up-arrow

Такі хороші хлопчики... Де ж беруться чоловіки-деспоти?

title
У «Фейсбуці» подивилася нещодавно відеоролик, героями якого були учасники експерименту — підлітки віком 11—12 років

Катерина ЗУБЧУК,
заслужений журналіст України


Спочатку було знайомство з ними, а ще їх розпитували про мрію щодо майбутньої професії. Потім у кадрі з’явилася дівчина — очевидно, теж підліток, тільки на вигляд трохи старша. Тепер уже хлопчикам треба було відповісти на запитання, які стосувалися цієї юної особи: яка вона, що в ній їм подобається? На наступному «щаблі» героям відеоролика пропонують доторкнутися рукою до дівчинки, погладити її по обличчю. Може, не дуже сміливо, але і це завдання виконано. І ось, нарешті, звучить несподівана пропозиція: «Ударте її». В очах підлітків — здивування, ніби німий докір тим, хто штовхає їх на такий вчинок. А потім ось ці слова: «Хіба можна бити дівчат?» Жоден із хлопчиків на продовження гри навіть пальцем не зачепив юнку.
Під свіжими враженнями зателефонувала Ніні Пахом’юк — очільниці обласної громадської організації «Волинські перспективи», яка свого часу зініціювала в Луцьку створення інформаційно-координаційного центру «Софія». Як з’ясувалося, Ніна Володимирівна теж бачила цей сюжет. Тому без зайвих вступів і пояснень ставлю питання, яке напрошувалося після перегляду ролика: «У нас ростуть такі хороші хлопчики, де ж беруться чоловіки-деспоти?» Питання було швидше за все риторичне. Це — як своєрідний привід поговорити про домашнє насильство з людиною, для якої ця тема добре відома. Справа в тому, що інформаційно-координаційний жіночий центр «Софія» допоміг і допомагає багатьом представницям слабкої, як ми кажемо, статі (свого часу при ньому був навіть притулок для жертв домашнього насильства).
Відносно згаданого відеоролика, то, на думку Ніни Володимирівни, ймовірний варіант: його героїв виховують мами-одиночки (в усякому разі у неї склалося таке враження), які прагнуть виростити зі своїх синів ідеальних чоловіків і роблять це по-своєму, по-жіночому. Комусь, можливо, це вдається. Хоч тут є своя проблема: у дорослому житті такі сини страждають різними комплексами. Зокрема, у випадку, коли в сім’ї щось «не так», то, як вважають, тільки вони в цьому винуваті. А в результаті, хоч-не-хоч, буде накопичуватися агресія, яка колись візьме і вихлюпне…

Торік на Волині, за статистикою правоохоронців, було зареєстровано 3250 випадків домашнього насильства.

Що вже говорити, коли діти є свідками насильства в родині. В цій ситуації хлопчики, виростаючи, несуть у життя свій стереотип: якщо по відношенню до матері так поводився батько, це означає, що по-іншому й бути не може. І вже по-своєму, односторонньо тлумачиться біблійне, що жінка має коритися чоловікові. Забувається, що згідно зі Святим Письмом чоловік має любити жінку, як Господь любив Церкву і віддав себе за неї (якщо це є, то тоді й покора солодка).
Торік на Волині, за статистикою правоохоронців, було зареєстровано 3250 випадків домашнього насильства. На обліку — 2544 сімейних дебошири, з них 2397 — чоловіки. Треба при цьому взяти до уваги, що жінки не поспішають «виносити сміття з хати». Вони просять допомоги в органах правопорядку лише після… двадцятого випадку фізичного насильства. І це, до речі, всесвітня проблема. Те, що в багатих країнах нема домашнього насильства, — один із міфів, який давно спростовано. Якби жінки там справді не потерпали від своїх чоловіків, то не з’явилися б юридичні норми, які їх захищають.
У 2001 році в Україні був прийнятий Закон «Про попередження домашнього насильства». У Верховній Раді у першому читанні проголосовано новий Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству». І буде він прийнятий, за інформацією спеціалістів, лише в тому випадку, якщо Україна долучиться до Стамбульської конвенції (у цьому зв’язку поки що є дискусійні питання). Якщо документ, врешті-решт, набере чинності, то з’явиться у ньому такий пункт, як вилучення кривдника. Тобто у випадку чергового дебошу не жінка хапатиме манатки і втікатиме до сусідів, а чоловікові заборонять, як можна побачити зараз у закордонних фільмах, наближатися до будинку (квартири), хоча це його житло.
Виправдання домашньому насильству не може бути. Чоловік, який знущається над своєю дружиною, — не менший злочинець, ніж той, хто побив незнайомця. Тільки після побиття незнайомця інкримінуватимуть статтю «хуліганство», а за домашнє насильство окремої статті нема. Щоб притягнути кривдника до відповідальності, треба знайти прояви сімейного насильства за окремими статтями Кримінального кодексу України, що стосуються, зокрема, вбивства, нанесення тілесних ушкоджень… Тільки ж це вже ті злочини, після скоєння яких може бути пізно рятувати жінку, бо вона просто не залишиться в живих.

Інші "Погляди" автора
ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Моє дитинство, яке проходило в так званому віддаленому селі, на самому кордоні з Польщею, було тісно пов’язане з найстарішими членами сім’ї
«Мабуть, євреїв у Локачах не залишилося, але ж люди є…» — майнула болісна думка, коли нещодавно проходила біля меморіалу жертвам голокосту, відкритого, либонь, у перші роки нашої незалежності навпроти містечкового кладовища. Саме тут, як свідчать очевидці, під час Другої світової були розстріляні бранці локачинського гетто
Про продаж землі сільськогосподарського призначення говорять усі. Кожен має що сказати людям. Від партій (як же без них) до відомих співаків та журналістів (новий тренд)
У Луцьку з'явилися феміністки — представниці жіночого руху, які прагнуть рівності у правах із чоловіками. Якщо й були вони раніше, то їх не так добре було помітно, як зараз
Довжелезні черги до Центру надання адміністративних послуг, де оформляють біометричні паспорти, щоранку дивують лучан і мешканців інших міст. У деяких із запровадженням безвізового режиму з ЄС ажіотаж такий, що люди б’ються за місце в «колєйці». І хоч у багатьох взагалі нема можливості виїхати за межі свого села, щоби принаймні пройтися магазинами обласного центру, в нас усе більше набирає обертів такий вид туризму, як торговий. Бо вважають, що за кордоном кращі і вибір товарів, і їхня якість
У кожного воно по–своєму унікальне, неповторне. І не дай Бог хоч на якусь мить пошкодувати, що ти жив не в «той час» чи не в «тих умовах». Адже це означало б кинути, як кажуть, тінь на найдорожче — витоки свого життя…
Літературний жанр подорожніх нотаток зараз не в моді. Його успішно замінили сучасні інтернет–можливості. Блоги, пости – коротко, оперативно, візуально переконливо і ще в доповнення — можливість зворотного зв’язку. Разом із тим друковані видання попри песимізм експертів не вмирають, а навпаки, в умовах жорсткої конкуренції модернізуються, демонструючи інший формат, нові підходи і теми. Поштовхом до написання власних «подорожніх» спостережень після перебування у Німеччині став коментар одного з інтернет–читачів до поста про мої зустрічі в університеті міста Фехта, мовляв, чого туди їздити, ми ж обирали її депутатом, щоб закони приймала. І таки слушно….. Якби не пригадався мені один епізод із нашої вітчизняної історії доби УНР
Безвізовий режим сколихнув Україну, неначе землетрус. Черги за біометричними паспортами свідчать про одне — багато земляків мають намір змінити українське небо на європейське. Пізнавати світ треба, але сьогодні краще поговоримо про те, в якій все ж таки країні ми бажаємо жити – точніше, якою має бути Україна, щоб у ній хотілось жити?
Сьогодні — День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Правильніше сказати, воєн. Просто, у 2000–му, коли в Україні на державному рівні приймали рішення увічнити дату нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз, ніхто й припустити не міг, що і в наш час будуть гинути солдати, відстоюючи свою Батьківщину. Чому ж не спрацював колективний імунітет самозахисту, чому впритул не розгледіли агресора, не діяли на випередження?
УПЦ МП говорить неправду, коли її священики у своїх проповідях зазначають, що на Сході України триває «громадянська війна»
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ