up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

Солдатки. Звучить гордо

title
Жінка — тендітна, ніжна, вразлива. Це беззаперечна істина, та лише в тому випадку, коли поруч сильне плече чоловіка, здатного прикрити й захистити. Коли ж на терезах Вічності життя протистоїть смерті, жінка поряд із чоловіками завзято стає на захист найдорожчого, найціннішого. Сьогоднішня наша розповідь — про двох сміливих та чарівних волинянок, які стали у військовий стрій, аби допомогти нашим солдатам подолати російського агресора на Сході

Тетяна БОЯРИН

ІРИНА НА ВІЙНІ ЗНАЙШЛА СВОЄ КОХАННЯ
Вона завжди мріяла допомагати людям, тому й обрала фах медика. Після закінчення дев’ятого класу загальноосвітньої школи в селі Навіз Рожищенського району Ірина Бортнік вступила на навчання до медичного училища в місті Шостка Сумської області, а минулого року його успішно закінчила. І прийняла сміливе, як на свій вік, рішення — пішла служити в армію за контрактом.

— Поки що наш обов’язок — служити Батьківщині. І це не високі слова. Це поклик нашої душі, усвідомлене бажання, громадянська позиція, — запевняє Ірина.

— Сьогодні війна, є поранені. Моя ж професія зобов’язує їм допомогти, тому не могла стояти осторонь. До того ж вважаю, що досвід, який здобуду тут, на Сході, допоможе мені розвиватися професійно, — каже Ірина.
Коли запитую, як почуває себе тендітна дівчина серед чоловічого колективу, у суворих умовах війни, коли несеш відповідальність не тільки за власне, а й чуже життя, щиро зізнається, що спочатку було важко. Та у неї врівноважений, сильний характер, тож фельдшер медичної служби Ірина Бортнік навчилася опановувати себе, не боятися, адже привозили вояків із важкими і середньої тяжкості травмами, потрібно було реагувати швидко, професійно. Молодий медик докладала максимум зусиль, аби не просто надати пораненому кваліфіковану допомогу, а й підтримати його морально.
Військове керівництво зауважило вольовий характер та відповідну кваліфікацію солдатки і невдовзі призначило Ірину Бортнік виконувачем обов’язків начальника медичної служби однієї з бригад.
Уже півроку молодий медик перебуває на Сході і стверджує, що не шкодує про свій вибір. Адже саме там відчула себе справді потрібною, навчилася цінувати дружбу та підтримку ближнього, знайшла кохання. Тож не стримуюсь, запитую про плани на майбутнє.
— Ми не загадуємо наперед. Живемо сьогоднішнім днем і свято віримо, що перемога буде за нами. Коли ж це станеться, життя розставить усе на свої місця. А поки що наш обов’язок — служити Батьківщині. І це не високі слова. Це поклик нашої душі, усвідомлене бажання, громадянська позиція, — запевняє Ірина.

Ірина Бортнік має вольовий характер.

 

НІЩО НЕ ЗЛАМАЄ СИЛИ ДУХУ ТАНІ
Про кухаря гаубичного самохідного артдивізіону 14-ї окремої механізованої бригади, землячку–волинянку із села Буяни Луцького району Тетяну Воробчук нам повідомив волонтер Руслан Хомич (саме він і сфотографувався з Тетяною на згадку), котрий неодноразово бував у зоні АТО, доставляв воїнам продукти, допомагав лагодити техніку. Руслан Миколайович із захопленням розповідав про цю, за його словами, тендітну зовні та з сильним, рішучим характером дівчину, котра разом із чоловіками мужньо зносить військові будні, робить усе, аби вони були ситі. Ми поспілкувалися з молодою патріоткою, котра вирішила змінити сукню та підбори на військову форму.
26–річна Тетяна має вищу педагогічну освіту, деякий час працювала за фахом. Але коли в 2014-му розпочалася війна, з’явилися перші жертви, не могла сприймати це байдуже, відсторонено. В душі була переконана, що жінки на війні не будуть зайвими. Тому й вирушила у військкомат, але отримала відмову. Через деякий час знову туди навідалась. Сказали коротко: «Чекайте». Це очікування тривало довгі місяці. На початку 2016–го Тетяна Воробчук таки підписала контракт.
Уже більше року волинянка перебуває на Сході, за кілька кілометрів від кордону з Росією. Щодня докладає максимум зусиль та вмінь, аби вояки мали смачну домашню їжу. Про те, що нелегко доводиться кухарю Тетяні, можемо судити вже з того, що готувати доводиться під відкритим небом і в негоду, і в сильні морози.
— Бувало, що й овочі підмерзали у двадцятиградусні морози, а хочеться ж приготувати якісну та смачну їжу, тож викручувалась, як могла, — розповідає дівчина. — Хлопці заготовляють дрова, рубають, а я вже палю. Та часто вони мокрі, дим виїдає очі. Великі казани знімати з вогню теж прошу побратимів. Зараз у середньому харчування розраховую на сто чоловік, тож варити необхідно чимало. Аби подати сніданок о сьомій ранку, вставати треба ще при місяцеві. Стало трохи тепліше, то легше, а раніше дошкуляли морози і сильні вітри. Клімат тут відрізняється від нашого, доводилося звикати до всього.
Розповідаючи про нелегкі військові будні, дівчина-військовослужбовець і словом не обмовилася, що важко фізично. Це вже від Руслана Хомича ми дізналися, що холодні східні вітри обморозили її руки, шкіра на яких потріскала і довго не заживала. Не нарікає Тетяна і на необлаштованість побуту. А жити ж доводилось у нашвидкуруч облаштованому напівзруйнованому приміщенні. Всюди сирість, холод. Але солдатка констатує: «Ми знали, куди йдемо».
А долати ці незручності допомагає відчуття братерської взаємоповаги та підтримки.
— Тут усі, як одна сім’я, підтримують одне одного і морально, і фізично. Частенько, аби «підсолодити» мені настрій, хлопці то яблучком пригостять, то цукеркою. Приємно, коли про тебе хтось турбується, — зізнається військовий кухар.
У буремному шквалі життя і смерті серцем відчула дівчина і щиру людську симпатію.
— Ми всі тут мріємо про перемогу — це найголовніше. А час покаже: зустріла ти вірного друга чи навіть щось більше. Бо в хвилини небезпеки чи спокою відчуття можуть змінюватись, — по–філософськи роздумує Тетяна Воробчук.
Так, я — солдат, точніш солдатка, —
Це слово з гордістю звучить.
Ще вчора ми були дівчатка,
Сьогодні — воїни вже ми.
Війна жорстока — не питає,
Чи жінка ти, чи чоловік.
Та сили духу не зламає
Незламна воля в нас повік.
Ці поетичні рядки написала Тетяна на українському знамені, яке передали в подарунок волинським волонтерам. Прочитавши їх, я вкотре переконалася: якщо є в державі такі патріоти, Україна обов’язково вистоїть.

 

На Сході зустрілися наші земляки Тетяна Воробчук і волонтер Руслан Хомич.

 

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Юрій Верешко із Маневичів пройшов пекло полону в Сніжному на Донеччині. Правда війни не позбавила його найвищих людських чеснот, але глибокою раною ятрить серце
Доцент рівненського вишу, біолог за фахом Ростислав Шикула – людина унікальна. За 30 років він відвідав два десятки країн, де зібрав одну з найбільших в Україні колекцій – понад 2500 екземплярів рідкісних комах і тварин — «Кунсткамеру природи», яка розміщена у Міжнародному економіко-гуманітарному університеті імені Степана Дем’янчука. Об’їздивши півсвіту, вчений дослідив, що найкраще подорожувати у камуфляжі, тож чи звикнувши до такого вбрання, чи продовжуючи справу батька-«афганця», не вагаючись, одягнув його, аби вирушити у чи не найнебезпечнішу мандрівку свого життя – добровольцем на Схід
Корінна мешканка села Лаврів, що в Луцькому районі, Лідія Михайлівна Мельник у свої 88 літ є не просто найстаршою, а однією з найактивніших шанувальників красного письменства
На війні або стріляєш ти – або стріляють у тебе. Страшна істина… Але така реальність збройного конфлікту. Коли ж усі аргументи вичерпані і виходу немає, саме хлопці у синіх касках стримують супротивників, виконують брудну роботу, щодня, ризикуючи власним, рятують чужі життя, розміновують мінні поля – заради того, аби нарешті настав мир. Хтось зауважить, що таке геройство добре оплачується. Та чи справді кілька тисяч доларів можуть спонукати на подвиг?
У наш час багатьом не вистачає щирості й доброти, а він, пройшовши дорогами війни, випромінює тепло свого серця. Приємний і простий у спілкуванні, з відкритим поглядом та привітною усмішкою — саме таким я побачила Олега Палійчука з Голоб Ковельського району
Із родини Катеринюків, яка проживає у Березолуках Рожищенського району, на Сході відслужили батько і два сини
Розкажіть про найпам’ятніший у вашому житті першоквітневий розіграш, коли ви когось пошили в дурні або хтось зробив це з вами
Ось уже шість років він живе у шахтарському місті, де має бізнес. А ще чоловік зустрів тут кохану жінку і, судячи з усього, надовго кинув якір на Волині
Фотокореспондент «Волині-нової» зазнімкував дятла зеленого
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ