up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

Солдатки. Звучить гордо

title
Жінка — тендітна, ніжна, вразлива. Це беззаперечна істина, та лише в тому випадку, коли поруч сильне плече чоловіка, здатного прикрити й захистити. Коли ж на терезах Вічності життя протистоїть смерті, жінка поряд із чоловіками завзято стає на захист найдорожчого, найціннішого. Сьогоднішня наша розповідь — про двох сміливих та чарівних волинянок, які стали у військовий стрій, аби допомогти нашим солдатам подолати російського агресора на Сході

Тетяна БОЯРИН

ІРИНА НА ВІЙНІ ЗНАЙШЛА СВОЄ КОХАННЯ
Вона завжди мріяла допомагати людям, тому й обрала фах медика. Після закінчення дев’ятого класу загальноосвітньої школи в селі Навіз Рожищенського району Ірина Бортнік вступила на навчання до медичного училища в місті Шостка Сумської області, а минулого року його успішно закінчила. І прийняла сміливе, як на свій вік, рішення — пішла служити в армію за контрактом.

— Поки що наш обов’язок — служити Батьківщині. І це не високі слова. Це поклик нашої душі, усвідомлене бажання, громадянська позиція, — запевняє Ірина.

— Сьогодні війна, є поранені. Моя ж професія зобов’язує їм допомогти, тому не могла стояти осторонь. До того ж вважаю, що досвід, який здобуду тут, на Сході, допоможе мені розвиватися професійно, — каже Ірина.
Коли запитую, як почуває себе тендітна дівчина серед чоловічого колективу, у суворих умовах війни, коли несеш відповідальність не тільки за власне, а й чуже життя, щиро зізнається, що спочатку було важко. Та у неї врівноважений, сильний характер, тож фельдшер медичної служби Ірина Бортнік навчилася опановувати себе, не боятися, адже привозили вояків із важкими і середньої тяжкості травмами, потрібно було реагувати швидко, професійно. Молодий медик докладала максимум зусиль, аби не просто надати пораненому кваліфіковану допомогу, а й підтримати його морально.
Військове керівництво зауважило вольовий характер та відповідну кваліфікацію солдатки і невдовзі призначило Ірину Бортнік виконувачем обов’язків начальника медичної служби однієї з бригад.
Уже півроку молодий медик перебуває на Сході і стверджує, що не шкодує про свій вибір. Адже саме там відчула себе справді потрібною, навчилася цінувати дружбу та підтримку ближнього, знайшла кохання. Тож не стримуюсь, запитую про плани на майбутнє.
— Ми не загадуємо наперед. Живемо сьогоднішнім днем і свято віримо, що перемога буде за нами. Коли ж це станеться, життя розставить усе на свої місця. А поки що наш обов’язок — служити Батьківщині. І це не високі слова. Це поклик нашої душі, усвідомлене бажання, громадянська позиція, — запевняє Ірина.

Ірина Бортнік має вольовий характер.

 

НІЩО НЕ ЗЛАМАЄ СИЛИ ДУХУ ТАНІ
Про кухаря гаубичного самохідного артдивізіону 14-ї окремої механізованої бригади, землячку–волинянку із села Буяни Луцького району Тетяну Воробчук нам повідомив волонтер Руслан Хомич (саме він і сфотографувався з Тетяною на згадку), котрий неодноразово бував у зоні АТО, доставляв воїнам продукти, допомагав лагодити техніку. Руслан Миколайович із захопленням розповідав про цю, за його словами, тендітну зовні та з сильним, рішучим характером дівчину, котра разом із чоловіками мужньо зносить військові будні, робить усе, аби вони були ситі. Ми поспілкувалися з молодою патріоткою, котра вирішила змінити сукню та підбори на військову форму.
26–річна Тетяна має вищу педагогічну освіту, деякий час працювала за фахом. Але коли в 2014-му розпочалася війна, з’явилися перші жертви, не могла сприймати це байдуже, відсторонено. В душі була переконана, що жінки на війні не будуть зайвими. Тому й вирушила у військкомат, але отримала відмову. Через деякий час знову туди навідалась. Сказали коротко: «Чекайте». Це очікування тривало довгі місяці. На початку 2016–го Тетяна Воробчук таки підписала контракт.
Уже більше року волинянка перебуває на Сході, за кілька кілометрів від кордону з Росією. Щодня докладає максимум зусиль та вмінь, аби вояки мали смачну домашню їжу. Про те, що нелегко доводиться кухарю Тетяні, можемо судити вже з того, що готувати доводиться під відкритим небом і в негоду, і в сильні морози.
— Бувало, що й овочі підмерзали у двадцятиградусні морози, а хочеться ж приготувати якісну та смачну їжу, тож викручувалась, як могла, — розповідає дівчина. — Хлопці заготовляють дрова, рубають, а я вже палю. Та часто вони мокрі, дим виїдає очі. Великі казани знімати з вогню теж прошу побратимів. Зараз у середньому харчування розраховую на сто чоловік, тож варити необхідно чимало. Аби подати сніданок о сьомій ранку, вставати треба ще при місяцеві. Стало трохи тепліше, то легше, а раніше дошкуляли морози і сильні вітри. Клімат тут відрізняється від нашого, доводилося звикати до всього.
Розповідаючи про нелегкі військові будні, дівчина-військовослужбовець і словом не обмовилася, що важко фізично. Це вже від Руслана Хомича ми дізналися, що холодні східні вітри обморозили її руки, шкіра на яких потріскала і довго не заживала. Не нарікає Тетяна і на необлаштованість побуту. А жити ж доводилось у нашвидкуруч облаштованому напівзруйнованому приміщенні. Всюди сирість, холод. Але солдатка констатує: «Ми знали, куди йдемо».
А долати ці незручності допомагає відчуття братерської взаємоповаги та підтримки.
— Тут усі, як одна сім’я, підтримують одне одного і морально, і фізично. Частенько, аби «підсолодити» мені настрій, хлопці то яблучком пригостять, то цукеркою. Приємно, коли про тебе хтось турбується, — зізнається військовий кухар.
У буремному шквалі життя і смерті серцем відчула дівчина і щиру людську симпатію.
— Ми всі тут мріємо про перемогу — це найголовніше. А час покаже: зустріла ти вірного друга чи навіть щось більше. Бо в хвилини небезпеки чи спокою відчуття можуть змінюватись, — по–філософськи роздумує Тетяна Воробчук.
Так, я — солдат, точніш солдатка, —
Це слово з гордістю звучить.
Ще вчора ми були дівчатка,
Сьогодні — воїни вже ми.
Війна жорстока — не питає,
Чи жінка ти, чи чоловік.
Та сили духу не зламає
Незламна воля в нас повік.
Ці поетичні рядки написала Тетяна на українському знамені, яке передали в подарунок волинським волонтерам. Прочитавши їх, я вкотре переконалася: якщо є в державі такі патріоти, Україна обов’язково вистоїть.

 

На Сході зустрілися наші земляки Тетяна Воробчук і волонтер Руслан Хомич.

 

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Допомогти ближньому — таке кредо Нововолинського осередку Суспільної служби України, який очолює жінка неспокійної вдачі та щирого серця Марія Карпінська. Як працює організація, що вдалося зробити та які завдання перед нею поставлені на недавно проведеному в Києві Світовому конгресі українців, делегатом котрого вона була, – у нашій розмові
8 листопада 1943 року під час останньої каральної акції поблизу спаленого села Кортеліси був знищений німецькими окупантами хутір Попливці. Фашисти приїхали на підводах з Ратного, позаганяли жителів в будинки і розстріляли. Цього дня загинуло 70 чоловік із 93, які проживали на Попливцях, та спалено 14 дворів. Серед убитих була і сім’я Зінаїди Баран, яку прозивали «гірничкою», тому що родом була із села Гірники. Їй куля влучила в обличчя. Коли прийшла до тями, побачила, що її чоловік Кузьма та семеро дітей лежать мертві посеред хати в калюжах крові. Зінаїда дістала з комори чисте полотно, накрила ним чоловіка та дітей і вийшла з оселі ще до того, як її підпалили німці. Саме на тому місці стоїть зараз пам’ятник загиблим жителям хутора
Якби ми вирішили пограти в асоціації, то, впевнений, після слова «адвокат» чи не кожен волинянин сказав би «Сергій Сафулько». А наступним словом було б «авторитетний». Про таке народне визнання, певно, може мріяти кожен представник будь–якої професії. Я ж зі свого, журналістського, боку мушу додати й трохи офіціозу: Сергій Федорович — заслужений юрист України, член Вищої ради юстиції у 2004–2014 роках, колишній заступник голови, а згодом — голова Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів України, екс–віце–президент Спілки адвокатів України, член Спілки журналістів України. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. А особливо хочеться нагадати читачам, що Сергій Сафулько протягом багатьох років допомагав шанувальникам «Волині–нової», консультуючи їх на її сторінках. Був автором численних публікацій, в яких відверто говорив про болючі, проблемні місця у житті нашого суспільства. Але це тільки один бік планети на ім’я Сергій Сафулько — професійний. Та є ще один, менш публічний, людський, проте без якого, певно, не було б такого Сафулька, якого ми знаємо. Пам’ятаю своє велике здивування, коли вперше потрапив до кабінету пана Сергія і почав розглядати численні — товсті і не дуже — книги, якими заставлений чималий простір: і у кожній книзі виявив по кільканадцять закладок! Кожен том був уважно перечитаний, а найпотрібніші місця позначені. Дивовижно! Причому мова не тільки про професійну літературу. Якщо не застали Сергія Сафулька у його кабінеті в приватній адвокатській компанії «Конфідент», гайніть до найближчої книгарні чи на якусь культурну оказію, що відбувається в місті, — він може бути там. Сергій Федорович жодного разу не відмовився прийти в редакцію «Волині–нової», коли ми відкривали виставки чи проводили інші наші акції. Він може з однаковим захопленням та фаховістю говорити і про художника та його картини, і про свою чергову адвокатську справу. Таке його щире ставлення до Людини і до того, що вона робить, не може не підкуповувати. То чи дивно, що часто спочатку до Сергія Сафулька ідуть як до адвоката, а потім — як до мудрого порадника та друга? …Сьогодні Сергієві Федоровичу виповнюється сім десятків років. Вітаючи, ми вирішили завдати йому трохи приємного клопоту — озирнутись назад, щоб згадати 7 головних людей у його житті. Тих, завдяки яким зірка Сергія Сафулька і є такою помітною на небосхилі. Тож слово — ювіляру
Гранітну стелу виготовив за власні кошти 82-літній Петро Кондзерський
«Ніколи не думала, що, живучи на хуторі, вдається власноруч творити речі, які можна одягнути у світське товариство і якими захоплювалися б у столиці», — поділилася враженнями народна артистка України Оксана Пекун, коли побувала в гостях у волинської майстрині Людмили Михайлюк. Про цю мандрівку мені розповіли керівник ветеранського хору «Осіннє золото» Ярослав Матулько і староста Таїсія Кофан. (Цей колектив із містечка Локачі не раз виступав у Києві, був гостем популярної телепередачі «Надвечір’я», про що вже писала наша газета). А коли ведуча програми «Фольк-music» на Першому національному Оксана Пекун разом зі знімальною групою вирішила побувати на землі, де народився цей славний колектив, гостинні господарі показували столичним гостям усе найкраще, тоді й завітали на хутір, що загубився між селами Війниця й Губин. Захотілося й мені все побачити на власні очі
Коли до Горохівської центральної районної лікарні під’їхали на чотирьох автомобілях більше 20 військовослужбовців із букетами квітів, за ними з цікавістю спостерігали з вікон і хворі, і медики. Довідавшись, що це бойові побратими Романа Коротицького прибули забирати з пологового відділення додому його синочка і дружину Іванну, вони почали вітати мужніх захисників України. На той час у батальйоні Роман першим став батьком. «Ваш козак буде і названим сином «Світязя», — заявляли військовослужбовці Романові та Іванні
На долю скромної сільської бібліотекарки Віри Міндер випало чимало випробувань, які вона достойно та з гідністю приймає, на життя не скаржиться й не плаче. Своїм оптимізмом та енергією жінка допомагає іншим не впасти у відчай
Коли нещодавно у Луцьку святкували 26-у річницю незалежності України, то серед присутніх на Театральному майдані була і лучанка Людмила Ваврух. Ця жінка — одна із тих, хто дитиною був виселений до Сибіру разом із репресованими батьками — ворогами народу, як їх називали
Такі слова чую у ці дні від багатьох людей, які не забули про добрі справи виконавчого директора Мальтійської служби допомоги у нашій області, свічка життя якого згасла у ніч на 24 вересня
Фахівці Волинського обласного лабораторного центру інформують, що з початку епідемічного сезону, котрий почався 2 жовтня, від вірусних інфекцій постраждало майже 7,5 тисячі наших краян
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ