up-arrow
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО Архів рубрики

Солдатки. Звучить гордо

title
Жінка — тендітна, ніжна, вразлива. Це беззаперечна істина, та лише в тому випадку, коли поруч сильне плече чоловіка, здатного прикрити й захистити. Коли ж на терезах Вічності життя протистоїть смерті, жінка поряд із чоловіками завзято стає на захист найдорожчого, найціннішого. Сьогоднішня наша розповідь — про двох сміливих та чарівних волинянок, які стали у військовий стрій, аби допомогти нашим солдатам подолати російського агресора на Сході

Тетяна БОЯРИН

ІРИНА НА ВІЙНІ ЗНАЙШЛА СВОЄ КОХАННЯ
Вона завжди мріяла допомагати людям, тому й обрала фах медика. Після закінчення дев’ятого класу загальноосвітньої школи в селі Навіз Рожищенського району Ірина Бортнік вступила на навчання до медичного училища в місті Шостка Сумської області, а минулого року його успішно закінчила. І прийняла сміливе, як на свій вік, рішення — пішла служити в армію за контрактом.

— Поки що наш обов’язок — служити Батьківщині. І це не високі слова. Це поклик нашої душі, усвідомлене бажання, громадянська позиція, — запевняє Ірина.

— Сьогодні війна, є поранені. Моя ж професія зобов’язує їм допомогти, тому не могла стояти осторонь. До того ж вважаю, що досвід, який здобуду тут, на Сході, допоможе мені розвиватися професійно, — каже Ірина.
Коли запитую, як почуває себе тендітна дівчина серед чоловічого колективу, у суворих умовах війни, коли несеш відповідальність не тільки за власне, а й чуже життя, щиро зізнається, що спочатку було важко. Та у неї врівноважений, сильний характер, тож фельдшер медичної служби Ірина Бортнік навчилася опановувати себе, не боятися, адже привозили вояків із важкими і середньої тяжкості травмами, потрібно було реагувати швидко, професійно. Молодий медик докладала максимум зусиль, аби не просто надати пораненому кваліфіковану допомогу, а й підтримати його морально.
Військове керівництво зауважило вольовий характер та відповідну кваліфікацію солдатки і невдовзі призначило Ірину Бортнік виконувачем обов’язків начальника медичної служби однієї з бригад.
Уже півроку молодий медик перебуває на Сході і стверджує, що не шкодує про свій вибір. Адже саме там відчула себе справді потрібною, навчилася цінувати дружбу та підтримку ближнього, знайшла кохання. Тож не стримуюсь, запитую про плани на майбутнє.
— Ми не загадуємо наперед. Живемо сьогоднішнім днем і свято віримо, що перемога буде за нами. Коли ж це станеться, життя розставить усе на свої місця. А поки що наш обов’язок — служити Батьківщині. І це не високі слова. Це поклик нашої душі, усвідомлене бажання, громадянська позиція, — запевняє Ірина.

Ірина Бортнік має вольовий характер.

 

НІЩО НЕ ЗЛАМАЄ СИЛИ ДУХУ ТАНІ
Про кухаря гаубичного самохідного артдивізіону 14-ї окремої механізованої бригади, землячку–волинянку із села Буяни Луцького району Тетяну Воробчук нам повідомив волонтер Руслан Хомич (саме він і сфотографувався з Тетяною на згадку), котрий неодноразово бував у зоні АТО, доставляв воїнам продукти, допомагав лагодити техніку. Руслан Миколайович із захопленням розповідав про цю, за його словами, тендітну зовні та з сильним, рішучим характером дівчину, котра разом із чоловіками мужньо зносить військові будні, робить усе, аби вони були ситі. Ми поспілкувалися з молодою патріоткою, котра вирішила змінити сукню та підбори на військову форму.
26–річна Тетяна має вищу педагогічну освіту, деякий час працювала за фахом. Але коли в 2014-му розпочалася війна, з’явилися перші жертви, не могла сприймати це байдуже, відсторонено. В душі була переконана, що жінки на війні не будуть зайвими. Тому й вирушила у військкомат, але отримала відмову. Через деякий час знову туди навідалась. Сказали коротко: «Чекайте». Це очікування тривало довгі місяці. На початку 2016–го Тетяна Воробчук таки підписала контракт.
Уже більше року волинянка перебуває на Сході, за кілька кілометрів від кордону з Росією. Щодня докладає максимум зусиль та вмінь, аби вояки мали смачну домашню їжу. Про те, що нелегко доводиться кухарю Тетяні, можемо судити вже з того, що готувати доводиться під відкритим небом і в негоду, і в сильні морози.
— Бувало, що й овочі підмерзали у двадцятиградусні морози, а хочеться ж приготувати якісну та смачну їжу, тож викручувалась, як могла, — розповідає дівчина. — Хлопці заготовляють дрова, рубають, а я вже палю. Та часто вони мокрі, дим виїдає очі. Великі казани знімати з вогню теж прошу побратимів. Зараз у середньому харчування розраховую на сто чоловік, тож варити необхідно чимало. Аби подати сніданок о сьомій ранку, вставати треба ще при місяцеві. Стало трохи тепліше, то легше, а раніше дошкуляли морози і сильні вітри. Клімат тут відрізняється від нашого, доводилося звикати до всього.
Розповідаючи про нелегкі військові будні, дівчина-військовослужбовець і словом не обмовилася, що важко фізично. Це вже від Руслана Хомича ми дізналися, що холодні східні вітри обморозили її руки, шкіра на яких потріскала і довго не заживала. Не нарікає Тетяна і на необлаштованість побуту. А жити ж доводилось у нашвидкуруч облаштованому напівзруйнованому приміщенні. Всюди сирість, холод. Але солдатка констатує: «Ми знали, куди йдемо».
А долати ці незручності допомагає відчуття братерської взаємоповаги та підтримки.
— Тут усі, як одна сім’я, підтримують одне одного і морально, і фізично. Частенько, аби «підсолодити» мені настрій, хлопці то яблучком пригостять, то цукеркою. Приємно, коли про тебе хтось турбується, — зізнається військовий кухар.
У буремному шквалі життя і смерті серцем відчула дівчина і щиру людську симпатію.
— Ми всі тут мріємо про перемогу — це найголовніше. А час покаже: зустріла ти вірного друга чи навіть щось більше. Бо в хвилини небезпеки чи спокою відчуття можуть змінюватись, — по–філософськи роздумує Тетяна Воробчук.
Так, я — солдат, точніш солдатка, —
Це слово з гордістю звучить.
Ще вчора ми були дівчатка,
Сьогодні — воїни вже ми.
Війна жорстока — не питає,
Чи жінка ти, чи чоловік.
Та сили духу не зламає
Незламна воля в нас повік.
Ці поетичні рядки написала Тетяна на українському знамені, яке передали в подарунок волинським волонтерам. Прочитавши їх, я вкотре переконалася: якщо є в державі такі патріоти, Україна обов’язково вистоїть.

 

На Сході зустрілися наші земляки Тетяна Воробчук і волонтер Руслан Хомич.

 

ІНШІ МАТЕРІАЛИ РУБРИКИ
Із війни, що триває на Сході, днями повернулися горохівські волонтери Віталій Гладун і Ярослав Садольський. Скільки разів їздили туди, відколи почалася АТО, ці чоловіки не рахують. До поїздок готуються ретельно і зазвичай виконують усі замовлення військовослужбовців
Через тиждень Верховна Рада йде на канікули аж до вересня. Як вважаєте, чи перепрацювалися наші нардепи і чи мають моральне право на відпочинок, коли не проголосовано багато важливих законів, які раніше анонсувались, а країні, в якій йде війна, так конче потрібні реформи?
Три десятки літ тому переїхав з Тернопільщини до дочки у село Переспа Рожищенського району ветеран Другої світової Йосип Дмитрович Задорожний. Нещодавно йому виповнилося дев’яносто чотири, але чоловік і донині пам’ятає ті страшні роки
Герою України, генерал–майору Андрію Ковальчуку, минулої суботи вручили звання «Почесний громадянин Любешівського району». На урочистій події в батьківській хаті у селі Щитинь побували журналісти «Волині–нової»
Уже десять місяців служить на фронтовій передовій контрактником уродженка села Борочиче Горохівського району 23-річна Марія Загоровська
П’ять років тому відійшов у Вічність головний редактор «Волині», але у день 80-ліття він, поважний ювіляр, як і годиться, зустрічав гостей. Уважно вдивлявся згори в обличчя людей, з якими звела доля на журналістських дорогах, з ким працював, кого поважав, цінував, з ким любив дискутувати, про кого писав… Цвіт волинської інтелігенції зібрався 13 червня під стінами будинку на вулиці Словацького в центрі Луцька з нагоди відкриття меморіальної дошки, яка увічнила ім’я нашого редактора Степана Сачука
Такі слова викарбувані на меморіальній дошці на честь багаторічного головного редактора газети «Волинь-нова», яку ми сьогодні відкриваємо на будинку в Луцьку, де він жив. 13 червня виповнилося б 80 років від дня народження Степана Дорофійовича. На жаль, він уже 5 літ, як розмовляє з Вічністю
Марії Збирун–Циганковій наснився сон, що колодязь у селі Ігнатівка Млинівського району Рівненщини, де лежать тіла невинно убієнних, Божа Матір покрила омофором
Нескорена віком. Так кажуть про мешканку Здолбунова, що на Рівненщині, Марію Брагу, яка щороку мінімум двічі піднімається в гори. У свої 75 жінка мріє підкорити найвищу вершину Західної Європи — Монблан
У селі Дерно Ківерцівського району відбудеться свято Івана Купала
line ПИТАННЯ ТИЖНЯ