up-arrow

Мій великий міжнародно-цибулевий обман

title
«Перше квітня – брехня всесвітня!» – влучний вираз, відомий чи не кожному ще з дитинства. Цього дня згадую свою першу справді велику брехню. До того ж, зовсім не «першоквітневу» та ще й «міжнародного масштабу»

Сергій ХОМІНСЬКИЙ,
доцент кафедри соціальних комунікацій СНУ ім. Лесі Українки

 

Коли наприкінці квітня 1986-го «бабахнула» Чорнобильська АЕС, на «родинній раді» постановили рятувати найменших шляхом евакуації. Тітка Ніна – мамина старша сестра – взялася везти трьох своїх племінників (шестирічного мене і двох моїх двоюрідних сестричок, одна з яких була на вісім місяців старшою, а друга – на стільки ж молодшою за мене) аж у Сибір – до своїх знайомих часів заробітчанської молодості.
З Києва — літаком до Москви, звідтіля – літаком до Омська, а потім ще 300 км «приміським» автобусом «знаменитими» російськими дорогами до «дєрєвні» в Муромцевському районі, де ми планували сховатися від тієї клятої радіації.
Лист, який мав сповістити про наш приїзд, десь затримався, тож ми в буквальному розумінні звалилися, як сніг на голову, на ту російську родину (подружжя, їхня майже доросла донька і старенька незряча бабуся). Проте зустріли нас привітно – про цих людей у мене збереглися якнайкращі дитячі спогади.
Та загалом російська «дєрєвня» мене неабияк вразила. Замість струнких рядочків побілених хатинок, доглянутих квітників і розкішних вишневих та яблуневих садків (до яких я звик у селі на Житомирщині, де переважно зростав дошкільням у дідуся та бабусі) тут абсолютна більшість сімей жили у похмурих почорнілих «ізбушках». Навколо них не спостерігалося ані квітників, ані садків, ані навіть парканів.
Для нас трьох уся ця навколишня дивовижа, звісно, була об’єктом щоденного прискіпливого вивчення. З Ліною та Оксаною (так звати сестер) ми, зокрема, активно користувалися й відсутністю парканів навколо сусідських «ізб». Так в одній з ігор нам для «приготування їжі» конче знадобилася справжня цибуля. Скільки того діла – швидко знайшли її на одному з сусідських городів…
Наступного дня ми вже геть забули про ту витівку, адже переймалися спробами повернути до життя знайденого десь мертвого горобця. І саме у цей момент у «наш» двір зайшла (точніше влетіла або ж увірвалася) якась жінка. Весь її вигляд, а також нестримний потік лайливих (хоча для нас, україномовних дітей, практично незрозумілих) слів говорив про несамовиту лють.
Ми перелякано сховалися за спиною тітки Маші (господарки будинку, в якому гостювали). Трохи заспокоївши сусідку та вислухавши суть її претензій, вона взяла мене за руку і, пильно дивлячись в очі, запитала:
– Сережа, говори честно – рвали лук?!
Що таке лук, я прекрасно знав – з татом ми не раз вирізали підходящу палицю, згинали її, натягували шматок шпагату, аби потім цілити такими ж саморобними стрілами в якусь «мішень». Але тут, у цьому майже незбагненному для мене світі, я жодного разу не бачив лука, а про те, щоб зіпсувати його, й мови бути не могло. Тож моя відповідь була чіткою і однозначною:
– Ні, не рвали ми ніякого лука!
Тітка Маша, не роздумуючи, вхопила мітлу і з криком: «Ах ты ж гадина, на деток, пострадавших от радиации, наговаривать будешь?!» – погнала з двору неабияк розгублену через таке нахабство і тепер уже перелякану сусідку.

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Моє дитинство, яке проходило в так званому віддаленому селі, на самому кордоні з Польщею, було тісно пов’язане з найстарішими членами сім’ї
«Мабуть, євреїв у Локачах не залишилося, але ж люди є…» — майнула болісна думка, коли нещодавно проходила біля меморіалу жертвам голокосту, відкритого, либонь, у перші роки нашої незалежності навпроти містечкового кладовища. Саме тут, як свідчать очевидці, під час Другої світової були розстріляні бранці локачинського гетто
Про продаж землі сільськогосподарського призначення говорять усі. Кожен має що сказати людям. Від партій (як же без них) до відомих співаків та журналістів (новий тренд)
У Луцьку з'явилися феміністки — представниці жіночого руху, які прагнуть рівності у правах із чоловіками. Якщо й були вони раніше, то їх не так добре було помітно, як зараз
Довжелезні черги до Центру надання адміністративних послуг, де оформляють біометричні паспорти, щоранку дивують лучан і мешканців інших міст. У деяких із запровадженням безвізового режиму з ЄС ажіотаж такий, що люди б’ються за місце в «колєйці». І хоч у багатьох взагалі нема можливості виїхати за межі свого села, щоби принаймні пройтися магазинами обласного центру, в нас усе більше набирає обертів такий вид туризму, як торговий. Бо вважають, що за кордоном кращі і вибір товарів, і їхня якість
У кожного воно по–своєму унікальне, неповторне. І не дай Бог хоч на якусь мить пошкодувати, що ти жив не в «той час» чи не в «тих умовах». Адже це означало б кинути, як кажуть, тінь на найдорожче — витоки свого життя…
Літературний жанр подорожніх нотаток зараз не в моді. Його успішно замінили сучасні інтернет–можливості. Блоги, пости – коротко, оперативно, візуально переконливо і ще в доповнення — можливість зворотного зв’язку. Разом із тим друковані видання попри песимізм експертів не вмирають, а навпаки, в умовах жорсткої конкуренції модернізуються, демонструючи інший формат, нові підходи і теми. Поштовхом до написання власних «подорожніх» спостережень після перебування у Німеччині став коментар одного з інтернет–читачів до поста про мої зустрічі в університеті міста Фехта, мовляв, чого туди їздити, ми ж обирали її депутатом, щоб закони приймала. І таки слушно….. Якби не пригадався мені один епізод із нашої вітчизняної історії доби УНР
Безвізовий режим сколихнув Україну, неначе землетрус. Черги за біометричними паспортами свідчать про одне — багато земляків мають намір змінити українське небо на європейське. Пізнавати світ треба, але сьогодні краще поговоримо про те, в якій все ж таки країні ми бажаємо жити – точніше, якою має бути Україна, щоб у ній хотілось жити?
Сьогодні — День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Правильніше сказати, воєн. Просто, у 2000–му, коли в Україні на державному рівні приймали рішення увічнити дату нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз, ніхто й припустити не міг, що і в наш час будуть гинути солдати, відстоюючи свою Батьківщину. Чому ж не спрацював колективний імунітет самозахисту, чому впритул не розгледіли агресора, не діяли на випередження?
УПЦ МП говорить неправду, коли її священики у своїх проповідях зазначають, що на Сході України триває «громадянська війна»
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ