеми. Зачеплені також моменти, які стосуються Бога, релігії, людського буття. В основному — це змагання добра і зла всередині самого маленького хлопчика. І зло перемагає… Не добро… І це перша моральна проблема, яку наш герой просто не усвідомлює… Але якщо він не пристосується, то просто помре. Тож пристосовується автоматично — це властиво дітям.
Таким чином фільм ставить величезну кількість дуже складних запитань, на які не завжди є відповіді. Це тяжка, складна стрічка — ніякої комедії. Фільм складний у тому плані, що я маю відчувати кожен кадр, кожну сцену, правильно все вирішувати стосовно часу, акторської гри. У мене таке відчуття, що кожного ранку встаю, роздягаюся догола і моментально стрибаю у кактуси.
— А книжку Єжи Косинського, яка в основі фільму, ви за скільки часу прочитали?
— За п’ять годин. І вже майже миттєво вирішив, що мушу зробити з цього кіно. Я буквально закохався у твір. Це той випадок, коли кажуть, що кохання з першого погляду.
— Ви плакали, коли читали?
— Мені 57 років. Тому я досить великий хлопчик і вже так сильно не переймаюсь, але був дуже розчулений.
Ми щиро подякували своєму співрозмовнику за те, що він погодився на інтерв’ю, а особливо за те, що, розповідаючи про фільм, свої відчуття і переживання, промовляв серцем. І, звичайно, наша вдячність перекладачу Людмилі Смоляр, уродженці Полтавщини, без допомоги якої нам не вдалося б повноцінно поспілкуватися з чеським режисером.

ЧИ СТАНЕ «ХУТІР МАРТИ» ТУТЕШНЬОЮ ФІШКОЮ?
… Знімальний день тривав, а нам захотілося побачити той хутір, де жила Марта, яка доглядала головного героя. Власне, подивитися, що ж залишилося від обійстя після пожежі. І ось ми вже, грузнучи у піску, дійшли сільською вулицею до околиці Сваловичів. Виявляється, хату–декорацію збудували саме там, де торік ми з орнітологом Михайлом Химиним спостерігали за пернатими. («Як ми рахували птахів там, де ворони розвертаються»). Точно знаємо, що на узвишші, відділеному від села лісом, була галявина, поросла сухою травою. Тепер же очам не віримо, коли бачимо хоч і спалене, залишився лише великий комин, але справжнє обійстя — з господарськими будівлями, колодязем-«журавлем» і навіть старими яблунями. Усе так правдиво, що головний редактор «Волині–нової» Олександр Згоранець, який того дня був у редакційному «десанті», що «висадився» у Сваловичах, прискіпливо додивлявся до того, як же такі старі дерева вдалося посадити. Виявляється, їх зацементували.
До речі, у пустелі Тунісу, де було знято понад 150 голлівудських фільмів, декорації стрічки «Зіркові війни» його творці залишили як «замануху» для туристів. Може б, і цей спалений хутір, що став «героєм» міжнародного фільму, якось законсервувати і зберегти? Ваблять Сваловичі старовинною архітектурою, неповторною природою і самобутніми людьми — нехай би була ще й така фішка.
Більше фото і відеосюжет на нашому сайті — volyn.com. ua.