up-arrow

Мій великий міжнародно-цибулевий обман

title
«Перше квітня – брехня всесвітня!» – влучний вираз, відомий чи не кожному ще з дитинства. Цього дня згадую свою першу справді велику брехню. До того ж, зовсім не «першоквітневу» та ще й «міжнародного масштабу»

Сергій ХОМІНСЬКИЙ,
доцент кафедри соціальних комунікацій СНУ ім. Лесі Українки

 

Коли наприкінці квітня 1986-го «бабахнула» Чорнобильська АЕС, на «родинній раді» постановили рятувати найменших шляхом евакуації. Тітка Ніна – мамина старша сестра – взялася везти трьох своїх племінників (шестирічного мене і двох моїх двоюрідних сестричок, одна з яких була на вісім місяців старшою, а друга – на стільки ж молодшою за мене) аж у Сибір – до своїх знайомих часів заробітчанської молодості.
З Києва — літаком до Москви, звідтіля – літаком до Омська, а потім ще 300 км «приміським» автобусом «знаменитими» російськими дорогами до «дєрєвні» в Муромцевському районі, де ми планували сховатися від тієї клятої радіації.
Лист, який мав сповістити про наш приїзд, десь затримався, тож ми в буквальному розумінні звалилися, як сніг на голову, на ту російську родину (подружжя, їхня майже доросла донька і старенька незряча бабуся). Проте зустріли нас привітно – про цих людей у мене збереглися якнайкращі дитячі спогади.
Та загалом російська «дєрєвня» мене неабияк вразила. Замість струнких рядочків побілених хатинок, доглянутих квітників і розкішних вишневих та яблуневих садків (до яких я звик у селі на Житомирщині, де переважно зростав дошкільням у дідуся та бабусі) тут абсолютна більшість сімей жили у похмурих почорнілих «ізбушках». Навколо них не спостерігалося ані квітників, ані садків, ані навіть парканів.
Для нас трьох уся ця навколишня дивовижа, звісно, була об’єктом щоденного прискіпливого вивчення. З Ліною та Оксаною (так звати сестер) ми, зокрема, активно користувалися й відсутністю парканів навколо сусідських «ізб». Так в одній з ігор нам для «приготування їжі» конче знадобилася справжня цибуля. Скільки того діла – швидко знайшли її на одному з сусідських городів…
Наступного дня ми вже геть забули про ту витівку, адже переймалися спробами повернути до життя знайденого десь мертвого горобця. І саме у цей момент у «наш» двір зайшла (точніше влетіла або ж увірвалася) якась жінка. Весь її вигляд, а також нестримний потік лайливих (хоча для нас, україномовних дітей, практично незрозумілих) слів говорив про несамовиту лють.
Ми перелякано сховалися за спиною тітки Маші (господарки будинку, в якому гостювали). Трохи заспокоївши сусідку та вислухавши суть її претензій, вона взяла мене за руку і, пильно дивлячись в очі, запитала:
– Сережа, говори честно – рвали лук?!
Що таке лук, я прекрасно знав – з татом ми не раз вирізали підходящу палицю, згинали її, натягували шматок шпагату, аби потім цілити такими ж саморобними стрілами в якусь «мішень». Але тут, у цьому майже незбагненному для мене світі, я жодного разу не бачив лука, а про те, щоб зіпсувати його, й мови бути не могло. Тож моя відповідь була чіткою і однозначною:
– Ні, не рвали ми ніякого лука!
Тітка Маша, не роздумуючи, вхопила мітлу і з криком: «Ах ты ж гадина, на деток, пострадавших от радиации, наговаривать будешь?!» – погнала з двору неабияк розгублену через таке нахабство і тепер уже перелякану сусідку.

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
— Тату, мені треба у школу ватно-марлеву пов’язку, — сповістила днями молодша доця. Треба, то й треба. Але виявилося, що у найближчих трьох аптеках їх уже катма. Мабуть, розгребли, подумав я. Мої побоювання підтвердили у наступній аптеці. — Ватно-марлевих пов’язок немає. За сьогодні ви уже п’ятий про них запитуєте, — посміхнулася провізор. — Візьміть медичну маску. Може, вона підійде, а якщо й ні, то не страшно, бо коштує копійки
Нарікання на те, що молоде покоління зовсім відбилося від рук, не шанує дорослих і котиться невідомо куди, були в усі часи і в усіх народів. За свідченням істориків, подібні претензії вони знаходили ще на табличках стародавніх шумерів, котрі жили задовго до Різдва Ісуса Христа у четвертому тисячолітті до нашої ери. Тому не варто дивуватися, що сьогодні молодь критикують за все на світі. Але чи завжди старші люди демонструють підростаючому поколінню приклад достойної поведінки, на яку варто рівнятися? На жаль, ні
Традиційно у Чистий четвер жіноцтво відпрошується раніше з роботи, відкладає всі інші справи й віддається особливому священнодійству — випіканню Великоднього хліба, що є одним із найдавніших символів Воскресіння Христового
Напевно, не так багато знайдеться людей, які б нічого у своєму житті так і не поцупили. Хоча б якусь дрібничку. Не маю на увазі нинішніх та колишніх можновладців, які дерибанять мільйони, а звичайних, нормальних людей. Я також колись порушив восьму заповідь – не кради – маю такий гріх. Тільки забув про нього давно, лише нещодавно пригадав, коли побачив у батьківській літній кухні добротний стіл, виготовлений власними руками…
У «Фейсбуці» подивилася нещодавно відеоролик, героями якого були учасники експерименту — підлітки віком 11—12 років
2005 рік для мого невеличкого прибузького Млинища Іваничівського району став мало не історичним — у село прийшло блакитне паливо. Скільки-то було радості!
Стихійні звалища побутових відходів у лісах і лісосмугах, прилеглих до населених пунктів, на полях, берегах річок стали вже звичними
Коли кілька років тому довелося лікуватись в одному з медичних закладів Львова, то спеціально зробив кілька фото цієї установи, бо подумав, що мені не повірять «на слово», коли просто перекажу те, що бачив. Якщо коротко, то ремонт у цій будівлі не робився з часів Австрії, коли її побудували, або десь зі сталінських чи хрущовських. Трухляві віконні рами, які тримались на «чесному слові», побита плитка, яка давно відлетіла і просто валялася на підлозі, доповнювались абсолютно чорними від цвілі стінами в туалеті і не тільки
Фотокореспондент «Волині-нової» зазнімкував дятла зеленого
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ