up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

Солдатки. Звучить гордо

title
Жінка — тендітна, ніжна, вразлива. Це беззаперечна істина, та лише в тому випадку, коли поруч сильне плече чоловіка, здатного прикрити й захистити. Коли ж на терезах Вічності життя протистоїть смерті, жінка поряд із чоловіками завзято стає на захист найдорожчого, найціннішого. Сьогоднішня наша розповідь — про двох сміливих та чарівних волинянок, які стали у військовий стрій, аби допомогти нашим солдатам подолати російського агресора на Сході

Тетяна БОЯРИН

ІРИНА НА ВІЙНІ ЗНАЙШЛА СВОЄ КОХАННЯ
Вона завжди мріяла допомагати людям, тому й обрала фах медика. Після закінчення дев’ятого класу загальноосвітньої школи в селі Навіз Рожищенського району Ірина Бортнік вступила на навчання до медичного училища в місті Шостка Сумської області, а минулого року його успішно закінчила. І прийняла сміливе, як на свій вік, рішення — пішла служити в армію за контрактом.

— Поки що наш обов’язок — служити Батьківщині. І це не високі слова. Це поклик нашої душі, усвідомлене бажання, громадянська позиція, — запевняє Ірина.

— Сьогодні війна, є поранені. Моя ж професія зобов’язує їм допомогти, тому не могла стояти осторонь. До того ж вважаю, що досвід, який здобуду тут, на Сході, допоможе мені розвиватися професійно, — каже Ірина.
Коли запитую, як почуває себе тендітна дівчина серед чоловічого колективу, у суворих умовах війни, коли несеш відповідальність не тільки за власне, а й чуже життя, щиро зізнається, що спочатку було важко. Та у неї врівноважений, сильний характер, тож фельдшер медичної служби Ірина Бортнік навчилася опановувати себе, не боятися, адже привозили вояків із важкими і середньої тяжкості травмами, потрібно було реагувати швидко, професійно. Молодий медик докладала максимум зусиль, аби не просто надати пораненому кваліфіковану допомогу, а й підтримати його морально.
Військове керівництво зауважило вольовий характер та відповідну кваліфікацію солдатки і невдовзі призначило Ірину Бортнік виконувачем обов’язків начальника медичної служби однієї з бригад.
Уже півроку молодий медик перебуває на Сході і стверджує, що не шкодує про свій вибір. Адже саме там відчула себе справді потрібною, навчилася цінувати дружбу та підтримку ближнього, знайшла кохання. Тож не стримуюсь, запитую про плани на майбутнє.
— Ми не загадуємо наперед. Живемо сьогоднішнім днем і свято віримо, що перемога буде за нами. Коли ж це станеться, життя розставить усе на свої місця. А поки що наш обов’язок — служити Батьківщині. І це не високі слова. Це поклик нашої душі, усвідомлене бажання, громадянська позиція, — запевняє Ірина.

Ірина Бортнік має вольовий характер.

 

НІЩО НЕ ЗЛАМАЄ СИЛИ ДУХУ ТАНІ
Про кухаря гаубичного самохідного артдивізіону 14-ї окремої механізованої бригади, землячку–волинянку із села Буяни Луцького району Тетяну Воробчук нам повідомив волонтер Руслан Хомич (саме він і сфотографувався з Тетяною на згадку), котрий неодноразово бував у зоні АТО, доставляв воїнам продукти, допомагав лагодити техніку. Руслан Миколайович із захопленням розповідав про цю, за його словами, тендітну зовні та з сильним, рішучим характером дівчину, котра разом із чоловіками мужньо зносить військові будні, робить усе, аби вони були ситі. Ми поспілкувалися з молодою патріоткою, котра вирішила змінити сукню та підбори на військову форму.
26–річна Тетяна має вищу педагогічну освіту, деякий час працювала за фахом. Але коли в 2014-му розпочалася війна, з’явилися перші жертви, не могла сприймати це байдуже, відсторонено. В душі була переконана, що жінки на війні не будуть зайвими. Тому й вирушила у військкомат, але отримала відмову. Через деякий час знову туди навідалась. Сказали коротко: «Чекайте». Це очікування тривало довгі місяці. На початку 2016–го Тетяна Воробчук таки підписала контракт.
Уже більше року волинянка перебуває на Сході, за кілька кілометрів від кордону з Росією. Щодня докладає максимум зусиль та вмінь, аби вояки мали смачну домашню їжу. Про те, що нелегко доводиться кухарю Тетяні, можемо судити вже з того, що готувати доводиться під відкритим небом і в негоду, і в сильні морози.
— Бувало, що й овочі підмерзали у двадцятиградусні морози, а хочеться ж приготувати якісну та смачну їжу, тож викручувалась, як могла, — розповідає дівчина. — Хлопці заготовляють дрова, рубають, а я вже палю. Та часто вони мокрі, дим виїдає очі. Великі казани знімати з вогню теж прошу побратимів. Зараз у середньому харчування розраховую на сто чоловік, тож варити необхідно чимало. Аби подати сніданок о сьомій ранку, вставати треба ще при місяцеві. Стало трохи тепліше, то легше, а раніше дошкуляли морози і сильні вітри. Клімат тут відрізняється від нашого, доводилося звикати до всього.
Розповідаючи про нелегкі військові будні, дівчина-військовослужбовець і словом не обмовилася, що важко фізично. Це вже від Руслана Хомича ми дізналися, що холодні східні вітри обморозили її руки, шкіра на яких потріскала і довго не заживала. Не нарікає Тетяна і на необлаштованість побуту. А жити ж доводилось у нашвидкуруч облаштованому напівзруйнованому приміщенні. Всюди сирість, холод. Але солдатка констатує: «Ми знали, куди йдемо».
А долати ці незручності допомагає відчуття братерської взаємоповаги та підтримки.
— Тут усі, як одна сім’я, підтримують одне одного і морально, і фізично. Частенько, аби «підсолодити» мені настрій, хлопці то яблучком пригостять, то цукеркою. Приємно, коли про тебе хтось турбується, — зізнається військовий кухар.
У буремному шквалі життя і смерті серцем відчула дівчина і щиру людську симпатію.
— Ми всі тут мріємо про перемогу — це найголовніше. А час покаже: зустріла ти вірного друга чи навіть щось більше. Бо в хвилини небезпеки чи спокою відчуття можуть змінюватись, — по–філософськи роздумує Тетяна Воробчук.
Так, я — солдат, точніш солдатка, —
Це слово з гордістю звучить.
Ще вчора ми були дівчатка,
Сьогодні — воїни вже ми.
Війна жорстока — не питає,
Чи жінка ти, чи чоловік.
Та сили духу не зламає
Незламна воля в нас повік.
Ці поетичні рядки написала Тетяна на українському знамені, яке передали в подарунок волинським волонтерам. Прочитавши їх, я вкотре переконалася: якщо є в державі такі патріоти, Україна обов’язково вистоїть.

 

На Сході зустрілися наші земляки Тетяна Воробчук і волонтер Руслан Хомич.

 

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Учасник бойових дій російсько-японської війни, підполковник у відставці Віталій Литвинчук воював на Забайкальському фронті, вздовж і впоперек пройшов усю Монголію, а демобілізувавшись, ще чверть століття служив у Володимирі-Волинському в різних військових частинах. Незважаючи на поважний вік (у вересні фронтовик відзначатиме 90-річчя), він має відмінну пам’ять, читає без окулярів, майже не визнає ліків, а більше довіряє народній медицині й каже, що завдяки травам уникнув двох операцій
Минулої неділі на території Іваничівського району, у прикордонному селі Кречів, відбулися традиційні дні добросусідства «Кордон 835 Кречів—Крилів»
Хоч би скільки нам було літ, поки жива ненька — ми все ще діти і з далеких чи близьких світів наша дорога пролягатиме до батьківської хати. Разом зі своєю одногрупницею із селища Ратне Наталею Кацевич цієї літньої пори мандрую у райський куточок Ратнівщини, де проживає її 81–річна мама — Афанасія Лукашівна Лахтюк. 6 серпня ця чудова жінка, мудра, добра, розсудлива і надзвичайно працьовита, відзначила день народження
Як один день минуло півстоліття після закінчення Рожищенського зооветеринарного технікуму. 50 літ! Одним із моїх учителів був відомий на Волині фахівець ветеринарної медицини Микола Кузьмович Кузьмін. У ті далекі 1960-ті роки технікум (нині коледж) розміщувався в пристосованому двоповерховому приміщенні. Студенти жили в старих, розкиданих по всьому Рожищі гуртожитках, навіть колишніх солдатських казармах
Сільський агроном втілив мрію всього життя й відшукав своїх пращурів до десятого коліна
Учора керівник служби «Госпітальєри» отримала від нашої редакції заслужений приз — крилатий плуг. Це почесне звання — «Герой нашого часу» — Яні Зінкевич присвоїли читачі й передплатники газети у травні 2015 року як подяку за врятовані життя українських військовослужбовців. А цим найбільшим скарбом особисто медику–добровольцю завдячують понад дві сотні солдатів, тоді як створена нею медична служба загалом зберегла дві з половиною тисячі захисників Батьківщини
22–річний маневиччанин Юрій Шафета про запеклі бої за визволення українського сходу знає не з чужих слів. Він — контрактник. Савур–Могила, Вуглегірськ, Красний Луч, Сніжне… За цими назвами — відвага і героїзм, самопожертва і гіркий біль від втрати побратимів
Давня східна мудрість гласить: «Кожна людина тобі не друг, кожна людина тобі не ворог, кожна людина тобі вчитель». Справді, від багатьох людей, які живуть поміж нас, можна багато чому навчитися. До таких особистостей належить родина старожилів Шуровських, котрі мешкають у Володимирі-Волинському на вулиці Поштовій
«Високошановні й дорогі мені брати й сестри України Західного краю! Звертаюся до вас із глибоким почуттям подяки від українців Сходу нашої Батьківщини»
Замість старих - встановлюють сучасні
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ